Фаворитизм і Катерина II
В історії абсолютистських монархій вельми делікатне місце займає фаворитизм, коли фавор і фаворити невідступно супроводжували імператорів та імператриць. «Фавор» — від латинського «прихильність» і означає заступництво або протекцію впливової особи. Звідси «фаворит» — особа, яка користується особливою прихильністю правителів, отримує від них різні привілеї і багатства, водночас впливаючи на їхні погляди, вчинки й взагалі поведінку. Міг бути як жіночий, так і чоловічий фаворитизм. Він часто віддавав урядові справи до рук людей мізерних, які в один день перетворювались на генералів, фельдмаршалів, князів, міністрів.
Фаворитів мали королева Англії Марія Тюдор (1516–1558), шотландська королева Марія Стюарт (1542–1587), королева Угорщини і Чехії, а потім імператриця «Священної Римської імперії» Марія Терезія (1717–1780), французька королева Марія Антуанетта (1755–1793). За часів короля Франції Людовика XIV (1638–1715) з династії Бурбонів до 1651 року країною правила мати Анна Австрійська, а фактичним правителем до 1661 року був кардинал Франції А. Мазаріні, який проводив політику абсолютизму. Перед тим у 1624–1642 роках фактичним правителем Франції був відомий ідеолог абсолютизму й не менш відомий кардинал Арман Рішельє, що уславився боротьбою проти Габсбургів, придушенням заколотів і повстань селян і міщан, удосконаленням державного апарату й королівських урядовців. А при Людовикові XV (1710–1774) регентом-фаворитом був герцог Філіпп Орлеанський, потім країною правили герцог Бурбон і кардинал Флері, а також фаворитки — маркіза Помпадур та графиня Дюбаррі з їх дикими витівками.
Фаворитами Катерини І були згадувані О. Меншиков та брат коханки Петра І Віллі Монс. Про інтимні зв’язки Катерини І ще за життя Петра І з розпутником В. Монсом майже не згадувалося. Цей німецький любасник неграмотної цариці не ловив гав, коли її чоловік Петро І воював, багато років порушував укази, був прибічником усякої неправди, збирачем презентів від вельмож, що роїлися побіля трону.
Автор книжки «Царица Екатерина Алексеевна» (1884) М. Семчинський, переповівши історію життя колишньої Марти Скавронської, відзначав, що Віллі Монс був першим за часом «нумером» у довгій фаланзі фаворитів-коханців, що появилися в Російській історії XVIII ст. Для них нічого святого не існувало, крім свавілля, спрямованого на досягнення користолюбних цілей; для них не існували закони й укази, не існувала правда, не було в них і вітчизни в чужому краї.
Скільки награбастав той Монс у цариці, важко сказати, як і скільки кріпацьких душ занапастив.
Як мовилося, за біронівщини фаворитами Анни Іоаннівни і Анни Леопольдівни також були німецькі дворяни Бірон, Остерман, Мініх, Шембер, Менгде та дрібніші акули, які оббирали Росію, простягували руки до України, Білорусії й інших місцевостей. Заледве вивчивши російську мову, вони добре вивчили багатства в чужій для них країні, проводячи політику феодально-кріпосницького закабаления трудового населення. їх пруссацько-бюргерське свавілля і бундючність занадто дорого обійшлися нашій вітчизні. Правда, багато з них були засуджені і вислані в далекі країни. З воцарінням Катерини II вони поверталися із заслання, знову діставали колишні дармові винагороди або втікали з Росії.
Були свої фаворити і у Єлизавети Петрівни — генерал-ад’ютант П. Шувалов, канцлер О. Бестужев-Рюмін, обер-прокурор Я. Шаховський, брати Воронцови, які й правили державою, армією, внутрішньою і зовнішньою політикою, не забуваючи й про свою власну наживу за рахунок імперії. Саме вони домоглися указу про право поміщиків карати і виселяти непокірних селян до Сибіру, готували «Маніфест про вольності дворян».
У Катерини II сексуальних коханців було багато, й вона, аби нікого не скривдити, «поділила між ними Малоросію й закріпачила навічне) вільних людей» (О. Герцен). Імператриця царський двір перетворила не лише в штаб-квартиру освічених людей, про що так багато писалося та й нині пишеться, а й у штаб-квартиру і злакове пристанище всіляких фаворитів. Герцен та інші дожовтневі автори наголошували, що історію життя і царювання Катерини II при жінках не гречно чи зручно читати — настільки все те відразливе і гидке. Можна було б і тепер не згадувати, якби та «історія» не лягла пекучим тавром на долю народу Росії, України, Білорусії. Всі дослідники сходяться в думці, що в роки правління Катерини II придворний фаворитизм і тягар кріпосного гніту досягли свого апогею.
