Томас Хадсон ковтнув крижаної рідини, в якій вчувався свіжий сік недостиглого лимона, змішаний з кокосовою водою, — вона хоч і не мала смаку, проте була куди гостріша, ніж будь-яка содова, — а справжній джин «Гордон» надавав напою міцності, наче оживляв його на язиці, і все те було присмачене й забарвлене гіркою ангостурою. Це питво таке ж приємне на смак, як туго напнуте вітрило на дотик, подумав Томас Хадсон. Достобіса приємне питво.
Коркова оправа не давала льодові танути в склянці, тож напій залишався міцним, і Томас Хадсон вдячно стискав склянку в руці й дивився на околиці міста, повз які вони проїжджали.
— Чому ти не вимкнеш мотор і не їдеш згори накотом? Заощадив би бензин.
— Як накажете, то можу й вимкнути, — відповів шофер. — Але ж бензин у нас державний.
— Хоч би задля практики, — сказав Томас Хадсон. — Принаймні знатимеш, як це робиться, коли доведеться їздити на своєму бензині.
Вони вже спустилися на рівнину, де ліворуч розляглися квітникарські плантації, а праворуч стояли хатини кошикарів.
— Треба буде покликати кошикаря, щоб полагодив мату у великій кімнаті, там, де вона пошарпалася скраю.
— Sí, señor[96].
— Ти маєш тут когось знайомого?
— Sí, señor.
Шофер, якого Томас Хадсон дуже не любив за неуцтво й тупість, за дурну пиху, за безпорадність з мотором, варварське поводження з машинами й лінощі, відповідав йому коротко й офіційно, образившись на докір за неощадливість. Та попри всі свої вади, він був чудовий водій, тобто досконало, виявляючи дивовижну реакцію, керував машиною в безладному й нервозному кубинському вуличному русі. До того ж він надто багато знав про їхні виходи в море, і звільняти його аж ніяк не випадало.
— Ну як, тепліше тобі в светрі?
— Sí, señor.
А нехай тобі чорт, подумав Томас Хадсон. Ну стривай, я тебе все-таки розворушу.
— Дуже холодно було вночі у вас дома?
— Ой, страх як холодно. Horroroso[97]. Ви собі навіть не уявляєте, містере Хадсон.
Мир було відновлено, і машина саме переїжджала міст, де колись знайшли тулуб дівчини, яку її коханець-поліцай розрубав на шість частин, а тоді позагортав їх у цупкий папір і порозкидав по Головному шосе. Тепер річка пересохла. А того вечора вода в ній була висока, і машини стояли під дощем на шосе, розтягтись на добрих півмилі, поки водії роздивлялися це історичне місце.
Наступного ранку газети надрукували на перших шпальтах фотографію знайденого торса, і в одній з них зазначалося, що вбита дівчина була, поза всяким сумнівом, туристка з Північної Америки, бо дівчата її віку, які живуть у тропіках, набагато розвиненіші фізично. Для Томаса Хадсона так і лишилося загадкою, яким чином вони встигли так точно визначити її вік, оскільки голову було знайдено лише згодом у рибальському порту Батабано. Але торсові, судячи з газетних фотографій, справді було далеко до класичних зразків давньогрецької скульптури. І все ж дівчина не була американською туристкою, а, як з'ясувалося, надбала свої, нехай хоч які, принади тут-таки, в тропіках. А Томасові Хадсону на деякий час довелося припинити будь-які дорожні роботи навколо садиби, бо кожному, хто побіг би по дорозі або й просто наддав ходи, загрожувала небезпека, що жителі селища кинуться за ним, вигукуючи: «Онде він! Хапайте його! Це він порубав ту дівчину!»
Вони переїхали міст і тепер піднімалися на пагорб до Луйяно, де ліворуч відкривався краєвид Ель-Серро, що завжди нагадував Томасові Хадсону Толедо. Не таке Толедо, як у Ель Греко. А ту частину справжнього Толедо, що її видно з бічних пагорбів. Вони вже були близько до вершини, і коли машина зрештою подолала узвіз, він знову виразно побачив той краєвид — справжній Толедо, — але тільки на якусь хвилю, а тоді дорога побігла з пагорба, і обабіч знов була Куба.
