На котушці залишалось не більш як двадцять ярдів жилки, а вудлище, тягнучи за собою і Девіда, вже наполовину зникло під водою. Ось уже на котушці лишилося всього якихось п'ятнадцять ярдів. Ось уже не лишилося й десяти. Та раптом жилка спинилась. Тулуб хлопця, як і перед тим, звисав аж за корму, і вудлище майже все було у воді, але жилка більше не розмотувалась.
— Посади його назад у кріселко, Едді. Помалу, помалу, — сказав Роджер. — Звісно, як можеш. Він таки спинив її.
Едді допоміг Девідові одійти назад до кріселка, тримаючи його під грудьми, щоб від несподіваного посмику рибини хлопець не вилетів за борт. Тоді обережно посадовив його, і Девід, застромивши вудлище в гніздо на поясі, весь напруживсь, уперся ногами в бортик і потягнув снасть на себе. Рибина трохи піднялася.
— Тягни лише тоді, коли готовий вибирати, — сказав йому Роджер. — А решту часу нехай вона тягне. Коли не тягнеш, старайся перепочивати.
— Тепер вона твоя, Деві, — промовив Цаді. — Ти весь час не давав їй попуску. Отак і далі, помалу, не хапаючись, і ти її доконаєш.
Томас Хадсон подав катер трохи вперед, щоб рибина лишалася далі за кормою. Тепер уже вся корма була в затінку. Вони заходили все далі у відкрите море, але навколо так само не було ані хвильки, ані вітерця.
— Тату, — мовив Том до батька, — коли я готував унизу коктейлі, мені видно було його ноги. На них кров.
— То він обдер їх об бортик.
— Чи не підкласти йому під ноги подушку? Нехай би впирався в неї.
— Іди спитай Едді, — сказав Томас Хадсон. — Тільки не заважай Девові.
Двобій тривав уже далеко за три години. Катер, як і раніш, неухильно посувався у відкрите море, і Девід, сидячи в своєму кріселку, що його тепер тримав Роджер, поступово підтягав рибину до поверхні. Вигляд він мав бадьоріший, ніж годину тому, але Томас Хадсон помітив у нього на п'ятах кров, що точилась із ступнів. Вона виблискувала проти сонця, наче темний лак.
— Як твої ноги, Деві? — спитав Едді.
— Ноги не болять, — відповів Девід. — Болять руки, плечі і спина.
— Може, підкласти тобі під ноги подушку? Девід похитав головою.
— Не треба, а то прилипнуть, — промовив він. — Вони липкі від крові. Але не болять. Правду кажу.
Том-молодший піднявся на місток і сказав:
— У нього вся шкіра на ступнях обдерта. Та й руки не кращі. На долонях пухирі, а тепер вони полопались. Ой тату, просто не знаю…
— А уяви собі, Томмі, що йому довелося б веслувати проти стрімкої течії, — це майже те саме. Чи, скажімо, здиратися на високу гору, чи скакати на коні, коли вже сили нема від утоми…
— Я розумію. Але отак стояти й дивитись, коли це діється з твоїм братом, просто нестерпно.
— Знаю, Томмі. Та в житті кожного хлопця настає хвилина, коли треба показати, на що він здатен, щоб його вважали мужчиною. Для Дева вона настала сьогодні.
— Я розумію. Та як погляну на оті його ноги й руки, то просто не знаю, тату…
— А якби це ти взяв на гачок таку рибину, то захотів би, Щоб Роджер чи я перебрали її в тебе?
— Ні. Я змагався б з нею на смерть. Але дивитись, як це робить Дев, — зовсім інша річ.
— Треба зважати й на те, чого він сам хоче, — сказав батько. — І що для нього важливе.
— Я знаю, — безпорадно промовив Том-молодший. — Але для мене все зводиться до одного: це ж наш Деві. Як би мені хотілося, щоб світ був влаштований інакше і щоб таке ніколи не загрожувало нашим братам!
— Та й я б не від того, — сказав Томас Хадсон. — Ти дуже добрий хлопчина, Томмі. Але зрозумій, будь ласка: я б давно вже припинив цю боротьбу, коли б не був певен, що в разі перемоги Девіда вона залишиться в його душі на все життя і полегшить йому всі інші майбутні випробування.
В цю мить унизу заговорив Едді. Перед тим він знов обернувся й зазирнув до каюти.
— Рівно чотири години, Роджере, — мовив він. — Ти б трохи попив, Деві. Як ти себе почуваєш?
— Дуже добре, — відповів Девід.
— Зроблю-но і я що-небудь, нехай хоч невелике, — сказав Том-молодший. — Піду принесу Едді випити. А ти не хочеш, тату?
