1995
«Пепсі…»
Пепсі,
лиши мені тепле взуття і сухе волосся.
Заводи і фабрики Лівобережжя
кінчають від тиску своєї любові.
Дивись, як тоншає листя,
як легке підпільне багатоголосся
ворушить до ранку сутінки свіжі і паперові.
Із наших вулиць зникають службовці, комахи, юродиві;
мерзнуть яблука, діти, працюють вантажники.
Тепер ось почнуться завії —
нові сторінки у загальному спротиві,
почнеться різдвяний драп, опалення, щедрі затяжки.
Лиши мені в’язані ковдри з довгою ниткою холоду,
з давленими цитринами,
з танковими формуваннями.
Мої коридори вільні, але я втрачаю нагоду,
так і не змігши відмовитись від награного хвилювання.
Тому, якщо вона схоче позбутись нашої з нею праці,
якщо вона стане мотати жовані плівки,
місити цей суглинок,
дай, Боже, ніжності до її навчених пальців,
дай, Боже, співу до її слухавок.
Саме з’явиться привід не виходити з дому,
розписувати авторучки, плекати шлункову судому.
Пливе косяк широкою річкою.
В’ється дим сирою вуздечкою.
З лівого боку сходить місяць
над моєю аптечкою.
1997
Пластунка N
Так відступало твоє дитинство —
ставився голос, губились друзі,
високо в небі міцно і стисло
висло життя, мов сережка у вусі.
Так ми жили — голосні й недолугі,
вплетені в часу стрічку трофейну,
блудні поборники буґі-вуґі,
скурвлені діти міцного портвейну.
Ти одягала військові боти,
бігла до школи — пенал, олівчик.
Все ще попереду — перші аборти,
татові джинси, мамин ліфчик.
Ще підіймало звивисту хвилю.
Срібна розгромлена клавіатура
ще формувала основи стилю —
так починалася контркультура.
З теплими гільзами «Біломору»,
з ковдрами битих студентських акцій
так наполегливо рвався угору
змучений блюз твоїх менструацій.
Що нас єднало? Загоєні сварки
падали в ніч, як у воду весла.
Ми відкривались, творили шпарки.
Теплі вітри мимоволі занесли
смуток у душі, мов мед у соти.
Як ми трималися, Бога ради! —
попри усі божевільні гризоти,
попри задрочки радянської влади.
Цим і завершилось. Тлінь мажорна,
стишена хвиля, сутінь озерна.
Схиблений час розтинає, мов жорна,
спільного досвіду темні зерна.
Тільки я знаю — між гострого віття,
в перенасиченій біосфері
так лише варто вживати повітря,
так лише слід прочиняти двері.
Липне до уст почуття морфеми —
альтернативна прозора вода ця.
Те, що було, не розіб’єш на теми.
Так ми кохали. І нам — воздасться.
1997
Цитатник
1995
«Будда сидів на високій могилі…»
Будда сидів на високій могилі,
Будда споглядав будяків цвітіння.
Навколо степи і баби похилі,
й країна — спорожнена тиха катівня.
Старий адвентист між мандрованих дяків
або ж дяків, хоч яка в тім різниця?
Чумацькі шляхи, жебраки, повні дяки,
що спустять твої мідяки по пивницях.
Будда відпустив оселедця по плечі,
читав барокові євангельські мантри,
водив за собою зграї малечі,
в корчмі заливаючи про власні мандри.
Хоробрий Будда зупиняв ординців,
лякаючи пеклом, обіцяючи карму,
і знову з бабами сидів наодинці,
дивився на степ, мов на згублену карту.
Похилий Будда забирався в дзвіниці,
дивився на степ і молився на сонце —
великий і грішний, чистий і ниций,
забувши тенденції, відкинувши соціум.
Померлий Будда лежав на могилі,
розгублено навстіж розкинувши руці.
І баби, мов коні, під спекою в милі
іржали до сонця в журбі та розпуці.
1993
Генерал Юда
Пізно увечері впав сніг
Бинтами бруду на груди.
Нагноєні рани в ліжку тіснім
Зализує хворий Юда.
Солоно-зимовий присмак пустелі,
Що насіда звідусюди,
І павутинням звисають зі стелі
Згадки старого Юди:
Нервові рухи, промови палкі,
Посмішок впевненість люта —
В багнетний бій на чолі полків
Ішов генерал Юда.
Валились мури, знищені вщент.
Повішені висли високо.
І в місто, залите гарячим дощем,
Входило чорне військо.
Біліла сіль, якою кропив.
Кров — предтечею Суду.
І люди похапливо падали в пил
Під ноги Великому Юді.
Так сталася мрія одвічна твоя,
Природна, як все, що сталось.
Та вже непомітно, як у нору змія,
В тіло вповзала старість…
Несли на цвинтар хоругви згризлі.
Плакали важко й нещадно.
І грався в дитячій порожніми гільзами
Його маленький нащадок.