Така умова експерименту, і її мали неухильно дотримуватися всі учасники експедиції.

Непорушно повиснувши над юнаком, він зосередив всю свою волю, сконденсував всю увагу, всю духовну силу свою на низькому чолі сонного. Відчув, як завихрилися біоструми, як забилися імпульси, як суцільною лавиною потекли біохвилі, — він майже фізично відчував духовний той міст, що поєднав їх обох, — юнак раптом заворушився, застогнав, він дихав щораз важче й важче, великі росини поту всіяли його чоло, він заметався, щось наче відштовхуючи, від чогось одбиваючись, а потім знеможено завмер. Лежав непорушно, майже не дихаючи, лише дрібно тремтіли повіки та по всьому тілу пробігали конвульсії…

Потім він заспокоївся. Знову зібгався калачиком, поринув у сон…

А-ку прокинувся від того, що йому дуже захотілося їсти. Голодні спазми боляче стискали давно порожній шлунок, рот повнився слиною. А-ку ковтнув її, і голод став ще гостріший. Він заскімлив жалібно і розтулив повіки.

В печері було темно. Знадвору, крізь вузький отвір, завалений камінням так, що у нього не міг протиснутися жоден хижак, лилося і згасало безсило при самому вході світанкове несміливе світло. Довкола ворушилися, стогнали, сопіли дорослі — неспокійний сон племені, яке ось уже тривалий час голодує. Лунав часом сердитий жіночий окрик, а то й ляпас: якась мати вгамовувала своє немовля. А-ку зітхнув: у нього не було навіть матері, щоб отак прикрикнути на нього, — мати його, красива й дужа, з таким густим та буйним волоссям, що воно покривало її майже всю, уже мала двох інших дітей і давно прогнала од себе найстаршого сина. А-ку й досі пам’ятає, як вона била його й відштовхувала, коли він підходив до неї, як затуляла од нього його молодших братів, і давно уже збайдужів до неї.

Хто ж був його батьком, А-ку не знав. Та й ніхто у їхньому племені не знав свого батька, не було навіть поняття: “батько”, — всі дорослі мисливці однаково ласкаво й терпляче опікували малих, — вони й самі, мабуть, не могли відрізнити власних дітей від чужих. Діти знали лише своїх матерів, які спершу носили їх на руках, а потім водили за собою, навчаючи перших кроків, даючи перший урок життя. Коли ж вони підростали, матері, що встигали завести другу дитину, безжально їх гнали од себе, і юнак чи юнка прилучалися до зграї таких же, як самі, однолітків, — майбутніх мисливців, майбутніх матерів свого племені. Хлопці училися майструвати бойові палиці, кидати влучно гостре каміння, вистежувати і вбивати дрібну дичину, а дівчата за прикладом однієї з бездітних “тіток” опановували мистецтво бути жінкою, яке їм придасться в майбутньому. Вони то збирали паліччя, щоб годувати ненаситний Вогонь, який зігрівав усе плем’я в холоднечу й одганяв хижаків, то вишукували слимаків і равликів, викопували загостреними палицями їстівне коріння, підбирали плоди, придатні до їжі, частина тут же поїдалася, решту оддавали дітям, які завжди їх стрічали жадібно простягненими руками.

Може, тому, що жінки, навіть старі й немічні, завжди дбали про дітей, плем’я проганяло їх набагато пізніше, аніж чоловіків…

А-ку звівся і, обережно ступаючи, щоб не потривожити сонних, став пробиратися до виходу. Хода його була нечутна і скрадлива, товсті грубі підошви, що не боялися навіть гострого каміння, водночас відчували кожен виступ, кожну гілочку — хода майбутнього мисливця, годувальника племені.

Він протиснувся в отвір, виповз із печери.

Надворі вже зовсім розвиднілося, за далекими горами розпалював своє вогнище Великий Мисливець. Ось-ось він вигляне із своєї печери, вийде на полювання — за он тими табунами, що полохливо тремтять угорі, і тоді стане тепло й весело. Раніше А-ку закричав би, вітаючи Великого Мисливця, ударив би себе щосили в груди, як ото роблять мисливці, вирушаючи на полювання, але зараз голод гриз йому нутрощі, і він мовчав.

