— Да… — зiтхнув Ява. — Можна сказать, зiпсував ти менi кар'єру. А що?! Хто ж мене тепер у мiлiцiю вiзьме…

— Та йди ти! При чому тут це! — пробував виправдатися я — Нiхто ж нас не бачив. I взагалi — все ж минулося. Чого ги!

— Ага! Не бачив! I дядько бачив, i мiлiцiонер, як ми за ним бiгли, скоса зиркнув, я помiтив… А в них зорова пам'ять — будь-будь! Професiйна.

— Та! — махнув я рукою.

— От тобi й «та»! Може, нас за його словесним портретом уже й шукають Словесний портрет — це, брат, така штука… — Ява пiдняв над головою стиснутий кулак, що мало означати, яка прекрасна штука словесний портрет. Про словесний портрет Ява набрався, коли три мiсяцi тому готував себе у прикордонники.

— А що ж ми такого зробили?! Нiчого ж страшного! — не стiльки Яву, скiльки сам себе заспокоював я. — Ненароком зачепили ночви i… Хiба ж це навмисне?

— Iди доведи, що не навмисне. Дядько перший говоритиме, що навмисне Щоб себе виправдати. I взагалi такого, мабуть, за всю iсторiю метро не було Отож…

— Не щастить нам у метро, — зiтхнув я. — I минулого разу, пам'ятаєш, скандал був, i тепера…

— Закон парностi, — зiтхнув Ява.

Атож, мабуть, вiн таки справдi iснував, той «закон парностi», про який чи то всерйоз, чи то жартома говорив мiй батько i який нiбито полягав у тому, що рiзнi неприємностi завжди ходять у парi — як одна станеться, чекай другої. Недарма ж i в народi кажуть: «I так горе, i так двоє».

— Це такий клятий закон, що диви, щоб з нами сьогоднi ще якоїсь капостi не сталося, — сказав Ява i раптом усмiхнувся. — А здорово все-таки зафурготiла вона у ночвах…

— А що ж! Як на ракетi — фiть! — I будь здоровi Я б i сам не вiдмовився, га? — заторохтiв я, радий, що Ява вже не залякує мене мiлiцiєю.

Ява пiдвiвся з землi:

— Ну, то куди тепер пiдемо?

Я здвигнув плечима:

— Та куди хочеш! Або в мiстечко розваг, або в стерео, або в зоо…

— Це правильно, але… — i Ява замовк.

— Що?

— Та якби… — i знову замовк.

— Що?

— Та самим воно якось… От щоб розшукать отих… київських… Iгоря, Сашка-«штурмана»… Такi ж хлопцi класнi… — i в небо дивиться, щоб очi вiд мене сховать…

Я дивлюся на нього i хитро усмiхаюсь. Ну ж Ява! От же ж Лис Микита! Хлопцi тобi потрiбнi! Еге ж! Та я ж тебе наскрiзь бачу. Ти ж для мене як iз скла зроблений! Я тобi не київський мисливець, якого можна за носа водить. На це Ява мастак! Київськi мисливцi, що приїздили в нашу Васюкiвку на полювання та риболовлю, часто наймали нас, хлопцiв, щоб ми їм коникiв для наживки ловили. Сiрникова коробка коникiв — п'ять копiйок. Я собi ото ловлю та й ловлю у потi чола: найнявся — як продався. А Ява сiна у сiрникову коробку натовче, зверху кiлька коникiв покладе i — вже бiжить мiняти на п'ятака. А як пiймають його на цьому, вiн тiльки очима невинно клiп-клiп: «А треба ж було їм їсти вкинуть!..»

Але стривай, я тобi не київський мисливець!

— Воно дуже добре б, — кажу, — тiльки де ж їх шукать? Адреси ж нема… Правда, давала тобi Валька свою адресу тодi. Але ж ти її не зберiг, мабуть. Та воно, звичайно, й смiшно було б — берегти адресу якоїсь там Вальки.

