Віднедавна він усе робив якось похапцем, якось злодійкувато, хоча жодного злочину на його двадцятилітньому сумлінні не було, до того ж, він помічав, що цей «похапець» і є новітнім способом життя усього населення, все слід було зробити так, наче за тобою женеться зграя одноногих канібалів, які скачуть не так швидко, щоб тебе наздогнати, але й паузи ти собі не можеш дозволити, ніде не зупиняйся, не затримуйся на місці, пересувайся раціональними маршрутами, тримайся ближче до ліхтарів, нікому не довіряй, ні з ким надовго не заговорюй, тримай руки ближнього в полі свого зору, спостерігай обриси кишень, угадуй, що в них лежить або не лежить, саме цим він займеться у вагоні метро, та спочатку треба пройти таймошукачі, пройти турнікети, тут, здавалося, нічого страшного нема, але вони старі й заїдають, часом турнікети невмотивовано б'ють по ногах, а він став надто забобонний — що більше в ньому множилося страхів, то більше плодилося й забобонів, наприклад, якщо криволапий турнікет вдарить по ногах, день навряд чи буде вдалий, а якщо при вході на станцію писне рамка таймошукача і почнуть обшукувати, то, хоч нічого й не знайдуть, бо нічого такого нема, однак чекай небезпеки в найближчому майбутньому.

Цього разу таймошукач сприйняв його поблажливою мовчанкою, а коли він приклав жетон до електронного вічка, турнікет дав зелене світло, і ніщо не віщувало біди, і ноги вже проминули цю роззявлену горизонтально пащеку, але вже зробивши кілька кроків, він почув за спиною брязкіт, обернувся — так і є: клешні турнікета зімкнулися із запізненням, не зачепивши його, проте давши йому прикмету, ступінь негативу якої він визначив як середній, тому зціпив зуби і попрошкував далі назустріч негостинному транспортному засобові, що скреготав якраз коло платформи своїми корозійними легенями, ускочив, оцінив обстановку, всі сидячі місця зайняті, було тільки стратегічне місце у кутку коло самих дверей, де можна було притулитися стоячи, туди він і втиснувся, щоб прикрити спину і редукувати кут самозахисту до 180 градусів, усі сусіди тримали руки в кишенях, як і він, усі мовчали, а коли хтось виймав руку, щоб почухати ніс, весь вагон напружено спостерігав, що буде далі, бо що таке ці таймошукачі, кажуть, що тепер є нові моделі хрономата, які рамка не ловить, їх без проблем проносять у громадські місця, особливо в туалети, де ти завжди беззахисний у своїх есхатологічних спазмах нужди.

Поїзд метро повз, як слимак («равлик-геморавлик», — крутився в нього на язиці каламбур), залишаючи слинявий слід страху, а коли на мить у вагоні згасло світло, всі повмикали ліхтарики на мобільних телефонах і насвічували на сусідів своїх, сліпнучи від гострих променів, зриваючись на сварку, і коли вагонні лампи знову запрацювали, кілька пасажирів уже билися, випускаючи на волю своїх застояних джинів параної, рознімати їх ніхто й не брався, остерігаючись, що раптом із чийогось рукава вигулькне той останній переконливий аргумент, але нарешті зупинка, його зупинка під землею, а над землею — печальна альма-матер у ремонтних риштуваннях («сіра і сира сирітська сироварня», — сичав він подумки), конче вийти з дверей вагона не першим і не останнім — так чомусь він постановив у рамках самозахисної системи забобонів.

Слова на ходу торохтіли в роті, мов не знесені яйця, він узагалі на курсі ходив за вигадника і душу компанії, але останнім часом якось знітився й затих, страхи напосіли, веселощі відійшли, почувався, як нерозкаяний монах (точніше «гормонАх» — це такий монах із гормональним сказом), усі причини він сам заледве усвідомлював, лише знав, що одна з них ходила тут же, в цих університетських стінах, носила шнуровані боти, короткі спідниці і взагалі поводилася виклично, хоча ця викличність, як він уже здогадався, маскувала той же в'язкий страх, що й у нього, вони кілька разів перекидалися словами в їдальні, де жувало свої обіди все це студентське стадо («скот да вінчі», сказав би він), вона йому посміхалася якось звіддаля, тримаючи дистанцію і з цієї дистанції посилаючи якісь обнадійливі імпульси, але ближче нічого не було, та й не ті часи, близькість тепер іноді погано закінчується, он минулорічні випускники викликали собі на гулянку проституток, а потім були виявлені надто старими для груповухи, тільки двох і відкачали темпореаніматори, та й відкачували лише тому, що ті були начальськими синками («мажорами-дармажорами, а також кармажорами, фарсмажорами і тому подібними тамбурмажорами»).

