Нарешті Сноб опинився на світлі, перед стійкою адміністратора. Знайома синьоволоса кобра посміхнулася йому суто механічним зусиллям лицевих м'язів.

— Рада тебе бачити. Щось сталося?

— Нічого, — відрубав Сноб.

— Твоя кімната номер дев'ять.

— Пришли мені Pi.

— Pi сьогодні вихідна.

— Як вихідна? — застопорило Сноба.

— Просто вихідна. А що тут дивного? — надулася кобра.

— Нічого…

— Та що з тобою?

— Все окей! — рявкнув Сноб.

— Не схоже на те… Я пришлю тобі Лі — це новенька, клієнти її хвалять.

— Тільки мутантів не треба.

— У нас усі натурали. Гібридів не тримаємо.

— Ну валяй, — відмахнувся Сноб і різко повернувся, щоб іти до номера, але раптом завмер.

Він прагнув виговоритися комусь геть чужому. Адміністраторка «Темповулятора» підходила на роль такого стороннього вуха. Так і стоячи спиною до неї, Сноб проказав буденним тоном:

— Я вчора розбив депутатську машину. Задавив кур’єра піцерії. Старий мене відмазав, але забрав права на цілий місяць.

— Упс… Все налагодиться. Ми гарантуємо тобі якісний антистрес, — гукнула йому навздогін кобра, та він уже не слухав.

Сноб увійшов у простору кімнату без вікон, оббиту пурпуровим пір'ям та обвішану якоюсь естетично знеціненою мішурою минулих століть. Зняв одяг, невдоволено ущипнув себе за складку на животі, повалився на розкішний масажний матрац.

Лі увійшла і відразу заскочила на нього верхи, побачивши, що він лежить на матраці роздягнутий. Сноб роздратовано зігнав її.

— Це потім, потім. Темпони мене спочатку.

— Усім клієнтам так подобається, — закопилила губку хроногейша.

— Я не такий, як усі, затям собі.

Сноб трохи роздивився її. Лі була навіть гарніша за Рі, а може, просто її силіконіст був вищий класом. Сноб відтягнув їй нижню губу, оглянув ясна, зуби — принаймні щелепа була справжньою. Він схвально мугикнув.

— Будете гойдатися чи односторонній вектор? — спитала Лі, щоб перервати незручну паузу після таких брутальних оглядин.

— Авто в плюс, потім два маятники по всій амплітуді — сорок дев'ять років і чотири доби. Не переплутай. Зараз мені двадцять два — на цей час і повернеш мене в кінці.

— Два маятники — не забагато буде?

— Я знаю свою дозу! — визвірився Сноб.

— Хм. Підгузник? — делікатно запитала хроногейша.

— Обов'язково.

— Якого розміру?

— Найбільший давай.

— Кисневу маску?

— Давай. І укол адреналіну приготуй.

— Ви екстремал.

— Та не вставляє уже нічого! Не вставляє, врубуєшся, барбі?! — закричав Сноб.

— Ваш хроносервер? — запитала Лі холодним тоном медсестри.

— У кишені штанів. Давай, ворушися, мутант-імплантант. Терпіння на вас нема!

Вона защепила підгузник на молодому, але вже глевкому черевці Сноба. Під'єднала кишеньковий сервер до хрономата й охнула: на «флешці» депутатського синка лежав заряд у п'ятнадцять тисяч років. «З жиру біситься, сволота», — подумала Лі з гумово усміхненим лицем. Сама вона була, як і всі гейші, з бідної родини.

Лі встановила на хрономаті автоматичний режим і загнала дуло в глибокий пуп Сноба. Затріщав підгузник. Сноб миттєво розтікся в ширину, як гігантський скат. Здавалося, він зараз витече зі шкіри. Тотальний біль пронизував його, як струм. Важив Сноб тепер кілограмів зо триста і був при смерті, як безпомильно визначила Лі. Він задихався в агонії. Навряд чи його серце могло впоратися з такою вагою. Лі скривилася від запаху — підгузник був уже вщерть повний.

Вона наблизила кисневу маску до аморфного рота, що зяяв поміж каскадами щік. Сноб ледь помітно, наскільки дозволяла комплекція, похитав головою — мовляв, ще не пора. Очі у нього вилазили з орбіт.

У цю мить його психіка сповна сприймала розпад реальності, що, власне, заміняло йому катарсис і мазохістський екстаз.

