Коли ми увійшли в цирк, зупинилися під аркою біля побіленого цегляного муру перед червоними воротами, Хотч, котрий стояв між Антоніо і Луїсом Мігелем, був просто чудовий на тлі білого тиньку. Антоніо уже був весь заполонений близьким боєм і приводив себе в звичний перед виходом стан цілковитої внутрішньої порожнечі. Для Луїса Мігеля останні хвилини перед відкриттям воріт давно були важкими. Вони стали ще важчими після Малаги.

Хтось підійшов до мене і спитав:

— Хто sobre-saliente?

— Ель Пекас, — відповів я.

— А-а, — той, хто питав, кивнув головою.

— Suerte[7], Пекасе, — сказав я Хотчу.

Він злегка нахилив голову. Він теж намагався привести себе до стану внутрішньої порожнечі.

Я пройшов по кальєхону до того місця, де Мігелільо і його помічник розкладали бойові плащі і шпаги, закріпляли мулети на дерев'яних держаках. Я відсьорбнув води з глека, озирнувся і побачив, що на трибунах багато вільних місць.

— Як Пекас? — запитав Мігелільо.

— Молиться у капличці за успіх інших тореро, — відповів я.

— Не спускайте з нього очей, — сказав Домінго Домінгін, — будь-який бик може кинутися.

— Ідуть, — сказав я. — Парад розпочався.

— Справжній тореро. Домінго ніколи так не виглядав на арені, — сказав хтось, але Домінго не чув. Ми всі дивилися на Пекаса. В поставі його було рівно стільки скромності і спокійної упевненості в собі, скільки треба. Я перевів погляд на Луїса Мігеля — чи не кульгає він? Ні, він не кульгав. Він ступав твердо і впевнено, але обличчя його спохмурніло, коли він побачив порожні місця на трибунах. Антоніо вийшов на арену з виглядом переможця. Він також побачив порожні місця, але залишився байдужим.

Хотч зайшов за бар'єр і зупинився біля мене.

— Що я тепер мушу робити? — запитав він упівголоса.

— Стійте біля мене, робіть розумне обличчя, показуйте готовність, але без нетерпіння.

— Ми з вами знайомі?

— Більш-менш. Я бачив вашу роботу. Але ми не приятелі.

На арену вийшов перший бик Луїса Мігеля. З трьох биків, що дісталися йому, — низькорослого, середнього і великого, — він для першого бою вибрав середнього. Мігель працював плащем, і хвора нога, очевидно, не заважала йому.

Публіка нагороджувала оплесками кожну вероніку.

— Придивіться до бика, — сказав я Хотчу.

— По-моєму, він непоганий.

— Бачите якісь вади?

— Страшенно довгі роги.

— Звідси вони завжди здаються довгими, — сказав я.

— А не занадто стараються пікадори?

— Занадто.

— Навіщо?

Хотч говорив тихо, не ворушачи губами.

— Його приборкують для Мігеля, бо він ще не зовсім оправився від синців у Малазі. У нього не вистачить сили в ногах, щоб упоратися з ним. Для кориди потрібні надійні ноги.

— Запам'ятаю, — сказав Хотч.

— А як ваші ноги?

— Трусяться, але я тримаюсь.

Луїс Мігель робив пасе мулетою прямо навпроти нас. Спершу він працював успішно, у строгому стилі, потім ще краще, нарешті, чудово, — але тут бик, ослаблий від надмірного завзяття пікадорів, почав підупадати. Вони випустили з нього багато крові, але втомити м'язи шиї не зуміли.

— Що ви зараз можете сказати про бика?

— Він утомився, і йому набридло.

— Тепер Мітелеві доведеться самому наступати, а він не покладається на свої ноги.

— Вже швидше б убивав, — сказав Хотч.

Він мав рацію. Але Луїс Мігель убив тільки з сьомого разу, і то йому довелося прикінчити бика двома ударами дескабельо.

— Чому так сталося? — запитав Хотч.

— З багатьох причин, — сказав я. — Почасти винен бик, почасти — Мігель.

— Можливо, він знов не зможе убивати, як уже було?

— Не знаю. Правда, бик йому не допомагав, але він не зумів ні опустити мулету досить низько, ні ввігнати шпагу як слід.

— А чому важко низько опустити мулету?

— Небезпечно для життя.

— Зрозуміло, — кинув Хотч.

