Він мій найкращий друг. Я завжди його любитиму, але цього ніколи не буде достатньо.

Я зайшла в дім, сіла біля телефону й почала кусати нігті.

– Фільм уже закінчився? – запитав Чарлі здивовано, коли я зайшла. Він сидів на підлозі, просто перед телевізором. Мабуть, справді захоплива гра.

– Майк захворів, – пояснила я. – У нього шлунковий грип.

– З тобою все гаразд?

– Я почуваюся нормально, – сказала я, у моєму голосі пролунала нотка сумніву. Я могла себе виказати.

Я зіперлася на кухонну стійку біля самісінького телефону й приготувалася терпляче чекати. Згадала, який дивний вираз обличчя був у Джейкоба, перш ніж він поїхав, і мої пальці мимовільно забарабанили по стійці. Треба було наполягти й відвезти його додому.

Я подивилася на годинник. Минуло п’ять хвилин. Десять. П’ятнадцять. Навіть коли за кермом сиділа я, мені потрібно було тільки п’ятнадцять хвилин, щоб дістатися дому Біллі, а Джейкоб їхав іще швидше. Вісімнадцять хвилин.

Я схопила трубку й набрала номер.

Телефон дзвонив і дзвонив. Може, Біллі спить. Може, я помилилася номером. Я спробувала знову.

На восьмому гудку, саме тоді, коли я вже збиралася повісити трубку, відповів Біллі.

– Алло, – Пролунало в трубці. Голос був тривожний, наче він чекав поганих новин.

– Біллі, це я, Белла… Джейк уже приїхав додому? Він виїхав двадцять хвилин тому.

– Він тут, – сказав Біллі невиразно.

– Він мав мені подзвонити, – я була трохи роздратована. – Йому стало погано перед від’їздом, і я хвилювалася.

– Він… заслабкий, щоб дзвонити. Він погано почувається, – голос Біллі був якийсь чужий. Я подумала, що, можливо, він хоче побути з Джейкобом.

– Якщо знадобиться моя допомога… – запропонувала я. – Я можу приїхати.

Я подумала про Біллі, прив’язаного до інвалідного візка, і Джейкоба, який змушений дбати про себе сам…

– Ні, не треба, – сказав Біллі швидко. – Ми самі дамо собі раду. Залишайся вдома.

Його останні слова пролунали майже грубо.

– Гаразд, – погодилася я.

– Бувай, Белло. Зв’язок перервався.

– Бувайте, – пробурмотіла я.

Ну що ж, принаймні Джейк удома. Дивно, але це мене не заспокоїло. Сповнена якимсь тривожним передчуттям, я попленталася нагору. Може, мені варто навідати Джейка завтра перед роботою. Я б могла взяти суп – десь тут у нас повинна бути ще непочата бляшанка готового супу.

Та прокинувшись, я усвідомила, що всі мої плани скасовані. Я збудилася рано – годинник показував пів на п’яту ранку – й кинулася у ванну. Чарлі знайшов мене там через півгодини, я лежала на підлозі, притиснувшись щокою до холодної ванни.

Він довго дивився на мене.

– Шлунковий грип, – мовив він нарешті.

– Так, – пробурмотіла я.

– Тобі щось потрібно? – запитав він.

– Подзвони Ньютонам, будь ласка, – мовила я хрипло. – Скажи, що у мене те саме, що і в Майка, і що сьогодні я не зможу вийти на роботу. Скажи, що мені дуже шкода.

– Звісно, без проблем, – запевнив мене Чарлі.

Решту дня я провела на підлозі у ванній кімнаті, проспавши кілька годин на згорненому рушнику. Чарлі зайшов і сказав, що йому треба на роботу, але гадаю, це був тільки привід, аби зазирнути у ванну. Він залишив на підлозі склянку води, щоб уберегти мене від зневоднення.

Коли я прокинулася, він уже був удома. У моїй кімнаті стемніло – значить, уже пізно. Він піднімався сходами, щоб провідати мене.

– Жива?

– Та наче, – сказала я.

– Тобі щось потрібно?

– Ні, дякую. Якусь мить він вагався.

– Тоді гаразд, – мовив він і спустився на кухню.

За кілька хвилин задзвонив телефон. Чарлі тихо поговорив із кимсь і одразу ж повісив трубку.

– Майку вже краще, – гукнув він мені.

Що ж, це додало мені духу. Майк захворів на вісім годин раніше, ніж я. Отже, ще вісім годин. На саму думку про це мені стало погано і я кинулася до унітазу.