У Яви тiльки — раз! — щоки червоно спалахнули, як од ляпасiв…

I що воно ото буває за таке iнодi з людьми, що з хорошого геройського хлопця робиться казна-що, бурякова гичка… I через що? Через якусь чаплю у спiдницi… Тьху!

Минулого разу, коли була у нас пригодницька iсторiя з Книшем i Бурмилом i коли Ява був Робiнзоном Кукурузо i тiкав у плавнi на безлюдний острiв iменi Переекзаменовки, познайомилися ми випадково з київськими пiонерами-юннатами. I була серед тих пiонерiв одна Валька, худа, цибата i, на мiй погляд, зовсiм неiнтересна. (Ганя Гребенючка з нашого класу в тисячу разiв краща). Але то я вважав, що Валька неiнтересна. А Ява… Ява через двi хвилини став не Ява, а бурякова гичка. Коли київськi юннати поверталися додому, Валька залишила Явi свою адресу, щоб ми написали, чим закiнчиться наша iсторiя з Книшем i Бурмилом, — її дуже, бачте, це цiкавило. Минув час, iсторiя з Книшем i Бурмилом закiнчилася для нас щасливо, ми були героями, i Ява пiсля цього кiлька разiв напiвжартома, напiвсерйозно закидав гачка — написати Вальцi листа. Я робив — тьху! —i казав: «Ти що, вчадiв! Я, коли в таборi, мамi нiяк не можу написать, а ти хочеш…» Сам Ява писати не наважувався. Боявся помилок наробити. Переекзаменовка у нього була якраз з мови. Так з листом нiчого не вийшло. Але адресу Ява зберiг. Це я знаю. Вiн її ховав на горищi, я бачив, як вiн там перечитував її, наче листа якогось.

Тiльки я йому нiчого не сказав…

А коли ми їхали в Київ, я знав, що рано чи пiзно Ява заведе розмову про Вальку. Але я не думав, що так скоро. Я планував собi Вальку десь на третiй-четвертий день, не ранiше. I якби не моя провина у тiй пригодi з ночвами, я б, певне, так просто не здався. Та тепер я був радий, що Ява забув про словесний портрет i про мiлiцiю, i вирiшив поступитися.

— Чого скис! — весело сказав я. — Ну да, воно цiкаво було б зустрiтися i з Iгорем, i з Сашком-«штурманом», i з Валькою. Вони нам Київ хiба ж так показали б! Яка там Вальчина адреса? Я колись пам'ятав… Якась Сiчнева… так?

— Вулиця Сiчневого повстання, — буркнув Ява.

— Тю! Та це ж вона i е… Тут бiля метро починається i проз новий Палац пiонерiв тягнеться туди, де лавра. Гайда!

Ява криво усмiхнувся.

Через кiлька хвилин ми вже знайшли потрiбний будинок, почали шукати квартиру. Обiйшли весь будинок — нема. На найвищому шостому поверсi остання квартира вiсiмнадцята, а нам треба двадцять п'яту. Що таке? Невже обдурила Валька, насмiялася, вигадану адресу дала… На Яву менi було боляче дивитись — такий у нього був вигляд. Нарештi я наважився спитати в якоїсь бабусi. I виявилося, що є двадцять п'ята, тiльки у дворi, у так званому флiгелi. Пiшли ми шукати той флiгель.

— Казна-що, повигадували якiсь флiгелi-мiгелi. Тiльки з пантелику збивають, — удавано сердито бурмотiв повеселiлий Ява.

Справдi, у дворi стояв такий самий, як i з вулицi, здоровеннецький шестиповерховий будинок. I на третьому поверсi ми легко вiдшукали двадцять п'яту квартиру.

Коли ми заходили в парадне, я помiтив, що, минаючи старорежимськi вiзерунчастi заскленi дверi, Ява на якусь мить затримався i, глянувши на своє вiдображення у склi, пригладив рукою чуба. Я удав, що нiчого не бачу.