Бик нічим не допомагав Мігелю вгородити шпагу. Щоб не поступитися першістю Антоніо, він мусив тепер кинутися на бика, з одного удару всадити всю шпагу точно в потрібне місце, і приплеснути ефес долонею. Він не міг цього зробити. Він намагався п'ять разів, але шпага не входила в карк. Вона не натикалася на кістку, а просто не входила. Глядачі вражено мовчали. Вони бачили, що з Мігелем щось негаразд, але не розуміли, що і як могло статися. Вони не знали тих обставин, які привели до такого наслідку.

Я подумав, що це Антоніо своєю блискучою роботою вразив Мігеля і мені було шкода його. Потім я згадав, що, виступаючи в Туделі, він теж насилу убив бика, і хтось із глядачів запустив у нього пляшкою, і, можливо, це живе в його підсвідомості, і не дає йому завдати удару — як буває зі стрільцем, коли в нього одного разу здригнеться рука. Але так чи так — він уже не міг убити його як слід, і після п'ятої спроби, змусивши закривавленого понурого бика майже ткнутися мордою в розпластану на піску мулету, він прикінчив його ударом дескабельо в шию.

Не знаю, чи добре спав Луїс Мігель останні ночі перед першим вирішальним боєм у Валенсії. Казали, що він пізно лягав, але так завжди кажуть, після того як щось станеться. Одне я знаю: він хвилювався перед боєм, а ми ні. Я не приставав до Мігеля, не задавав йому ніяких запитань, бо тепер я вже остаточно належав до табору Антоніо. Ми все ще були друзями, але після того як я уважно придивився до його роботи з биками різних порід і навичок, у мене не залишилося сумнівів, що Луїс Мігель — великий матадор, але Антоніо — найбільший. Я був переконаний, що, якби Антоніо не надто хизувався, вони обидва могли б заробити купу грошей, — для цього потрібно було лише, щоб вони знизили свої вимоги і щоб їм платили порівну. Якщо ж Антоніо не будуть платити стільки ж, він до тих пір загострюватиме боротьбу, поки Луїс Мігель, спробувавши зрівнятися з Антоніо чи навіть перевершити його, не загине на арені чи дістане таку тяжку рану, що вже виступати не зможе. Я знав, який" нещадний Антоніо, знав його несамовиту, непримиренну гордість, що не мала нічого спільного з зарозумілістю. За цією гордістю крилося багато чого, і був у ній темний бік.

Сатанинської гордості в Луїса Мігеля було не менше, якщо не більше, ніж в Антоніо, і він нітрохи не сумнівався в своїй вищості, на що були певні підстави. Він так довго твердив, що він кращий з усіх, що сам у це повірив. То була не просто думка про свою роботу, то була сліпа віра. Тепер Антоніо сильно похитнув його віру в себе, і зробив він це, вернувшись на арену після тяжкої рани, і, крім одного разу, так бувало завжди, коли вони разом виступали. Але досі завжди брав участь і третій матадор, і Луїса Мігеля втішала думка, що це ускладнює порівняння його роботи з роботою Антоніо. Луїсу Мігелю нічого не варто було затьмарити будь-якого третього матадора. А тепер, у Валенсії, йому випадало рівнятися з Антоніо сам на сам. Це не жарт для будь-кого з матадорів, хто бачив Антоніо в цьому сезоні, а тим паче, якщо тобі платять більше, ніж йому. Антоніо мчав, ніби ріка у повінь, так було цілий рік і весь минулий. Напередодні бою в Валенсії ми зробили ризикований дослід — як ліпше провести день, — і ризик себе виправдав.

Ми провели цей чудовий розкішний день на пляжі, вилазячи з води лише на те, щоб поїсти і пограти у футбол. Після полудня ми вирішили не йти на кориду, а розкласти багаття і врочисто спалити наші квитки. Але боялися, як би не накликати лиха, і ще пограли у футбол, а потім до смерку купалися, запливаючи дуже далеко, і, повертаючись назад, боролися з сильною хвилею, що відносила нас убік. Усі ми смертельно втомилися і рано завалилися спати, як дуже здорові втомлені дикуни.

Антоніо спав чудово і прокинувся свіжий, у прекрасному гуморі. Я тільки що вернувся з жеребкування. Бики були з ферми Ігнаса Санчеса і Бальтасара Ібаньї — красиві, з добрими рогами. Луїсу Мігелю і Антоніо дісталися рівноцінні бики. Вночі знявся вітер, небо покрилося хмарами. Вітер був сильний, поривчастий, і здавалося, зараз не кінець липня, а глибока осінь.

