Отвір схожий був на злив, розташований у найнижчій точці бруківки. Я й не помітила його, поки Аліса не зникла. Отвір був невеличкий і темний, наполовину затулений ґратками.

Я вагалася.

– Все нормально, Белло, – сказав Едвард тихо. – Аліса тебе зловить.

Я невпевнено подивилася на отвір. І подумала, що Едвард пішов би першим, якби Фелікс і Деметрі не чекали позаду, тихо й самовдоволено.

Я присіла, спускаючи ноги у вузьку щілину.

– Алісо? – прошепотіла я тремтячим голосом.

– Я тут, Белло, – запевнила вона мене. Її голос звучав звідкись здалека, від чого мені не стало краще.

Едвард схопив мене за зап’ястя – його руки були холодні, немов каміння взимку, – і спустив мене в темряву.

– Готова? – запитав він.

– Відпускай її, – гукнула Аліса.

Я заплющила очі, щоб не бачити темряви навколо себе, і затулила рота, щоб не заволати. Едвард дозволив мені впасти.

Все сталося дуже швидко. Повітря хльоскало попри мене якихось півсекунди, і не встигла я видихнути, як руки Аліси підхопили мене.

Я набила, мабуть, не один синець – її руки були дуже тверді. Вона одразу поставила мене на ноги.

Внизу було тьмяно, але не зовсім темно. Світло, що проникало крізь отвір, слабко освітлювало мокре каміння під моїми ногами. На якусь мить світло зникло, а тоді з’явився Едвард – моє слабке біле світло. Він обняв мене рукою, притиснувши ближче до себе, й почав ніжно підштовхувати вперед. Я обвила обома руками його холодну талію і, підстрибуючи та спотикаючись, йшла по нерівній кам’яній поверхні. До нас долинув дзенькіт металевої решітки.

Тьмяне світло з вулиці швидко загубилося в мороці. Звук моїх важких кроків глухо відлунював; мені здавалося, що тунель дуже широкий, але я не була впевнена. Не було чутно ніяких інших звуків, окрім скаженого калатання мого серця та ковзання моїх підошов по мокрому камінню, – за винятком одного: ззаду долинуло нетерпляче зітхання.

Едвард міцно тримав мене. Вільною рукою він потягнувся до мого обличчя, і я відчула, як його гладкий палець пестить мої вуста. Час від часу Едвард притискався обличчям до мого волосся. Я зрозуміла, що зараз це єдина для нас можливість побути разом, і міцніше пригорнулася до нього.

Поки що я відчувала, що він не відштовхує мене, і цього було достатньо, щоб не звертати уваги на жахливий підземний тунель і не думати про вампірів, які йдуть позаду. Мабуть, його вчинками керувало почуття провини – саме те відчуття, яке змусило його прийти сюди і просити смерті, коли він подумав, що через нього я наклала на себе руки. Але я відчула, як він мовчки торкається мого чола губами, і мені стало байдуже, що штовхало його на це. Принаймні я знову побуду з ним, перш ніж помру. А це набагато краще, ніж довге життя.

Якби ж я могла запитати в нього, що діється! Я хотіла знати, яку смерть нам приготовано – так наче від цього стане легше. Але я не могла говорити, навіть пошепки, тому що ми були оточені. Чужинці могли чути все – кожен мій подих, кожен удар серця.

Дорога під нашими ногами продовжувала спускатися вниз, заводячи нас нижче під землю, й у мене з’явилися перші ознаки клаустрофобії. Тільки Едвардова рука, яка заспокійливо гладила моє обличчя, не дозволяла мені заверещати.

Я не знала, звідки пробивається світло, але замість абсолютної темряви стало сірувато. Ми були в низенькому склепінчастому тунелі. Довгі сліди чорної води просочувалися крізь сіре каміння, немов криваве чорнило.

Мене трусило, я подумала, що це страх. Тільки тоді, коли мої зуби почали клацати, я зрозуміла, що змерзла. Мій одяг був досі мокрий, а температура в підземеллі зимова. Як і шкіра Едварда.

Він збагнув це тоді ж, коли і я, і відпустив мене, тримаючи лише за руку.

– Н-н-ні, – мовила я, клацаючи зубами, і міцно обняла його. Ну і що з того, що я змерзла. Хто знає, скільки часу в нас залишилося?

Його холодна рука почала розтирати мою руку, намагаючись хоч якось її зігріти.

Ми швидко пересувалися тунелем – радше це було швидко для мене. Я була занадто повільна і декого дратувала – мабуть, Фелікса: я чула, як він час від часу важко зітхає.