— Ні, цього разу пропущу, — відповів Томас Хадсон. Том-молодший пішов униз, і Томас Хадсон став спостерігати, як Девід працює — повільно, стомлено, але невпинно; і як Роджер, нахилившись над ним, щось тихо йому каже; і як Едді на самому краю корми стежить за тим, під яким кутом жилка заходить у воду. Він спробував уявити собі, як там усе в глибині моря, де тепер пливе їхня рибина. Напевне, темно, але, мабуть, риби бачать у темряві, як і коні. І, напевне, дуже холодно.
Томаса Хадсона дивувало, чому рибина зупинилась, спустившись так глибоко під воду. Чи вона має якусь свою межу глибини, як ото літак має стелю висоти? Чи, може, опір зігнутого вудлища, туго прикрученої котушки й самого тертя жилки у воді так вплинув на неї, що вона облишила боротьбу й тепер пливе собі помалу куди їй треба? А коли й піднімається трохи щоразу, як Девід тягне вудлище на себе, то тільки щоб послабити неприємне напруження, яке стримує її рух. Мабуть, так воно й є, подумав Томас Хадсон, і якщо рибина ще при силі, Девід матиме з нею чимало мороки.
Том-молодший приніс Едді його пляшку, і Едді на довгу хвилю припав до неї, а тоді попросив Тома поставити її в ящик з наживкою, щоб не нагрівалася.
— Та й напохваті буде, — додав він. — Тільки б не довго вже дивитися на те, як Деві мучиться з цією рибиною, а то, гляди, стану справжнім бісовим п'янюгою.
— Я приноситиму вам пляшку коли ви тільки захочете, — сказав Ендрю.
— Е ні, коли захочу, не принось, — відказав Едді. — Принось тільки тоді, коли я попрошу.
Найстарший з братів уже повернувся на місток до батька, і вони разом дивились, як Едді нахилився над Девідом і пильно зазирав йому в очі. Роджер тримав кріселко й стежив за снастю.
— Послухай мене, Деві, — сказав Едді хлопцеві, не зводячи погляду з його обличчя. — Руки, ноги — то все бісове абищо. Вони таки болять і вигляд мають кепський, але нічого з ними не сталося. Так воно й належить рукам і ногам справжнього рибалки— міцніші будуть. А от як у тебе справи з головою?
— Дуже добре, — відповів Девід.
— Тоді помагай тобі боже, і не попускай ти цьому клятому рибиську, бо воно вже от-от буде тут.
— Деві, — заговорив до хлопця Роджер, — а хочеш, я її в тебе візьму?
Девід крутнув головою.
— Тепер уже це не означатиме, що ти відступився, — провадив Роджер. — Просто так буде розумніше. Її можу взяти я чи твій батько.
— Хіба я роблю щось не так? — ображено спитав Девід.
— Ні. Ти робиш усе як треба.
— То чого ж би я мав відступитись од неї?
— Вона ж тобі дихнути не дає, Деві, — сказав Роджер. — Я не хочу, щоб вона висотала з тебе всі сили.
— Але ж гачок у її-таки клятій пащі. — Голос хлопця тремтів. — Не вона мені дихнути не дає. Я їй не даю дихнути, цій падлючій рибині.
— Кажи що хочеш, Деві, — мовив до нього Роджер.
— Клята падлюка. Кляте одоробло.
— Він мало не плаче, — сказав Ендрю, що й собі піднявся на місток і стояв там разом з батьком і Томом-молодшим. — І говорить таке, тільки щоб не заплакати.
— Придерж язика, вершнику, — звелів Том-молодший.
— Нехай би воно й доконало мене, це кляте одоробло, мені байдуже, — не вгавав Девід. — Ой, та що це я кажу. Я ж їй не ворог. Я люблю її.
— Ну, годі вже, — спинив його Едді»— Побережи дух.
Він позирнув на Роджера, але той тільки знизав плечима: мовляв, не знаю, що й робити.
— Якщо я ще раз побачу, що ти так хвилюєшся, то сам заберу її в тебе, — мовив Едді.
— Я завжди хвилююсь, — озвався Девід. — Просто не кажу про це, то ніхто й не знає. І тепер мені не гірше, ніж звичайно. Оце тільки наговорив зайвого.
— А тепер помовч і заспокойся, — сказав Едді. — Як не будеш хвилюватись, то й тягай собі її на здоров'я.
— Нікому її не віддам, — мовив Девід. — І даремно я її лаяв. Я ж нічого проти неї і в думці не маю. Як на мене, вона найкраще створіння у світі.
— Енді, подай мені оту пляшку зі спиртом, — попросив Едді. —«Розітру йому руки, плечі й ноги, — пояснив він Роджерові. — Не треба більше холодної води, а то ще судомити почне. — Тоді зазирнув до каюти й сказав: — Рівно п'ять з половиною годин, Роджере. — Він обернувся до Девіда. — Тепер тобі не так гаряче, правда, Деві?