То був відтинок дороги до міста, якого Хадсон дуже не любив. Власне, через те він і брав з собою випити. Я п'ю, щоб не перейматися злиднями, брудом, чотиристарічною пилюгою, дитячими шмарклями, усохлими верхівками пальм, покрівлями з розрівняних старих бляшанок, непевною ходою невиліковних сифілітиків, нечистотами в річищах пересохлих струмків, вошами на облізлих шиях свійської птиці, пархами на потилицях дідів, важким духом старих жінок, ревиськом радіо, думав він. Але ж так чинити негідно, ганебно. Треба пильніше придивитися до цього всього і якось зарадити. А ти замість того встромив носа в свою склянку, як ото колись стромляли його у флакони з нюхальною сіллю. Ні. Не зовсім так, заперечив собі він. Тут якось поєдналося й це, і те, як пили в Хогартовому «Завулку, де торгують джином». Ну, а ти ще п'єш і задля того, щоб не перейматися близькою зустріччю з полковником, подумав він. Ти тепер завжди п'єш або за щось, або щоб чимось не перейматися. Де ж пак у біса. А скільки ти п'єш останнім часом, аби тільки пити. От і сьогодні добряче наберешся.
Він знову припав губами до склянки і відчув у роті чистий, холодний і свіжий смак напою. Починалася найгірша ділянка дороги, де проходила трамвайна колія і машини спинялися впритул одна до одної перед спущеним шлагбаумом залізничного переїзду. А попереду, за цим скупченням машин — і легкових, і вантажних, — височіла на пагорбі фортеця Атарес, де за сорок років до його народження, після поразки експедиції в Байя-Онді, були розстріляні полковник Кріттенден і ще кілька чоловік, а на схилі пагорба — сто двадцять два американських добровольці. Ще далі в небо шугав чорний дим з високих димарів Гаванської електричної компанії, і дорога виходила на стару бруківку під віадуком, що тяглася паралельно високому краю гавані, вода в якій була чорна й масна, наче осад, висмоктаний помпами з дна танкера. Шлагбаум піднявся, і вони, тепер уже захищені від північного вітру, поїхали далі, повз гавань, де біля просочених креозотом паль дерев'яних причалів стояли судна з дерев'яними корпусами — жалюгідний і сміховинний торговельний флот воєнного часу, — і між їхніми бортами колихалося шумовиння гавані, чорніше від креозоту й смердючіше від давно не чищеної стічної канави.
Томас Хадсон упізнавав деякі судна. Один старий баркас був такий великий, що привернув увагу німецького підводного човна і був обстріляний. Баркас ішов з вантажем лісу, а назад мав узяти цукор. Томас Хадсон і тепер помітив, де була пробоїна, хоч баркас уже відремонтували, і пригадав, як, пропливаючи повз нього в морі, вони бачили на його палубі живих і мертвих китайців.
А я гадав, що сьогодні ти не думатимеш про море. Ні, мені треба подивитися на нього, сказав він собі. Тим, хто в морі, куди краще живеться, ніж тим, що животіють отам, де ми щойно проїжджали. Одначе ця гавань, яку загиджують ось уже триста чи чотириста років, — це не море. Хоч при вході й вона непогана. Та й з боку Касабланки не така вже й погана. Ти провів у цій гавані не одну приємну нічку, сам знаєш.
— Поглянь, — мовив він.
Шофер, побачивши, куди він дивиться, хотів був спинитись. Але Томас Хадсон звелів йому їхати далі.
— Керуй до посольства, — сказав він.
Дивився він на старе подружжя, що оселилося в дощаній, покритій пальмовим листям халупі, притуленій до муру, що відмежовував залізничну колію від ділянки, де електрична компанія тримала вугілля, привезене з гавані. Мур був чорний від вугільного пилу, бо вугілля вивантажували просто через нього, і стояв менш як за чотири фути від залізничного полотна. Халупа була низенька, кособока, і в ній насилу могло лягти двоє людей. Мешканці сиділи при вході й варили каву в бляшанці. То були негри, шолудиві од старості та бруду, одягнені в лахи, пошиті з мішків. Геть старезні негри. Томас Хадсон не побачив біля них собаки.
— Y el perro?[98] — спитав він шофера.
— Та його вже давно не видно.
Ось уже кілька років вони проїжджали повз цих людей. Був час, коли жінка, чиї листи він читав минулої ночі, щоразу обурювалась, бачачи цю халупу, казала, що це ганьба і таке інше.