— Навряд, чи це допоможе.

— Можна й інакше. Ми народимо кількох дітей, поки я ще не повнолітня. Тоді ти змушений будеш одружитися зі мною, згідно зі звичаєвим правом.

— Це вже не звичаєве право.

— Я його з чимось сплутала.

— Байдуже, ніхто не знає, чи воно ще діє.

— Повинно діяти, — сказала вона, — Містер Toy вважає, ще діє.

— Містер Toy міг і помилитись.

— Але ж, Нікі, містер Toy, власне, і винайшов це звичаєве право.

— Я думаю, що це зробив його адвокат.

— Нехай, але містер Toy запровадив його в життя.

— Я не люблю містера Toy, — сказав Нік Адамс.

— Це добре. В ньому й справді є таке, що й мені не подобається. Але він таки зробив газету цікавішою, хіба ні?

— Він дає людям поживу для ненависті.

— Містера Стенфорда Уайта вони теж ненавидять.

— По-моєму, вони просто заздрять обом.

— Мабуть, і справді заздрять, Нікі. Так само як вони заздрять нам.

— По-твоєму, нам хтось заздрить?

— Ну, може, не зараз. Наша мама думатиме, що ми втекли від правосуддя, бо погрузли в пороках і гріхах. Добре, що вона не знає про віскі, яке я прихопила для тебе.

— Я покуштував його увечері. Воно дуже смачне.

— Ну й гаразд. Це перше в моєму житті вкрадене віскі. Чудово, що воно смачне. Не сподівалась, що в цих людей може бути щось смачне.

— Мені вже набридло думати про них. Не згадуймо їх більше, — сказав Нік.

— Гаразд. Що ми робитимемо сьогодні?

— А що б ти хотіла робити?

— Мені б хотілося піти до крамниці містера Джона і дістати там все, що нам треба.

— Ми не можемо зробити цього.

— Я знаю. А що ж ти вирішив робити?

— Ми повинні назбирати трохи чорниць, а я мушу вполювати одну або кілька куріпок. У нас завжди буде форель. Але мені не хотілося б, щоб форель приїлась тобі.

— А тобі коли-небудь приїдалась форель?

— Ні. Але кажуть, що інколи людям набридає їсти форель.

— Мені б форель не набридла, — сказала Мала. — Ось щука може приїстись відразу. Але до форелі чи окуня ніколи охоти не відіб'єш. Я знаю, Нікі. Правда.

— Більмоока щука теж ніколи не приїдається, — сказав Нік. — От лопатонос, той може приїстися. Що правда, то правда.

— Я не люблю його вилчатих кісток, — сказала сестра. — Цією рибою завжди об'їдаєшся.

— Ми все тут почистимо, потім я знайду місце, де ми заховаємо гільзи, і ми підемо по чорниці, й спробуємо добути кілька птахів.

— Я принесу два відерця з-під смальцю і зо дві торбини, — сказала сестра.

— Мала, — сказав Нік. — Ти пам'ятаєш, що тобі треба кудись піти, правда?

— Звичайно.

— Це дуже важливо.

— Я знаю. Ти теж не забудь.

— Добре.

Нік повернувся у ліс і поблизу великої ялиці, під наносом з коричневої глиці закопав картонну коробку з кульовими патронами 22-го калібру і кілька пачок патронів з дробом. Він вклав назад шар спресованої глиці, який перед тим вирізав ножем, і високо, як тільки міг, зробив надріз на грубій корі дерева. Він оглянувся на дерево, а тоді вийшов на схил пагорба і попростував униз до куреня.

Стояв чудовий ранок. На високому і чистому блакитному небі не з'явилося ще жодної хмарки. Нік почувався щасливим тут зі своєю сестрою і думав про те, що байдуже, як посуватимуться далі справи, — їм тут добре й весело. Він уже переконався, що один день буває важливіший за інші, і цей день завжди сьогоднішній. Він триватиме аж до ночі, а «завтра» знову стане «сьогодні». Це було найголовніше з усього того, чого він навчився.

Сьогодні був гарний день, і, спускаючись вниз з рушницею, він був щасливий, хоч їхні турботи були, ніби рибний гачок, що зачепився у нього в кишені і час від часу поколював його при ходьбі. Вони залишили мішок у курені. Навряд чи на нього серед білого дня міг натрапити ведмідь, який скоріш міг би блукати довкола болота, шукаючи чорниць. Але Нік заховав пляшку з віскі вгору по течії над струмком. Мала ще не повернулась, і Нік сів на стовбурі поваленого дерева, з якого вони рубали собі дрова для вогнища, і почав перевіряти рушницю. Вони збиралися полювати куріпок, тому він витяг з канала ствола патрони з кулевими набоями, поклав їх на замшу і зарядив рушницю дробовими набоями. Вони зчиняли менше шуму і не робили великої рани, коли не поцілиш у голову.

