Ватага спинилася за кільканадцять кроків од нас. Так ми стояли одні навпроти одних, а поміж нами — Роман, який трусився від страху й белькотів:

— Я хочу в міліцію… Здайте мене в міліцію… Вони хочуть мене вбити…

Не можна було зволікати. Адже йшлося про те, щоб не зчинилася бійка.

— Гаразд, — сказав я Романові. — Ми відведемо тебе в міліцію.

Тепер виступив наперед Лисяча Шкурка.

— Ми самі здамо його в міліцію, — сказав він, — і розповімо все, як було. Це негідник. Він усіх обдурював і обкрадав. і нас теж, своїх дружків. Інший хлопець додав:

— Нехай нас усіх посадять. Ми хочемо свідчити проти нього і розповісти, як було насправді. Це він намовив нас украсти човна. Це він порізав ножем ятір на озері…

Я відчував, що в мені наростає зневага до них усіх. Жалюгідне було їхнє бажання звалити всю провину на Романа. Якби він прийшов з грішми й харчами, вони вважали б його героєм і без докорів сумління далі крали б і руйнували намети. Та все ж було щось символічне в тому, що, власне, вони самі хотіли віддати Романа до рук міліції.

Я почув сповнений зневаги Мартин голос:

— Тут поряд є лісництво з телефоном. Нехай хтось із вас піде туди й заявить у міліцію.

Лисяча Шкурка вже крутнувся на п'яті, щоб виконати наказ Капітана Немо. Але це виявилося непотрібним. На шосе, від Суша, заблищало світло автомобільних фар, а за кілька секунд біля нас зупинилась міліцейська машина.

Виявилося, що з Сем'ян хтось зателефонував у міліцію і повідомив, що в селі вештається хлопчак з ватаги. Пізніше було повідомлено й про те, що той хлопчак пішов бруківкою в напрямку Єжвалда. І міліція приїхала схопити його на дорозі.

Тепер по радіотелефону викликали з Суша другу автомашину, яка мала забрати всіх хлопчаків. Роман благав міліціонерів відпустити його. Присягався, що не мав нічого спільного з ватагою, що він перебуває під опікою рибалок з яхти, а тут опинився зовсім випадково.

Нам не хотілося слухати його брехні. Я наказав своїм повертатись назад. Ми розуміли, що події, які сталися на шосе, ще не кінець усієї історії.

Але для нас вона вже скінчилася.

Ми знову пірнули в прибережну імлу. Насилу знайшли дерев'яний поміст через заплаву.

— Шкода все ж, що я не поглянув на ту карту… — сказав я, коли ми сідали на наші судна.

Яструб поклав кінець справі одним помахом руки.

— Ви все про ту карту. Найважливіше, що ми розгромили ватагу і відтепер на озері буде спокій. Завтра я розповім табірним хронікерам, нехай допишуть у хроніці новий розділ.

— І в кожному розділі треба оспівувати честь і геройство товариша Яструба, — захихотів Баська.

— Ти думаєш, що я роблю це заради слави? — обурився Яструб. — Я за справедливість. Я хочу в майбутньому вчитися на юридичному факультеті. Буду прокурором.

Озеро все ще було вкрите густою імлою, яку насилу пробивало світло моїх фар. Потім знявся легенький вітер і почав розганяти імлу. Вона збивалася в стовпи й стіни, нам іноді здавалося, наче ми пливемо через залу в якійсь величезній будівлі. Це була захоплююча картина. Високо над головою небо було безхмарне, світив місяць, і його проміння ніби потоками ртуті стікало по туманних стовпах і колонах.

Повернувшись у табір, я докладно розповів про подорож Бронці й Франекові. Вони вислухали мене мовчки. Тільки після вечері Франек сів біля мене.

— Я знаю, що це я в усьому винен. Це я зібрав ватагу. Я привів їх сюди. А тепер їх покарають, а я, може, уникну кари. По-вашому, це справедливо?

— Я згоден, що ти вчинив багато поганого. Але потім ти вирішив виправитись.

— А вони? Я не зробив нічого, щоб їх урятувати.

— Ти вже не мав на них впливу, — відповів я. — Вони слухалися тебе тільки тоді, коли ти заохочував їх до чогось поганого. А як спробував повестися інакше, вони вигнали тебе з ватаги. Тому мені здається, що твої докори сумління безпідставні. Але коли ти почуваєш себе винним і вважаєш, що не можеш уникати покарання, сам визнач собі кару. Я тільки скажу тобі, що найважче самому змінитися.

Гадаю, він зрозумів мене, бо вже нічого не сказав.

— А я? — несміливо обізвалася Бронка.

— Але ж ти сама знаєш, що повинна зробити. Повертайся додому.

В той час я ще не знав, що Брончина справа вже на другий день буде розв'язана.

Вона написала батькам, що перебуває біля Озерища, а на листі був штамп пошти в Сем'янах. І батьки приїхали до Сем'ян, щоб розшукати дочку.

Вони з'явилися в гарцерський табір спитати, чи не зустрічали гарцери де-небудь у цих місцях дівчини на ймення Броніслава. Незабаром Телль приїхав до нас байдаркою і забрав дівчину до Сем'ян.

Я не був при зустрічі Бронки з батьками. Довідався тільки, Що вони найняли кімнату в якогось селянина у Сем'янах і вирішили провести тут відпустку разом з дочкою. Пізніше Бронка кілька разів навідувалася до нашого табору на мисі Судака, і я познайомився з її батьками. Отак скінчилися пригоди, по які вона приїхала до Озерища.

Але мої пригоди ще не скінчилися.