— Кістки ламає? — запитав я Антоніо.

— Нітрохи.

— Ноги не болять? Бо в мене права ступня розпухла, від того, що я ганяв м'яча босий.

— І ноги не болять. Почуваю себе чудово. Як погода?

— Вітряно, — сказав я. — Навіть дуже.

— Може, уляжеться, — сказав він.

Вітер не улігся до початку кориди, і коли перший бик Луїса Мігеля вийшов на арену, по небу пливли чорні хмари, сонця не було і сила вітру досягала десяти балів. Перед боєм я заходив до Луїса Мігеля побажати йому удачі. Він дружньо посміхнувся мені своєю чарівною усмішкою, як це робив звичайно у таких випадках. Але і він, і Антоніо дивилися суворо і зосереджено, коли на чолі своїх квадриль перетинали арену і, вклонившись президенту, підійшли до бар'єра.

Коли Мігель закінчив роботу з третім биком, йому залишалося тільки вдало вбити, щоб завоювати вухо. Але рука не слухалася його. Механізм розладнався, і він тільки з четвертої спроби завдав смертельного удару. Уже темніло, і вітер віяв з колишньою силою. На арену виїхала поливальна машина, і, поки струмки води прибивали метений вітром пісок, в кальєхоні панувала цілковита мовчанка.

Ми всі потерпали за обох матадорів, знаючи, яке це випробування — працювати на вітрі.

— Не пощастило їм з погодою, — сказав мені Домінго, брат Луїса Мігеля.

— І вітер усе дужчає.

— Доведеться світло запалити, — сказав Пепе, другий брат Луїса. — Після цього бика стане зовсім темно.

Мігелільо змочував бойовий плащ Антоніо, щоб він був важчий і не так розлітався од вітру.

— Страх як задуває, — сказав він мені. — Просто біда. Але він може. Він упорається.

Я пройшов далі по кальєхону.

— Не розумію, що зі мною коїться, — сказав Луїс Мігель, який стояв у проході, спершись ліктем на бар'єр. — Ні на що не годжуся зі шпагою. — Він говорив байдужим тоном, ніби йшлося про когось іншого або про якесь не зрозуміле йому загадкове явище. — Залишився ще один. Можливо з цим останнім все буде добре.

Друзі заговорювали з ним, але він, не слухаючи їх, дивився на арену. Антоніо ні на що не дивився і думав про вітер. Я постояв біля нього, спершись на бар'єр, і ми не обмінялися жодним словом.

Третій бик Антоніо втратив багато крові від бандерилей і більше ні в чому не хотів брати участі. Щоб поставити його в потрібне положення для удару шпагою, Антоніо довелося діяти мулетою, ніби вітрилом у шторм. Він ледве, самою силою рук, утримував її, бо мулета, натягнута ввіткнутою в нею шпагою, роздувалася від вітру, наче вітрило. Я знав, що вже багато років у нього поболює правий зап'ясток і перед кожним боєм його стягували бинтом, щоб він не підвів при ударі шпагою. Тепер він не думав про це, але, коли він заніс шпагу, зап'ясток ледь вильнув, і шпага не ввійшла під прямим кутом. Вернувшись у прохід, він став біля мене. Лице в нього було суворе, а рука повисла, як у паралітика. Спалахнуло світло, і я побачив такий похмурий блиск в його очах, якого зроду не бачив у нього ні на арені, ні поза нею. Він почав щось говорити, але відразу ж замовк.

— Що таке? — запитав я.

Він похитав головою, дивлячись на упряжку мулів, що вивозили з арени мертвого бика. В яскравому світлі видно було, що борозну після бика уже заносить піском, хоча відтоді, як поливали арену, і чверті години не минуло.

— Ернесто, вітер страшний, — промовив він дивним, жорстким голосом.

Я ніколи не чув, щоб на арені у нього мінявся голос, хіба що коли він злився, але тоді голос лунав нижче, а не вище. Та й зараз він лунав не вище звичайного, і в ньому не чулося скарги. Він просто констатував факт. Ми обидва знали, що станеться біда, але це була та єдина мить, коли ми ще не знали, з ким саме вона станеться. Вона тривала рівно стільки, скільки було потрібно Антоніо, щоб вимовити ці три слова. Він узяв у Мігелільо склянку води, прополоскав рота і, не звертаючи уваги на біль у руці, потягнувся по свого плаща.