– Щось таке. Сем заборонив тобі розповідати. Він… ватажок нашої зграї, ну, сама розумієш. Він альфа-самець, Вожак. Коли він наказує нам щось робити або, навпаки, чогось не робити, то ми не можемо не підкоритися його волі.

– Дивно, – пробурмотіла я.

– Не те слово, – погодився він. – Дуже дивно. Все, як у вовків.

– Гм, – це була найкраща відповідь, на яку я спромоглася.

– Ага, та насправді їх сила-силенна – вовчих інстинктів та вмінь. Я ще тільки вчуся. Важко навіть уявити, як почувався Сем. Адже він був сам-самісінький. Навіть за підтримки цілої зграї важко пройти через це.

– А Сем був сам?

– Так, – сказав Джейкоб тихіше. – Коли я… перевертався, це було… найстрашніше, найжахливіше з того, що зі мною в житті траплялося – гірше, ніж можна собі уявити. Та я був не сам – голоси в моїй голові розказували мені, що трапилося і що я повинен робити. Гадаю, саме завдяки їм я не з’їхав із глузду. Але Сем… – він похитав головою. – Сему ніхто не допомагав.

Ці слова повинні були змінити мою думку. Коли Джейкоб усе пояснив, я мимоволі почала співчувати Семові. Та й зрештою тепер у мене немає причини його ненавидіти.

– Хлопці розізляться, що я з тобою? – запитала я.

– Можливо, – сказав Джейк і скорчив гримасу.

– Може, мені не слід…

– Ні, все гаразд, – запевнив він мене. – Ти знаєш багато речей, які можуть нам допомогти. Ти не просто стороння людина. Ти немов… ну, не знаю, немов шпигун чи щось таке. Ти була потойбіч барикад.

Я насупилася сама до себе. Невже Джейкобу потрібно від мене саме це? Засекречена інформація, яка допоможе знищити їхнього ворога? Але я не шпигунка. Я не збирала ніяку інформацію. Проте після того, що він сказав, я почала відчувати себе зрадницею.

Та хіба я не хочу, щоб він зупинив Вікторію?

Хочу.

Я хочу, щоб Вікторію зупинили, бажано ще до того, як вона закатує мене до смерті, або натрапить на Чарлі, або вип’є кров іще одного туриста. Але я не хочу, щоб саме Джейкоб убив її чи принаймні спробував це зробити. Я би хотіла, щоб він тримався від неї якомога далі.

– Значить, серед кровопивць також є такі, що вміють читати думки, – провадив він, не звертаючи уваги на те, що я десь витаю. – Нам слід знати про такі речі. Виявляється, і ці легенди – правда. Це все ускладнює. Гей, як ти гадаєш, ця Вікторія вміє робити щось особливе?

– Не думаю, – я трохи завагалася, а тоді зітхнула. – Він би розказав мені про це.

– Він? А, ти маєш на увазі Едварда – ой, вибач. Я забув. Ти ж не любиш називати його на ім’я. Або чути його.

Я напружилася, намагаючись не зважати на шалену пульсацію моєї вічно свіжої рани в грудях.

– Не зовсім, не те щоб…

– Вибач.

– Звідки ти знаєш про мене так багато, Джейкобе? Іноді мені здається, що ти читаєш мої думки.

– Ні. Я просто уважний.

Ми опинилися біля непримітної ґрунтової дороги, на якій Джейкоб учив мене кататися на мотоциклі.

– Ти впевнений? – запитала я.

– Звісно, звісно. Я під’їхала й заглушила двигун.

– Ти досі дуже нещасна, правда? – пробурмотів Джейкоб. Я кивнула, втупившись у похмурий ліс.

– Ти коли-небудь думала… що можливо… тобі краще жилось би без нього?

Я повільно вдихнула, а тоді видихнула.

– Ні.

– Тому що він не найкращий…

– Будь ласка, Джейкобе, – перебила я його, мій шепіт перейшов у благання. – Може, ми не говоритимемо про це? Я не витримаю…

– Гаразд, – він глибоко вдихнув. – Вибач за все, що я сказав.

– Не вини себе. Якби все було по-іншому, було б навіть приємно мати можливість це з кимсь обговорити.

Він кивнув.

– Ага, мені було невимовно важко приховувати все від тебе протягом двох тижнів. Мабуть, це справжнє пекло – взагалі ні з ким не ділитися своїми переживаннями.

– Пекло, – погодилася я. Джейкоб різко вдихнув.

– Всі вже тут. Ходімо.

– Ти впевнений? – запитала я, поки він замикав дверцята. – Можливо, мені не варто йти туди.