Похмуро й безнадійно оглядав А-ку порожню долину, що простяглась унизу, — на ній уже паслися табуни дичини, на яку полювало його плем’я. Вони зникли, подалися кудись в пошуках паші, бо тут, у долині, лютувала посуха. Великий Мисливець за щось розгнівався на його плем’я і проганя з неба воду, не дає їй пролитися донизу, напоїти суху, потріскану землю. Ось і зараз він видирається на найвищу гору, червоний, наперед уже сердитий, — він затявся, мабуть, прогнати плем’я з цієї долини.

Може, він сам хоче полювати у ній?

Але хіба з нього не досить отих табунів, які пасуться вгорі?

А-ку зітхнув, скривився од болю у шлункові.

— А-ку хоче їсти, — пробурмотів він у простір.

— Ва-а хоче їсти, — жалісно озвалося до нього.

А-ку оглянувся на голос: праворуч, скоцюрбившись, сидів вартовий, який не спав усю ніч. Він був старий і кволий, здатний уже тільки на отаке сторожування, щоб молодші, дужі мисливці могли відіспатися й набратися сил. Він давно вже зійшов з мисливської стежки, забув смак теплого м’яса, видертого з тіла щойно забитої тварини, — йому діставалися лише кістки, обгризені маслаки, і він годинами їх ссав, вишукуючи щонайменші їстівні шматочки.

— А-ку голодний! — сказав А-ку, неприязно дивлячись на вартового.

— Ва-а голодний, — простогнав у відповідь той.

— А-ку хоче їсти! — з викликом мовив А-ку.

— Ва-а хоче їсти, — ще жалібніше озвавсь вартовий.

— А-ку з’їв би цілого мамонта! — закричав уже зовсім сердито А-ку і махнув у повітрі своєю необструганою палицею. — А-ку впіймає мамонта, вб’є його і з’їсть.

Старий, що давно уже перестав бути мисливцем, недовірливо подивився на А-ку, а потім затрусився од сміху. Вищав і звивався, схожий на мавпу, тицяв у бік А-ку скарлюченим пальцем.

— А-ку… хоче… вбити мамонта!.. — давився він сміхом. — А-ку… сам з’їсть… мамонта!..

А-ку, ображений, щосили затиснув палицю, люто глянув на старого. Міг би його зараз убити, бо відчував себе набагато сильнішим, але ніхто в його племені не підносив руку на собі подібного. Тому він лише сказав:

— Ва-а скоро виженуть! І собаки гризтимуть кістки Ва-а!

Старий одразу ж затих. А-ку, задоволений, став спускатися донизу.

— А-ку самого з’їдять зараз собаки! — пролунав йому вслід голос старого. — Вони теж давно не їли мамонта.

Та А-ку не зупинився: він був єдиний у племені, хто не боявся появлятися серед собак.

Спустившись у долину, А-ку трохи постояв, прислухаючись, чи не зачаїлася де небезпека, потім тихо позвав:

— Га-ав! Га-ав!

На той поклик з однієї з нір, що густо чорніли довкола, вмить появилася гостра морда, зблиснули очі. Величезний пес вибрався з тісної нори, підійшов, привітно вимахуючи довгим пухнастим хвостом.

— А-ку хоче їсти, — поскаржився йому А-ку.

Пес судомно позіхнув, ткнувся важкою головою йому в коліна, завмер. А-ку водив долонею по густій шерсті, намацував тугі м’язи, але йому навіть не спало на думку, що перед ним — теж м’ясо, яке можна їсти і від якого мисливці його племені не відмовлялись ніколи.

Бо відколи існувало плем’я, існувала і зграя.

Це були два майже незалежні одне від одного об’єднання, які намагалися порідше попадатися одне одному на очі. Довіри між ними не було. Вони стереглися одне одного, бо завжди голодний мисливець убивав безжально собаку, якщо та попадалася під руку, а собаки в свою чергу шматували старих і немічних, що одставали од племені. І навіть молоді дужі мисливці не насмілювалися появлятися поблизу собачої зграї, де на них чигала неминуча смерть.

Отак вони й мандрували, плем’я мисливців і зграя собак, дотримуючись завжди певної між собою дистанції, аж поки надходила пора полювання. Тоді собаки й мисливці об’єднувалися в єдину, страшну для всього живого зграю — і горе тій навіть найбільшій тварині, яка траплялася їм на шляху! Як би швидко вона не бігла, куди б не ховалася, собаки все одно наздоганяли її, оточували й тримали до тих пір, поки появлялися мисливці. З грізними бойовими палицями, з гострими дрюками, з палаючим гіллям, з важким камінням у мускулистих руках. І тварина після короткої кривавої сутички неминуче гинула.