– Не хвилюйся через це, – мовила я й зібрала чисті речі, щоб узяти їх із собою у ванну. – Я сваритимуся з ним стільки, скільки знадобиться, й ані крапельки більше. Чи ти просто намагаєшся сказати, що мені нікуди йти? – я широко розплющила очі, вдаючи тривогу.

– Ти переїхала б у дім, повний вурдалаків?

– Мабуть, для такої як я це – найбезпечніше місце. Окрім того… – я усміхнулася. – Якщо Чарлі мене вижене, то немає сенсу чекати до закінчення школи, правда?

Едвардові щелепи напружилися.

– Ти так прагнеш вічного прокляття, – пробурмотів він.

– Ти ж знаєш, що насправді й сам у це не віриш.

– О, хіба ні? – спалахнув він.

– Ні, не віриш.

Він сердито подивився на мене й хотів заговорити, але я його перебила.

– Якби ти й справді вірив у те, що втратив свою душу, тоді, коли я знайшла тебе у Волтеррі, ти б одразу зрозумів, що трапилося, натомість ти подумав, що ми обоє померли. Але ти не зрозумів – ти сказав: «Дивовижно. Карлайл мав рацію», – нагадала я йому тріумфально. – А значить, у тобі живе надія.

Цього разу Едвард промовчав.

– Тож давай плекатимемо надії разом, гаразд? – запропонувала я. – Але не це найважливіше. Якщо ти залишишся, то мені не потрібні ніякі небеса.

Він повільно підвівся, підійшов до мене й обняв долонями моє обличчя, дивлячись мені просто в очі.

– Назавжди, – присягнувся він. Він і досі був трохи збентежений.

– Це все, чого я прошу, – мовила я й, ставши на пальчики, потягнулася й торкнулася губами його вуст.

Епілог

Угода

Майже все стало на свої місця, я й не повірила, що це можливо за такий короткий час. У лікарні Карлайла прийняли з розкритими обіймами і навіть не намагалися приховати своєї радості від того, що Есме зовсім не сподобалося жити в Лос-Анджелесі. Перебуваючи за кордоном, я проґавила важливу контрольну із математики, тож тепер у Едварда й Аліси з’явилося більше шансів закінчити середню школу, ніж у мене. Раптом коледж став номером один у списку пріоритетів (хоча він досі залишався планом Б – на той раз, якщо пропозиція Едварда змусить мене відмовитися від плану з Карлайлом). Я вже проморгала всі строки подання документів, але Едвард щодня приносив мені новий стос паперів на заповнення. Колись він уже повчився в Гарварді, отож його не вельми турбувало, що я ловила ґав і наступного року ми можемо опинитися в коледжі Порт-Анджелеса.[20]

Чарлі не дуже радів із того, що йому доведеться спілкуватися з Едвардом. Але принаймні Едварду дозволили – протягом визначених годин – знову навідуватися до нас додому. Просто мені не дозволялося виходити.

Школа та робота були єдиними винятками, й останнім часом жахливі похмурі жовті стіни моїх класних кімнат стали незрозуміло привабливими для мене. Мабуть, так сталося через людину, яка сиділа зі мною за однією партою.

З початку навчального року Едвард знову почав відвідувати школу, і на більшість занять ми ходили разом. Минулої осені, коли Каллени начебто переїхали до Лос-Анджелеса, потому як Едвард мене покинув, моя поведінка була трохи неадекватною, тож відтоді місце біля мене пустувало. Навіть Майк, який намагався скористатися бодай найменшою нагодою, тримався від мене на безпечній відстані. Коли у мене знову з’явився Едвард, останні вісім місяців здалися мені просто нічним кошмаром.

Хоча були і певні недоліки. З одного боку, мене тримали під домашнім арештом. З другого – я жодного разу не бачила свого найкращого друга Джейкоба Блека. Ну звісно, я сумувала за ним.

Через домашній арешт я не могла поїхати в Ла-Пуш, а Джейкоб так жодного разу й не приїхав мене навідати. Він навіть не відповідав на мої телефонні дзвінки.

Я телефонувала йому переважно ввечері, потому як похмурий Чарлі десь о дев’ятій годині виганяв Едварда геть із нашого дому і перш ніж Едвард пробирався назад через моє вікно, коли Чарлі засинав. Я вибирала саме цей час, щоб додзвонитися до Джейкоба, бо помітила: щоразу, коли я згадую його ім’я, Едвард сердито кривиться. На його обличчі з’являвся вкрай несхвальний та насторожений… я б сказала навіть – злий вираз. Я здогадувалася, що ним керувало якесь взаємне упередження, яке й викликало негативне ставлення до вовкулак, хоча Едвард ніколи не відзивався про них так зневажливо, як Джейкоб про «кровопивць».