Перший бик Антоніо уже вийшов на арену, і він демонстрував своє прославлене уміння володіти плащем. Але бика він обрав найнизькорослішого, і глядачі не сприймали всерйоз роботу з ним. Бики належали Ареллано Гамеро Сівікосу з Саламанки і були нерівноцінні якістю. Два низькорослі, один дуже великий і три середніх. Навіть Антоніо помітив, що глядачі не сприймають бика всерйоз, коли взяв до рук мулету і почав показувати справжні класичні прийоми; тоді він перейшов на стиль Манолето, при якому будь-який бик здається небезпечним, і пробив увесь вироблений Манолето репертуар, позираючи на публіку щоразу, як бик проскакував під мулетою.

— Вперше бачу, щоб він так працював, — сказав Хотч.

— Публіка це любить, і він показує їй, як легко це дається. Я вже це раз бачив, коли він виступав у Кордові, рідному місті Манолето. Він сміється з публіки, але вона цього не розуміє.

— Публіці це дуже подобається, — сказав Хотч. — Він міг би завжди так працювати.

— Він не хоче. Така робота його не радує. Це всього лише трюки.

— Корисні трюки, — сказав Хотч.

Антоніо убив бика з першого удару, взявши трошки нижче, ніж треба, і вбік, і йому присудили вухо.

Другий бик Луїса Мігеля був великий і дуже сильний. Першим же ударом рогів він перекинув коня, і пікадори щосили старалися, щоб ослабити його і пригасити його войовничий запал. Вони так обробили його, що довелося обмежитися однією парою бандерилей.

Луїс Мігель спробував проробити добру фаену з ледь живим биком. Він показав кілька чудових пасе, але не всі вони удалися йому. Найефектніше було, коли він обводив бика круг себе, ледь не притуляючись до нього. Коли ж він, тримаючи мулету в лівій руці, спробував зробити справжнє натурале, яке він так віртуозно виконував у Малазі, бик мало не встромив у нього роги.

— Це чому? — запитав Хотч.

— Він не зумів утримати його мулетою. Збився з темпу.

— Це я коли-небудь пізніше вивчу, — сказав Хотч. — Що там ще за темп?

— Швидкість, з якою рухається бик. Мулету слід пересувати ледь швидше.

— Зрозуміло, — сказав Хотч. — А тепер у нього добре виходить.

Луїс Мігель чудово закінчив фаену і всадив шпагу до самого ефеса, потім одним ударом дескабельо вразив спинний мозок. Його нагородили вухом. Він обійшов арену, тримаючи свій трофей у руках, потім вийшов на середину і вклонився публіці. Частина глядачів була невдоволена і не приховувала цього. — Антоніо дістався хороший бик, — сказав я Хотчу.

В центрі арени Антоніо уже показував своє незрівнянне мистецтво. Бик кидався стрімко і навпростець, і плащ, який Антоніо тримав пучками, злітав і надувався з абсолютною точністю за кілька міліметрів від націленого рогу.

— З цим биком він попрацює собі на втіху, — сказав я, — якщо його не зіпсують. Зараз він їм скаже, щоб не надто старалися. Слухайте.

Антоніо дуже беріг бика під час роботи пікадорів та бандерильєро. Фаену він почав з чотирьох пасе, і поки бик вчетверте не пройшов під мулетою біля самих грудей, Антоніо стояв, зсунувши ноги, випростаний і нерухомий, ніби статуя. Заграла музика, і Антоніо став повільно, обводити бика круг себе, змушуючи його робити повороти, — спершу на чверть круга, потім на півкруга і, нарешті, на повний круг.

— Це неможливо, — сказав Хотч.

— Він може на півтора круга.

— І м'ячі він може ловити в обидві руки, стрибаючи в воду, — сказав Хотч. — Луїсу Мігелю далеко до нього.

— Мігель постоїть за себе, коли в нього нога загоїться, — сказав я і подумав: добре було б.

— Все-таки йому зараз не з медом, — сказав Хотч. — Подивіться на нього.

— Дуже вже бик гарний, — сказав я.

— Не тільки це, — сказав Хотч. — Те, що робить Антоніо, просто надприродно. Це жодна людина не може, та ще постійно, щоразу. Ви подивіться на Луїса Мігеля.

Я подивився — лице в нього було ніби застигле, дуже сумне і схвильоване.

— Бачить наперед майбутнє, — сказав Хотч.

Антоніо закінчив фаену, поставив бика проти себе, глибоко втягнув повітря, націлився і нагнувся над рогами, опустивши мулету так низько, що вона волочилася по піску. Він ввігнав шпагу, вона ввійшла до кінця, і бик упав мертвий. Антоніо вручили обидва вуха і хвіст. Коли він, обходячи арену, пройшов повз нас, він усміхнувся мені, а на Хотча навіть не глянув, вдаючи, ніби не помічає його. Я підійшов до Антоніо.