– Вони з цим змиряться, – сказав він, а тоді усміхнувся. – То хто тут боїться великого злого сірого вовка?

– Ха-ха, – сказала я. Та насправді я швиденько вилізла з машини й поквапилася до Джейкоба. Я добре пам’ятала велетенських вовків на галявині. Мої долоні тремтіли від страху ще дужче, ніж тоді Джейкові від злості.

Джейкоб узяв мене за руку й міцно її стиснув.

– От ми й прийшли.

Розділ 14

Родина

Я заховалася за спиною Джейкоба, а погляд мій був спрямований у бік лісу в пошуках інших вовкулак. Коли вони появилися, випірнувши з густих дерев, то були зовсім не такими, як я очікувала. Я намагалася згадати, які на вигляд вовки. А переді мною з’явилися чотири роздягнені до пояса кремезні хлопці.

Вони знову нагадали мені чотирьох братів-близнюків. У тому, як вони майже синхронно зупинилися через дорогу від нас, які сильні м’язи були в кожного з них попід бронзовою шкірою, їхні коротко стрижені чуби, навіть те, як одночасно змінився вираз їхніх облич, – все це робило їх невимовно схожими.

Вони дивилися на нас із цікавістю, хоча й трохи насторожено. Коли побачили мене (я визирала з-за Джейкобової спини), всі вони розізлилися одночасно.

Сем був найвищий, хоча Джейкоб уже майже його наздогнав. Сема важко було назвати хлопцем. Але не через зморшки чи інші ознаки старіння, а через терплячість та стриманість, які легко читалися на його обличчі.

– Що ти накоїв, Джейкобе? – запитав він грізно.

Один зі зграї (я не впізнала – Джаред або Пол) протиснувся попри Сема й заговорив, перш ніж Джейкоб почав виправдовуватися.

– Ну, чому ти просто не можеш дотримуватися правил, Джейкобе? – загорлав він, розмахуючи руками. – Про що в біса ти думаєш? Невже вона важливіша, ніж усі інші – ніж ціле наше плем’я? Ніж люди, яких убивають?

– Вона здатна допомогти, – сказав Джейкоб тихо.

– Допомогти! – заверещав хлопець, не тямлячи себе від люті. Його руки затремтіли. – Ох, дуже схоже на те! Я впевнений, що ця дівка кровопивці вмирає – так хоче нам допомогти!

– Не смій говорити про неї так! – заричав у відповідь Джейкоб, ображений його словами.

Спина й плечі хлопця затремтіли ще сильніше.

– Поле! Розслабся! – наказав Сем.

Пол похитав головою – не те щоб він заперечував Семові, просто намагався зосередитися.

– К бісу все, Поле, – сказав один із хлопців, мабуть, Джаред. – Візьми себе в руки.

Пол повернув голову до Джареда, на його скривлених губах застигла відраза. Тоді він подивився туди, де стояла я. Джейкоб ступив уперед, загородивши мене собою.

І тут почалося!

– Ну звісно, давай, захищай її! – заволав Пол, почервонівши від люті. Ще одна хвиля дрожу, немов конвульсія, прокотилась по його тілу. Він відкинув голову назад, із грудей його вихопився справжній тваринний рев.

– Поле! – скрикнули Сем та Джейкоб одностайно.

Пол упав на землю, його тіло тремтіло. Почувся гучний звук, наче щось луснуло, і тіло хлопця вибухнуло.

Його шкіра вкрилася темно-сірим хутром, перетворивши хлопця на щось уп’ятеро більше, ніж він був перед тим, – на якусь величезну істоту, що припала до землі й була ладна щомиті стрибнути.

Вовча паща оскалилася, показавши всі свої гострі зуби, а з величезних грудей вихопився ще один страшний рев. Темні розгнівані очі втупилися в мене.

В цю ж мить Джейкоб побіг через дорогу назустріч чудовиську.

– Джейкобе! – закричала я.

Джейкоб підскочив, і на льоту його тіло почало тремтіти. Він кинувся вперед, пірнувши головою в повітря.

Пролунав іще один різкий тріск, і Джейкоб також вибухнув. Він вискочив із власної шкіри – чорно-білі клапті одягу кружляли у повітрі. Все трапилося так швидко, що якби я кліпнула, то проґавила б усе перевернення. За одну секунду Джейкоб пірнув головою вперед, а потім одразу перетворився на велетенського червоно-бурого вовка – такого здоровезного, що в голові не вкладалося, як така туша вмістилася в тілі Джейкоба, – готового кинутися на сіре чудовисько.