— Дужче гальмувати котушку не можна, бо урветься жилка, — сказав Девід. — А що вона робитиме далі, містере Девіс?

— Тягтиме на дно, доки ти її зупиниш, — відказав Роджер. — Або доки сама зупиниться. Тоді спробуєш підняти її нагору.

Тим часом жилка дедалі розмотувалась і все йшла, йшла та йшла під воду. Вудлище зігнулося так, що, здавалось, от-от переломиться, а жилка натяглась, мов струна віолончелі, і на котушці її було вже зовсім мало.

— Що мені робити, тату?

— Нічого. Ти робиш усе, що можна.

— Вона не заляже на дно? — спитав Ендрю.

— Тут дна немає, — сказав йому Роджер.

— Держи її міцно, Деві, — порадив Едді. — Їй це набридне, і вона сама підніметься.

— Якби ще не оці кляті лямки, — сказав Девід. — Так муляють плечі, що несила вже й терпіти.

— Хочеш, я візьму в тебе вудлище? — запитав Ендрю.

— Не будь дурнем, — відповів Девід. — Я просто сказав, що вони муляють, ото й тільки. А мені дарма.

— Спробуй, чи не можна припасувати йому великий пояс! — гукнув Томас Хадсон униз до Едді. — Якщо ремінці будуть задовгі, можна примотати жилкою.

Едді обгорнув хлопцеві поперек широкою стьобаною прокладкою, затягнув поздовжні ремінці і грубою жилкою прикрутив їх кільця до котушки.

— Так куди краще, — сказав Девід. — Дякую вам, Едді.

— Тепер ти вдержуватимеш її не самими плечима, а й спиною, — пояснив йому Едді.

— От тільки жилки лишається зовсім мало, — зауважив Девід. — Хай їй чорт, тій рибині, і чого б їй отак без упину тягти вниз.

— Томе! — гукнув Едді. — Ану подайте трохи на північний захід. Здається мені, вона рушила вперед.

Томас Хадсон повернув штурвал і тихо, повільно, обережно скерував катер у відкрите море. Попереду виднів острівець жовтих водоростей, на ньому сиділа чайка, а вода довкола була тиха, голуба й така прозора, що аж ген у глибині око бачило веселкові блискітки заломленого сонячного проміння.

— Бачиш? — сказав Едді Девідові. — Жилка вже не розмотується.

Потягти на себе вудлище хлопець не зміг, але жилка більше не сіпалась і не збігала у воду. Натяг був такий самий, а на котушці лишалося не більше як півсотні ярдів. Проте далі жилка не розмотувалась. Девід міцно держав рибину, і катер ішов слідом за нею. Томас Хадсон дивився на білу жилку, що скісно заходила в голубу воду й зникала в глибині, а катер посувався ледь помітно, і мотори його працювали так тихо, що їх і не чути було.

— Бачиш, Деві, вона спустилася куди хотіла і тепер пливе куди їй хочеться. Скоро зможеш помалу вибирати жилку.

Смаглява спина хлопця була згорблена, вудлище згиналось у нього в руках, жилка повільно розтинала воду, катер помалу йшов уперед, а десь за чверть милі під водою пливла величезна рибина. Чайка знялася з водоростей і полетіла до катера. Покружлявши над головою Томаса Хадсона, що стояв біля штурвала, вона полетіла до іншого острівця жовтих водоростей, що виднів поодаль.

— Спробуй трохи підтягти, — сказав Роджер хлопцеві. — Коли вдержуєш її, то зможеш і зрушити.

— Ще трішечки вперед! — гукнув Едді на місток, і Томас Хадсон якнайобережніше наддав ходу.

Девід щосили тягнув вудлище на себе, але воно тільки дужче згиналося, а жилка ще дужче напружувалась. Здавалося, хлопець прикутий до рухомого якоря.

— Не журися, — сказав йому Роджер. — Зрушиш її трохи згодом. Як ти себе почуваєш, Деві?

— Дуже добре, — відповів Девід. — 3 цим поясом навколо спини мені зовсім добре.

— Ти певен, що вдержиш її? — запитав Ендрю.

— Ой помовч ти, — відказав Девід. — Едді, чи не можна ковток води?

— Де ж це я її поставив? — похопився Едді. — Мабуть, розлив.

— Я принесу. — Ендрю подався вниз.

— А я тобі не потрібен, Деве? — спитав Том-молодший. — Якщо ні, то піду нагору, щоб не заважати тут.

— Ні, Томе. Хай їй чорт, ну чому я не можу її підтягти?

— Це дуже велика рибина, Деве, — сказав йому Роджер. — її не так легко укоськати. Треба добре поводити, щоб змусити випливти на поверхню.

— Ви кажіть мені, що робити, і я робитиму все, поки не помру, — мовив Девід. — Я звіряюся на вас.