Отже я не згадувала про Джейкоба так уже часто.

Коли Едвард був поруч, я не могла думати про сумні речі – навіть про свого колишнього найкращого друга, який, мабуть, зараз є дуже нещасним, і все це через мене. А коли я й згадувала про Джейка, то завжди почувалася винною через те, що не думала про нього частіше.

Все в казці стало на свої місця. Прекрасний принц повернувся, чари розвіяні. Я не була впевнена, що сталося з другим, невикористаним персонажем. Чи буде колись щасливим він?

Минали тижні, а Джейкоб досі не відповідав на мої телефонні дзвінки. Я почала за нього хвилюватися. Постійно. Так наче мені на голову падали краплі з погано закрученого крана, який я не могла ні закрутити, ні ігнорувати. Крап, крап, крап. Джейкоб, Джейкоб, Джейкоб.

І хоча я намагалася якомога рідше згадувати Джейкоба вголос, іноді моє розчарування та тривога виливалися назовні.

– Це просто нечемно! – не втрималася я одного суботнього вечора, коли Едвард забирав мене з роботи. Злитися через щось набагато легше, ніж відчувати власну провину. – Це відверта образа!

Я змінила тактику в надії отримати хоч якийсь результат. Цього разу я подзвонила Джейку з роботи. Трубку підняв Біллі. На жаль, він не зміг мені нічим допомогти. Знову.

– Біллі сказав, що Джейк не хоче зі мною говорити, – кип’ятилась я, дивлячись на величезні краплі дощу, які стікали по склу. – Але ж він був там і не схотів зробити три кроки, щоб побалакати, щоб підійти до телефону. Зазвичай Біллі каже, що його немає, чи що він зайнятий, чи спить абощо. Не те щоб я не здогадувалася, що він мене обманює, але принаймні раніше він робив це ввічливо. Гадаю, тепер Біллі також ненавидить мене. Це не чесно!

– Ти ні в чому не винна, Белло, – сказав Едвард тихо. – Ніхто тебе не ненавидить.

– А здається, що все зовсім навпаки, – пробурмотіла я, схрестивши руки на грудях. Це був не більш ніж упертий жест. Тепер у грудях не було глибокої рани – від неї залишилися тільки розмиті спогади.

– Просто Джейкоб дізнався, що ми повернулися, і я знаю напевне: він переконаний, що я з тобою, – мовив Едвард. – А він не наблизиться до мене ні на крок. Ворожнеча має глибоке коріння.

– Це якось по-дурному. Він же знає, що ти не такий, як інші… вампіри.

– Все-таки існують серйозні підстави для того, щоб триматися на безпечній відстані.

Я, немов сліпа, витріщилася на вітрове скло, бачачи перед собою тільки Джейкове обличчя, перекошене від злості.

– Белло, ми такі, якими нас створила природа, – мовив Едвард тихо. – Я вмію себе контролювати, але сумніваюся, що й він на це здатен. Він дуже молодий. Найімовірніше, що наша зустріч переросте у бійку, а я не впевнений, що зможу зупинитися, перш ніж уб… – він запнувся, а тоді швидко продовжив, – перш ніж пораню його. Тоді ти будеш нещасна. Я не хочу, щоб так сталося.

Я згадала, що Джейкоб сказав мені тоді на кухні. Я відновила в пам’яті кожне слово, я добре запам’ятала його хрипкий голос. Я не впевнений, що зможу спокійно з цим упоратися… Ти, мабуть, також не дуже радітимеш, якщо я вб’ю твою подружку. Але він упорався – того разу…

– Едварде Каллен, – прошепотіла я. – Ти ж хотів сказати «вб’ю його»? Хотів?

Він відвів од мене погляд і почав спостерігати за дощем. Я й не помітила, як попереду нас червоне світло на світлофорі змінилося зеленим, і Едвард зрушив із місця, дуже повільно. Зазвичай він їздить набагато швидше.

– Я спробував би… хоча це й дуже важко… втриматися, – мовив Едвард нарешті.

Я дивилася на нього, широко розплющивши очі й розтуливши рота, але він і не глянув на мене. Ми зупинилися перед знаком «Стоп».