Я знову заснула, підіпхавши під голову рушника, але прокинулася в своєму ліжку, коли надворі було вже ясно. Не пам’ятаю, щоб я рухалася; мабуть, Чарлі переніс мене в кімнату – а ще він поставив склянку води на нічний столик. Я відчувала, що в роті пересохло. Важко пихкаючи, я посунула склянку до себе. Вода видалася мені якоюсь дивною на смак, очевидно, тому що простояла тут усю ніч.

Я підвелася з ліжка повільно, щоб мені знову не стало зле. Я почувалася слабкою, а в роті був поганий присмак, але шлунок, здається, заспокоївся. Я подивилася на годинник.

Мої двадцять чотири години закінчилися.

Я поснідала солоними крекерами. Здається, Чарлі заспокоївся, побачивши, що я одужую.

Тільки-но я переконалася, що не проведу ще один день на підлозі ванної кімнати, одразу ж зателефонувала Джейкобу.

Трубку підняв Джейкоб, та коли я почула його голос, то зрозуміла, що з ним не все гаразд.

– Алло, – голос його був ламаний, тріскучий.

– О Джейку, – простогнала я зі співчуттям. – Твій голос звучить жахливо.

– Я почуваюся жахливо, – прошепотів він.

– Мені так шкода, що я змусила тебе їхати зі мною. Чортівня!

– Я радий, що поїхав, – він досі шепотів. – Не звинувачуй себе. Це не твоя провина.

– Скоро тобі стане краще, – пообіцяла я. – Коли я прокинулася сьогодні вранці, то вже почувалася краще.

– Ти була хвора? – запитав він невиразно.

– Так, я також підхопила грип. Але зараз уже все гаразд.

– Гаразд, – голос його був немов мертвий.

– Мабуть, за кілька годин і тобі стане ліпше, – підбадьорила я Джейка.

Я ледве розчула його відповідь.

– Не думаю, що в мене те саме, що в тебе.

– То в тебе не шлунковий грип? – запитала я спантеличено.

– Ні. Це щось інше.

– А що в тебе болить?

– Усе, – прошепотів він. – Кожна часточка мого тіла. Я відчувала на собі його біль.

– Що я можу для тебе зробити? Може, щось привезти?

– Ні, не треба. Тобі не можна приїжджати сюди, – обрубав він. Це нагадало мені відповідь Біллі минулого вечора.

– Я ж була поряд із тобою, тож мені не страшно, – сказала я. Він проігнорував мене.

– Я сам подзвоню тобі, коли зможу. Я дам знати, коли можна буде сюди приїхати.

– Джейкобе…

– Мені треба йти, – сказав він поспішно.

– Подзвони мені, коли тобі стане краще.

– Гаразд, – погодився він, і голос його мав дивний гіркий присмак.

Якусь мить він мовчав. Я чекала, що він попрощається, але він також на щось чекав.

– До зустрічі, – сказала я нарешті.

– Чекай на мій дзвінок, – мовив він знову.

– Гаразд… Бувай, Джейкобе.

– Белло, – прошепотів він моє ім’я і повісив трубку.

Розділ 10

Галявина

Джейкоб не озивався.

Коли я не витерпіла й подзвонила йому перша, трубку підняв Біллі й сказав, що Джейкоб іще в ліжку. Я розхвилювалася. Я запитала, чи вони викликáли лікаря. Біллі відповів, що так, але з якоїсь невідомої причини я йому не повірила. Протягом двох днів я дзвонила їм кілька разів на день, але ніхто не відповідав.

У суботу я поїхала навідати Джейкоба, дарма, що не запрошували. Але в маленькому червоному будинку нікого не було. Це мене занепокоїло – невже Джейкоб такий хворий, що його забрали в лікарню? Дорогою додому я заїхала в лікарню, але медсестра сказала, що ні Джейкоб, ні Біллі туди не приїжджали.

Щойно Чарлі повернувся додому з роботи, я змусила його зателефонувати Гаррі Клірвотеру. Я з нетерпінням чекала, поки Чарлі говорив зі своїм старим другом; вони довго теревенили ні про що, навіть не згадуючи про Джейкоба. Здається, Гаррі був у лікарні… проходив обстеження, щось із серцем. Чарлі засмутився через таку новину й наморщив чоло, але Гаррі сказав щось смішне, і Чарлі також засміявся. Тільки тоді Чарлі запитав про Джейкоба, але я могла хіба здогадуватися, про що вони говорять, – багатозначні «гм» та «ага» не давали ніякої інформації. Я барабанила пальцями по столі, аж поки Чарлі не накрив долонею мою руку, щоб утихомирити моє нетерпіння.

Нарешті Чарлі повісив трубку і повернувся до мене.