Запитання. Чи правда, що «Зелені узгір'я Африки», «Переможець нічого не здобуває» та «За річкою, в затінку дерев» починалися як оповідання, а потім переросли в романи? А коли так, то чи означає це, що обидві форми настільки близькі, що письменник може переходити від однієї до іншої, не змінюючи повністю ключа, в якому він пише?

Відповідь. Ні, це не так. «Зелені узгір'я Африки» — не роман, а спроба написати цілком правдиву книжку, щоб упевнитися, чи може документальна картина країни й подій, що сталися протягом місяця, змагатися з художнім твором. Після цієї книжки я написав двоє оповідань — «Сніги Кіліманджаро» та «Недовге щастя Френсіса Мекомбера». Ці оповідання були написані на основі знань і досвіду, які я набув під час довгої мисливської подорожі, один місяць якої я спробував документально відтворити в «Зелених узгір'ях Африки». «Переможець нічого не здобуває» та «За річкою, в затінку дерев» я з самого початку писав як оповідання.

Запитання. Чи вважаєте ви інших письменників своїми конкурентами?

Відповідь. Ні в якому разі. Я пробував писати краще, ніж деякі автори, що вже померли і в таланті яких я впевнений. Уже давно я просто намагаюся писати якомога краще. Іноді мені щастить, і я пишу краще ніж умію.

Запитання. Чи вважаєте ви, що з віком творчі сили письменника вичерпуються? В «Зелених узгір'ях Африки» ви пишете, що, дійшовши певного віку, американські письменники починають нагадувати стареньку матінку Хаббардс.

Відповідь. Не знаю, чи це так. Люди, які знають, що роблять, повинні тягти, поки працює голова. Якщо ви заглянете в книжку, про яку щойно згадали, то побачите, що там я базікаю про американську літературу з одним нудним австрійцем, який втягнув мене в розмову, коли мені хотілося займатися чимось іншим. Я точно відтворив цю розмову. Але не для того, щоб наводити безсмертні висловлювання. Хоча там є чимало непоганих висловлювань.

Запитання. Ми ще не говорили про літературні образи. Чи всі вони без винятку взяті вами з життя?

Відповідь. Звичайно, ні. Лише деякі взяті з життя. Більшість створюються на основі знання людей, розуміння їх і використання їхнього досвіду.

Запитання. Чи можете ви що-небудь сказати про сам процес перетворення людини з життя в літературний образ?

Відповідь. Якби я пояснив, як це інколи робиться, то юристи, що спеціалізуються у справах про наклепи, могли б користуватися моїм поясненням як підручником.

Запитання. Чи бачите ви різницю, як Е. М. Форстер, між «плоскими» і «об'ємними» образами?

Відповідь. Коли ви описуєте кого-небудь, то це плоский образ, як фотографія, і, на мій погляд, невдалий. Якщо ж ви створюєте образ на основі власних знань, то в ньому мають бути наявні всі виміри.

Запитання. Які із створених вами образів найбільше припали вам до серця?

Відповідь. Їх список вийшов би дуже довгим.

Запитання. В такому разі ви, мабуть, із задоволенням перечитуєте свої книжки. А чи не відчуваєте ви бажання змінити в них що-небудь?

Відповідь. Я іноді читаю їх, щоб піднести собі настрій, коли важко пишеться. Тоді я згадую, що мені завжди було важко писати, а часом це здавалося чимсь майже неможливим.

Запитання. Які імена даєте ви своїм героям?

Відповідь. Якнайкращі.

Запитання. Ви придумуєте назву в процесі роботи над оповіданням?

Відповідь. Ні. Я складаю список назв після того, як закінчу оповідання чи роман. Інколи набирається до ста назв. Потім починаю їх викреслювати, і буває, що викреслюю всі.

Запитання. І робите це навіть тоді, коли сам текст підказує вам назву — наприклад, «Гори як білі слони»?

Відповідь. Так. Назва приходить потім. Якось я зустрів дівчину в Пруньє, куди завітав, щоб поїсти устриць перед обідом. Я знав, що вона зробила аборт. Я підійшов, і зав'язалася розмова. Не про те, що з нею сталося, звичайно. Але по дорозі додому я думав про її історію, махнув рукою на обід і писав до вечора.