В кінці тунелю була ще одна решітка – залізні бруси були іржаві, але завтовшки з мою руку. Маленькі дверцята, зроблені з тонших переплетених штаб, були відчинені. Едвард пройшов крізь них і поквапився зайти в більшу та яскравішу, мощену камінням кімнату. Ґратки грюкнули з брязкотом, зачиняючись, а тоді я почула клацання замка. Я боялася оглядатися назад.

Потойбіч довгої кімнати містилися низенькі важкі дерев’яні двері. Вони були дуже товсті – я зауважила це, оскільки вони були прочинені.

Ми зайшли в двері, і я здивовано роззирнулася, автоматично розслабившись. Едвард стояв поруч, його щелепи були міцно стиснуті.

Розділ 21

Вердикт

Ми опинилися в яскраво освітленій приймальні. Стіни тут були білі, підлога вкрита килимами сірого промислового кольору. Звичайні флуоресцентні лампи прямокутної форми рівномірно розміщувалися на стелі. Тут було набагато тепліше, за що я була невимовно вдячна. Ця кімната здалася мені дуже приємною після темряви похмурих кам’яних переходів.

Здається, Едвард не поділяв моєї думки. Він похмуро дивився в інший кінець кімнати на маленьку, закутану в чорний плащ фігурку, яка стояла біля ліфта.

Він легенько підштовхнув мене вперед, Аліса йшла поруч. Важкі двері з шумом зачинилися за нами, а тоді їх замкнули на засув.

Джейн чекала біля ліфта, однією рукою притримуючи для нас двері. На її обличчі застиг байдужий вираз.

Ми опинилися в одному ліфті з трьома вурдалаками, які належали до сім’ї Волтурі. Здається, вони трохи розслабилися і розстібнули плащі, дозволивши каптурам вільно впасти на плечі. У Фелікса та Деметрі шкіра мала злегка оливковий відтінок – це здавалося дивним, адже всім відомо, що вампіри вирізняються неймовірною блідістю шкіри. Темне волосся Фелікса було коротко обстрижене, а у Деметрі розсипалося по плечах. Райдужні оболонки їхніх очей були темно-червоні по краях і поступово темніли, аж поки не ставали чорними по центру. З-під плащів визирав сучасний одяг пастельних тонів, зовсім не примітний на вулиці. Я забилася в куток ліфта, щосили притулившись до Едварда. Його рука досі розтирала мою. Він не зводив очей із Джейн.

Поїздка ліфтом була короткою; ми вийшли й опинилися в кімнаті, яка нагадувала шикарний офіс. Стіни були обшиті дерев’яними панелями, підлога вкрита товстими темно-зеленими килимами. Тут не було жодного вікна, але повсюди висіли величезні, яскраво освітлені пейзажі сільської місцевості Тоскани, немов на заміну вікон. По всій кімнаті затишними групками були розставлені маленькі диванчики, обтягнуті світлою шкірою, на полірованих столиках красувалися кришталеві вазочки з різнокольоровими букетами. Запах квітів викликав у мене асоціації з похоронним бюро.

У центрі кімнати стояв високий полірований стіл червоного дерева. Я заклякла на місці, здивовано роздивляючись жінку, яка за ним сиділа.

Вона була висока, з темною шкірою і зеленими очима. В будь-якій іншій компанії вона здавалася б дуже вродливою – але не в цій. Тому що вона була такою ж людиною, як і я. Мені було невтямки, що ця звичайна жінка тут робить, поводячись так невимушено в оточенні вурдалаків.

Вона чемно усміхнулася і вийшла нам назустріч.

– Доброго дня, Джейн, – мовила вона.

Здається, вона зовсім не здивувалася, побачивши Джейн і її компанію. Вона не звернула уваги ні на Едварда, який стояв посеред кімнати з оголеними грудьми, а його шкіра ледь помітно поблискувала, відбиваючись на стінах білими сонячними зайчиками, ні на мене, розпатлану й, напевно, бридку. Джейн кивнула.

– Добридень, Джанно.

А тоді рушила до подвійних дверей в іншому кінці кімнати, ми попрямували за нею.

Проходячи попри стіл, Фелікс моргнув Джанні, і вона вдоволено захихикала у відповідь.

Потойбіч дерев’яних дверей була ще одна приймальня. Нас зустрів бліденький хлопчина у світло-сірому костюмі. Він був так схожий на Джейн, що можна було подумати, що він її брат-близнюк. Його волосся було темніше, губки не такі пухкенькі, але він був такий самий вродливий. Він вийшов нам назустріч. Підійшовши до Джейн, він усміхнувся.