Нарешті прийшло те відчуття, яке його завше лякало, але й вабило нестерпно — здавалося, ніби для цілковитого прозріння й очищення варто лишень на міліметр розширити якусь тріщину в лаштунках реальності, і туди потоком рине істина, розкриється вся підспудна сутність світу, з'ясується, навіщо, ким і як усе влаштовано, хто він сам такий, де зарите падло і в чому западло. Свідомість його билася навіжено, як дикий птах в іржавій клітці. Ще хвилька — і вона випурхне з цього жирового лантуха на волю…

І тоді він побачив мотоциклістку. Саме вона чомусь цього разу з'явилася з-поза лаштунків реальності. Вона лежала на асфальті, розкидавши руки, з обличчям, закритим дзеркальним шоломом — точно такою він запам'ятав її після аварії. Тепер же вона поворушилася, граційно встала з калюжі крові, зробила крок до нього. Сноба охопив тваринний страх. Підгузник під ним розірвався і потік. Все пішло не так. Мотоциклістка узялася за шолом. Вона хотіла його зняти. Вона хотіла показати йому своє обличчя! У передсмертних судомах Сноб заворушив пальцями, подаючи знак Лі. Та спритно приклала кисневу маску, виставила на хрономаті режим інжектора на 49 років і 4 доби й запустила «маятник» у зворотному напрямку — до нуля.

Гігантське тіло Сноба випарувалося за лічені секунди, а образ мотоциклістки погас у його свідомості. У брудному підгузнику тепер вовтузився червоний малюк. Лі підняла його за ногу, ляснула по животику, він заверещав, знову виконавши «перший» крик завдяки хрономатові. Вона обтерла його ароматичним розчином, поклала на спинку.

— Лі-лі-лі… — залепетав Сноб.

Він купався в забутому морі свіжості відчуттів. Кожна клітина його тільця була жива на всі сто і кричала про це світові. Мрево силіконового бюсту Лі гойдалося над ним, як налита тепла хмарина. Йому захотілося притулитися до цієї хмари. Він смикнув своїми невмілими ручками, потягнувся, скотився на бочок.

Лі розуміла, що він хоче до неї на руки — полюлятись, але не брала його. Насправді її думки крутилися навколо сервера з 15-тисячним зарядом біотайму. Такий капітал міг би до кінця життя прогодувати її разом з усіма родичами і родичами її родичів. Треба було придушити цього вилупка і драпонути з його флешкою. Однак Лі не наважувалася. Ніколи не наважувалася. Знайдуть. Таких, як вона, завжди знайдуть, хоч скільки міняй свій вік.

Вона глянула на нього з неприхованою ненавистю. Сноб відчув своїми юними енергетичними рецепторами ворожий імпульс і заплакав.

— Ну-ну, чого ти, маленький, — засюсюкала вона, спохопившись.

Приклала його до грудей, поколихала на силіконових хвилях. Сноб затих. Потім знову залепетав.

— Лі-лі-лі…

Усе, здавалося, було добре, було як завжди, але якась тінь чорного спогаду свердлила його, псувала райський настрій. Після темпорального маятника він не міг повністю усвідомити той злий спогад. Пам'ять не складалася в пазл. Сноб завмер у прострації. Лі вирішила, що він нудиться, і сприйняла це як сигнал до дії. Вона приготувала ще один 49-річний маятник і ще один підгузник.

Сноб завагався, чи варто виконувати всю намічену програму, але було вже пізно. Зрештою, нічого розбірливого він однак сказати гейші не міг. Лі не зрозуміла би. «Тупа курка», — подумав Сноб, скривив свій беззубий ротик і сторчголов зірвався у прірву старіння.

Коли больова пелена сповзла з очей, він знову побачив своє аморфне — три центнери вагою — тіло, але розпростерте воно було чомусь не на масажному матраці, а прямо посеред вулиці. Але не це було найгірше. До нього пружним кроком ішла мотоциклістка. Вона сіла навпочіпки, схилила над ним голову в шоломі. На дзеркальній поверхні шолома Сноб побачив свою фізію, деформовану ожирінням, перекошену переляком, із почервонілими очима, що плавали в синюшній шкірі, мов поплавки.

Мотоциклістка узялася за шолом. Обома руками в закривавлених рукавицях. Почала піднімати шолом. Сноб закричав, але не почув жодного звуку. Легені здушило, він задихався. Шолом посунувся вгору. Повільно посунувся вгору. Сноб знову крикнув. І знову беззвучно. Лише з рота у нього пішла піна.