Запитання. Отже, коли ви не пишете, то завжди спостерігаєте в пошуках того, що можна згодом використати.

Відповідь. Безумовно. Як тільки письменник перестає спостерігати, він уже не письменник. Але не обов'язково спостерігати свідомо чи думати, як використати те, що бачиш. Спочатку, може, й слід так робити. Але згодом усе, що письменник бачить, накопичується у вигляді великого запасу знань і спостережень. Якщо це вас цікавить, то можу сказати, що я завжди намагаюся писати за принципом айсберга. Сім восьмих його перебуває під водою, і лише одна восьма на поверхні. Ви можете пропустити що завгодно з того, що знаєте, і від цього ваш айсберг стане лише міцнішим. Ваші знання залишаються в підводній його частині. Але якщо письменник обминає те, чого він не знає, але повинен знати, у його творах з'являються дірки.

«Старого і море» можна було б розтягти на тисячу з гаком сторінок, описати всіх жителів селища, яких я бачив, розповісти, як вони заробляють на життя, народжуються, вчаться, народжують дітей і т. ін. Це добре і навіть чудово вміють робити інші автори. Письменник обмежений у своїй роботі тим, що вже добре зроблено до нього. Отже, я спробував навчитися чогось іншого. По-перше, передаючи свій життєвий досвід читачеві, я намагався вилучити все зайве, аби те, що він чи вона прочитають, стало частиною його чи її досвіду, неначе дійсно мало місце в житті. Досягти цього дуже важко, і в цьому напрямку мені доводиться дуже багато працювати.

У всякому разі, не зупиняючись на тому, як це робиться, скажу лише, що того разу мені неймовірно пощастило, бо я зумів повністю передати читачеві те, що хотів і чого до мене ніхто не передавав. Мені пощастило саме в тому, що я зустрів гарного чоловіка й гарного хлопця, а письменники останнім часом забули, що таке ще трапляється. Та й океан вартий, щоб про нього писати, як і про людей. Мені й тут пощастило. Я бачив, як паруються марліни, і тепер маю про це уявлення. Цього я не писав. В тому ж місці я бачив косяк (чи стадо) кашалотів, понад шістдесят голів, і навіть загарпунив одного завдовжки близько шістдесяти футів, але не втримав. Про це я теж не писав. Жодна з історій, які я чув у рибальському селищі, не ввійшла до книги. Але саме знання і складають підводну частину айсберга.

Запитання. Арчібальд Макліш розповідав про метод передачі вражень читачеві, який ви розробили, коли ще писали бейсбольні репортажі для газети «Канзас-сіті стар». Полягав він лише в тому, щоб подавати ці враження деталь за деталлю, зберігаючи їхню свіжість. Цілісність картини досягається тим, що читач свідомо сприймає те, що раніше сприймав підсвідомо.

Відповідь. Ця історія не відповідає дійсності. Я ніколи не писав бейсбольних репортажів для газети «Стар». Арчі намагався пригадати, як десь у 1920 році, в Чікаго, я пробував дечому навчитись, шукаючи приховані збудники почуттів. Наприклад, як бейсболіст, що грає в дальній частині поля, підкидає на радощах рукавицю, навіть не оглядаючись на те місце, куди вона падає; як рипить каніфоль від тертя боксерських черевиків об брезент; як посіріла шкіра у Джека Блекберна після перебування у тюрмі та інші речі, які я нотував так само, як художник робить ескізи. У Джека Блекберна спочатку помічаєш цей незвичний колір шкіри, давні порізи бритвою і силу його удару і лише потім дізнаєшся про його минуле. Це те, що хвилює насамперед, ще до того як знайомишся з фактами.

Запитання. Чи є у ваших творах ситуації, описані не з власного досвіду?

Відповідь. Дивне питання. Під власним досвідом ви розумієте сцени інтимних стосунків? Якщо так, то ви одержите стверджувальну відповідь. Письменник, якщо він хоч трохи вміє писати, нічого не описує. Він вигадує або творить на основі власних і опосередкованих знань. Інколи здається, що джерело цих знань віднайти неможливо. Це може бути забутий досвід цілої нації або роду. Хіба хтось вчить поштового голуба, як повертатися додому? А звідки в бика на арені сміливість чи у мисливського пса добрий нюх?