— Не говори дурниць, — сказав Роджер. — Не годиться отак марнословити про смерть.

— А я не марнословлю, — заперечив Девід. — Я справді так думаю.

Том-молодший повернувся на місток до батька. Вони дивилися вниз на Девіда, що зігнувся, припряжений до рибини; поруч нього стояв Роджер, а позаду Едді, тримаючи за бильця рибальське кріселко. Ендрю підніс Девідові до рота склянку води. Той відсьорбнув трохи і, прополоскавши рота, виплюнув.

— А тепер, Енді, полий мені на руки, гаразд? — попросив він.

— Тату, ти віриш, що він зможе здолати цю рибину? — дуже тихо запитав батька Том.

— Рибина величезна, йому буде важко.

— Отож я й боюся, — сказав Том. — Я люблю Девіда і не хочу, щоб якась клята рибина згубила його.

— Цього не хочемо ні я, ні Роджер, ні Едді.

— Тоді нам треба пильнувати за ним. Якщо він зовсім видихається, містер Девіс чи ти повинні перебрати в нього снасть.

— Він ще не скоро видихається.

— Ти не знаєш його так, як ми. Він ладен померти, аби тільки витягти цю рибину.

— Не тривожся, Томе.

— Нічого не можу з собою вдіяти, — відказав Том-молодший. — Я один такий у нашій сім'ї, що мене завжди все тривожить. Сподіваюся, з часом я переборю це.

— Поки що я не бачу причин для тривоги, — сказав Томас Хадсон.

— Але ж, тату, хіба може такий хлопчина, як Девід, витягти таку здоровенну рибину? Він зроду не ловив нічого більшого за парусників чи жовтохвостів.

— Рибина виснажиться. То ж вона на гачку, а не він.

— Це не рибина, а страхіття, — сказав Том. — І Дев так само припнутий до неї, як вона до нього. Якщо Дев зловить її, це буде просто диво, але краще б з нею боровся ти чи містер Девіс.

— Дев робить усе як слід.

Вони заходили все далі у відкрите море, але вода була, як і раніш, зовсім тиха. Тепер їм назустріч траплялося ще більше вицвілих на сонці водоростей, що вирізнялися жовтими латками на фіолетовій воді. Час від часу туго напнута біла жилка, поволі посуваючись уперед, чіплялася за таку латку й тягла її за собою, і тоді Едді нагинався й очищав жилку. Коли він перехилявся через борт, знімав з жилки водорості й шпурляв їх геть, Томас Хадсон бачив його зморшкувату червоно-коричневу од засмаги шию та старий фетровий капелюх і чув, як він каже Девідові:

— Бачиш, Деві, ми в неї наче на буксирі. Отож вона десь там, на глибині, все дужче знесилюється.

— Вона й мене знесилює, — сказав Девід. — . Голова в тебе не болить? — запитав Едді.

— Ні.

— Принесіть йому шапочку, — сказав Роджер.

— Не треба, містере Девіс. Краще полийте мені на голову води.

Едді зачерпнув відерцем морської води й, набираючи її в пригорщу, дбайливо змочив хлопцеві голову, а тоді прибрав нависле на чоло волосся.

— Якщо заболить голова, скажеш, — мовив він.

— Я дуже добре себе почуваю, — озвався Девід. — Кажіть мені, що робити, містере Девіс.

— Спробуй, чи не вибереш трохи жилки, — сказав Роджер. Девід спробував раз, потім ще й ще, але не зміг зрушити рибину ні на дюйм.

— Облиш. Побережи силу, — порадив Роджер. Тоді обернувся до Едді: — Намочи шапочку й надінь йому на голову. За такого безвітря страшенно пече.

Едді занурив у відерце з морською водою шапочку з довгим козирком і натягнув її на голову Девідові.

— Містере Девіс, солона вода затікає мені в очі. Правду кажу. Ви вже пробачте.

— Зараз промию тобі очі прісною, — сказав Едді. — Дайте мені хусточку, Роджере. А ти, Енді, піди принеси води з льоду.

Тим часом як хлопець незворушно сидів у кріселку, впираючись ногами в борт і вигнувши спину, щоб стримати туго натягнуту жилку, катер помалу запливав усе далі у відкрите море. Трохи на захід від нього морську гладінь порушив табунець макрелі чи тунця, і туди враз полетіли чайки, голосно перегукуючись між собою. Але табунець пішов у глибину, і чайки посідали на тиху воду, сподіваючись, що він випливе знову. Едді витер Девідові обличчя, намочив хусточку в склянці з крижаною водою і приклав йому до потилиці. Потім змочив хлопцеві руки і, нарешті, ще раз занурив хусточку в крижану воду, а тоді викрутив її і обгорнув йому потилицю.