Рамки на вході в універ пройдено, тепер можна трохи розслабитись, хоча не зовсім — як в армії, коли командують «Вільно!», це ж не значить, що можна розходитись, тут тепер так само, «університет — казарма знань», як казав державний президент, ось вона, авдиторія fuckультету, драматургія лекцій таки на висоті: викладач виходить до трибуни з окремого входу, що біля дошки, а студентський амфітеатр відгороджено ґратами аж до самої стелі, так викладацький склад бережуть від усяких «оказій-інвазій-експлозій», воно й логічно після кількох темпотерактів у стінах альма-матері, але ж лекція скидається на діалог наглядача із зеками, доцент щось рявкає з-поза ґрат, наче безперебійно нагадує слухачам про їхнє право мовчати, а ті по інший бік решітки забивають козла, ріжуться в очко, чи що там ще належалося робити зекам до винайдення темпоральної генетики, ох, альма-матер — ця улюблена жона альфа-фатера буремної вітчизни, вона і ззовні, й усередині прекрасна такою невловимою красою, що навіть посвяченим ніколи не вдавалося вловити тої краси, а втім, справа смаку.

Ну, а тепер перерва, до туалету краще й не потикатися, туалет йому ввижається мінним полем, середовищем потенційного насильства, цур його, хіба що споглядально пройтися коридором, попід стіною, так кут оборони буде вужчим, розім’яти кості, він виходить з авдиторії, в коридорі людно, але всі несвідомо тиснуться до стін, тому виходить, що вони топчуться, потилиця в потилицю, як на тюремній прогулянці, одні по правому боці рухаються вперед, інші по лівому — назад, а середина коридору порожня, і його раптом проймає сором, що у всіх усе так однаково, безславно і тупо, як і в нього, видно, конструкція колективної душі вже перетерпіла непоправні метастази, а далі світить хіба ще глибше занурення в тоталітарний сортир, вихід з якого можливий тільки частковим способом — у черевцях окремих черв’ячків, та й то якщо вони благоволять виповзти з ями, ну і нехай, набридло, к чортам собачим, роздумуючи про долю і недолю («долю запердолю»), він незчувся, як опинився на середній лінії коридору і пішов по ній кудись углиб, навмання, розмежовуючи собою дві повзучі шеренги, немає світла в кінці тунелю, нема й на початку, нема порядку, нема порятунку, є лише глухе биття серцевого м’яза об раму ребер («о, браму ребер!»), і тоді його потуплені очі наткнулися на шнуровані боти, на викличні коліна і всю решту незабутньої фізіології, що стала йому віднедавна дорогою і маячила тепер назустріч, прямо на середній лінії коридору.

Вони так і стояли, не почувши навіть дзвінка, що сигналізував кінець перерви, і така нездатність розминутися здавалася їм справжнім щастям, світ округлився до спільної енергетичної капсули, зітканої з флюїдів, однак треба було кудись рухатися, бо ось-ось охорона університету почне прочісувати коридори, чи ніхто не вештається без причини і санкції, обшук, документи, все підряд, такий захід із профілактики темпотероризму, лекція як строк від дзвінка до дзвінка, можеш не слухати, тільки сиди, не виходь, не йди у пітьму зовнішню, порпайся у внутрішній, не вір, не бійся, не проси, а всі однак бояться, хоча й не вірять і не просять, менше з тим, вона поглядом запросила його йти за нею, і до міри тихо, наскільки дозволяли їй шнуровані боти, прошмигнула за колону, минула вестибюль, зайшла у коридор іншого крила, він раптом зворохобився, зумисне відстав на кілька кроків і підозріливо дивився на неї, вона звернула на запасні сходи, підступила до дверей аварійного призначення, видобула з-за пазухи дротяну відмичку, поскрипіла замком, відчинила двері, він прислухався: десь далеко вже тупали охоронці, вона кивнула, він завагався, а раптом там… а раптом… прожогом заскочив за двері, вона присвітила ліхтариком мобільного, старі сходи вели вгору, на дах, він узяв її за руку і рушили, через дев'яносто сходинок (він рахував) був люк нагору, відчахнули його, вилізли на старий бляшаний дах, просмолений на тріщинах, дихнули чимось свіжим, можливо, це було повітря, бо смог залягав дещо нижче рівня даху, було надто прохолодно як для червня, але вона зняла блузку, оголивши тверді й гострі соски, потім усе інше, так само стрімко, аж похапцем, він теж розібрався зі своїми штаньми і майками, торкнувся її шиї, вловив її язик у своєму роті, і тепер нарешті відчув, що не боїться її, не боїться світу, принаймні поки це все у них триває, чорт забирай, з нею він взагалі нічого не боїться.