Нік був уже готовий у дорогу. Все-таки, де ж Мала? «А втім, — подумав він, — нема чого хвилюватися. Ти ж сам сказав їй, щоб не поспішала. Не нервуйся». Але він нервувався і через це був на себе сердитий.

— А ось і я, — сказала сестра. — Вибач, що я так довго затрималась. Мабуть, я зайшла надто далеко.

— Все гаразд, — сказав Нік. — Ходімо. Ти взяла відерця?

— Еге ж, і покришки для них теж.

Вони рушили вниз до струмка. Нік уважно обдивився схил і берег над струмком. Сестра спостерігала за ним. Вона тримала відерця в одному з мішечків і несла його, перевісивши через плече разом з іншим мішечком.

— Ти не взяв вудлище, Нікі? — спитала вона.

— Ні. Я виріжу собі нове, якщо ми будемо рибалити.

Нік ішов попереду, тримаючи рушницю в одній руці й звернувши трохи вбік від струмка. Полювання розпочалося.

— Дивний струмок, — сказала сестра.

— Це найбільший з тих струмків, які мені доводилося бачити, — сказав Нік.

— Він глибокий і страшний, як на струмок.

— Його живлять джерела, — сказав Нік. — Він підмиває берег і поглиблює своє дно. Тут страшенно холодна вода, Мала. Ось спробуй.

— Бр-р! — вигукнула вона. Вода була холодна до дрижаків.

— Сонце трохи нагріває її, — сказав Нік. — Але не дуже. Нам буде легко полювати. Он там нижче ростуть чорниці.

Вони попрямували вниз уздовж струмка. Нік вивчав береги. Він помітив слід норки й показав його сестрі. Вони побачили короликів з червоними коронами на головах, короликів, що полювали на комах і дозволили хлопцеві й дівчині підійти ближче, а тоді шаснули в кедрові зарості. Побачили вони й омелюхів, спокійних, лагідних, гордовитих птахів, які рухалися з елегантною грацією, красуючися чарівними жовтими плямками на крилах і на хвості. Мала сказала:

— Вони найпрекрасніші з усіх птахів, Нікі. Красивіших і бути не може.

— Вони такі, як твоє обличчя, — сказав він.

— Не такі, Нікі. Не жартуй. Омелюхи викликають у мене такий радісний і урочистий настрій, що мені аж плакати хочеться від щастя.

— Вони особливо гарні, коли кружляють, і спускаються на дерево, і потім сидять такі горді, приязні й шляхетні на вигляд, — сказав Нік.

Вони пішли далі. Раптом Нік звів рушницю й вистрілив, перш ніж його сестра побачила, куди він цілиться. Потім вона почула, як падає великий птах і б'ється крильми об землю. Вона бачила, як Нік знову налаштував рушницю і вистрілив ще двічі, і щоразу чула, як серед верболозу тріпочуть крила. Великі коричневі птахи вихопилися з кущів, один птах, ще трохи пролетівши, опустився на верболіз, його гребінчаста голова схилилася набік, і комірець із пір'я настовбурчився на шиї: він дивився вниз, туди, де ще билися на землі підстрелені птахи. Птах, що дивився вниз з червоного верболозу, був прегарний, відгодований, важкий і виглядав страшенно по-дурному із своєю нахиленою головою; коли Нік поволі звів рушницю, сестра прошепотіла:

— Не треба, Нікі, прошу тебе, не треба! Ми вже й так маємо багато.

— Гаразд, — сказав Нік. — Ти сама хочеш зняти його?

— Ні, Нікі! Ні!

Нік пішов у лози, підняв три шотландських куріпки і, добивши головами об приклад рушниці, поклав їх на мох. Мала помацала їх, теплих, ситих, з чудовим пір'ям.

— А які вони смачні, — сказав Нік. Він був щасливий.

— Мені їх шкода, — сказала сестра. — Вони раділи ранкові так само, як ми. — Вона дивилася на куріпку, що все ще сиділа на дереві.

— Ця куріпка й справді має придуркуватий вигляд, коли дивиться отак униз, — сказала Мала.

— В цю пору року індіанці називають їх дурними курми. Після того як на них трохи пополюють, вони стають жвавішими. А ось ці зовсім як дурні кури. Вони ніколи не жвавішають. Це кущові куріпки. А тих називають комірцеві куріпки.