Історіографи ототожнювали імператорський двір Катерини з дворами західноєвропейських країн. Двір Катерини II, як і її попередниць, мислячим сучасникам нагадував дешеву оперету, в якій головну роль грала сама государиня, а численні фаворити виконували ролі підставних на кілька або й одну ніч осіб.
Розглядаючи з різних сторін фаворитизм Катерини, К. Валишевський доводив, що він не був результатом хворобливої чуттєвості цариці, яка прагнула все нових і нових сексуальних насолод. Мовляв, вона кликала «любов» і розповсюджувала її навколо себе, мала живий, сангвіністичний, пристрасний характер і тому втягнула «любов» у політику; хоч і не була гарною, але вміла подобатися. Однак справедливіший автор тоді, коли пише, що любов (читай: секс!) для Катерини була (був) природною відправою організму, наділеного і в фізичному, і в моральному відношенні незвичайною силою, палким темпераментом і дивною протяжністю «деяких фізіологічних явиш»… Саме в цьому і суть. А те, що цариця і в шістдесят сім своїх років була ще «закоханою», сприймається як вульгарний дотеп.
Цілком можна погодитися із твердженням, що за Катерини II фаворитизм набрав особливого, до того не бачений.і морального відтінку. На чолі великої держави стала жінка «пристрасна й нестримна» у статевій розбещеності. Вона мала коханців, як і її попередниці Анна Іоаннівна та Єлизавета Петрівна, однак довела фаворитизм до жахливих розмірів. Якщо Аина Іоаннівна зробила із придворного конюха Бірона лише герцога Курляндського, то Катерина II посадила Понятовського на королівський престол Речі Посполитої; якщо Єлизавета Петрівна задовольнялася двома офіційними фаворитами Шуваловим і Розумовським, то Катерина мала їх десятками, зводячи свою хтиву волю, свої бажання і забаганки в закон. Але який!?
Чимало імперських авторів, які писали повісті й романи, оди й поеми про історію «сильного кохання» Катерини II, твердили про її справжню «любов» до обраних осіб чоловічої статі, мовляв, вона без любові та ласки (?) не могла прожити й дня. В обійми фаворитів царицю кидала нібито не лише всевладна статева чуттєвість, а й потреба опертися на чоловічий розум, чоловічу волю, чоловіче плече. Фарисейство! Крім Г. Потьомкіна та ще кількох, усі інші були просто черговими партнерами в постелі, убогими розумом супроти неї.
Ставилося й таке сакраментальне запитання: чи фаворити кохали її? Стверджували, що на нього важко відповісти..? Мовляв, Катерина навіювала їм любов, прищеплювала до кінця життя повагу до себе… Ще б пак, не вони їй, а вона їм платила за «любов». Розплачувалася щедро, по-царськи: дарувала золото, діаманти, землі та людські кріпацькі душі, й не лише в Росії, а й на Україні, Білорусії, частково в Польщі та Криму.
Страшна доля сплюндрованої України настільки турбувала й боліла «апостолові свободи» Герцену, а зневага до розпутної, деспотичної «цариці-хортиці» була такою великою, що він у відомій інвективі «Хрещена власність» нагадував: «Катерина II вводила кріпосний стан у Малоросії. Будучи захоплена німфоманією, вона, заплямована всіма злочинами, ця «мати вітчизни», подарувала лише одним своїм коханцям понад 300 000 душ чоловічої статі». Це за неповними даними. А якщо до них додати жінок, дітей і старих, то набереться до мільйона покріпачених людських душ. І це тільки на Вкраїні, а скільки в Росії?
Пізніші дворянські та буржуазні історіографи також не могли замовчати темних і жахливих сторін катерининсько-го «золотого віку». Один із них, Є. Белов, писав, що збільшення числа покріпачених селян через роздавання їх фаворитам і сановникам, утвердження кріпосного права на Україні лягало «темною плямою» на пам’ять про Катерину. Водночас він вибачається, що не торкнувся «слабостей» імператриці: мовляв, її особиста мораль істотно не впливала на державні справи, а якщо й були «шкідливі впливи», то вони йшли виключно від фаворитів. Це щось на кшталт тези самої цариці, яка твердила, що «пороків» узагалі немає, а є лише «людські слабості», й тому «порочних» чи підкорених «слабостями» людей треба жаліти. Дивна мораль вінценосної розпутниці!