Ева зробила багато кроків назустріч: перейшла в православну віру, вивчала українську мову, намагалася увійти до життя української громади, в місті Фінікс (штат Арізона) співала з Романом українською в православному церковному хорі, намагалася у всьому догодити свекрусі. Все ж Романова мати деколи безпідставно чіплялася до Еви. «А я як «добре вихований син», — зізнавався Роман, — завжди ставав на бік Мами і ніколи не захищав Еву, яка, бідна, терпіла. Спогади ці мучать мою совість» [70В].
Василь і Марія Проходи своєю наполегливістю досягли протилежного результату: невістка перестала вивчати українську мову!
«Провів я з Евою щасливих 46 з половиною років подружжя, — писав Роман Васильович. — Вона була розумна, щира, щедра, відважна, весела і оптимістична до самого кінця. Всі, хто знав, любили її. Я зрозумів, яке щастя мав, коли втратив її. 1 березня 2000 року Ева померла на рак печінки тут, у Брайтоні, Колорадо» [70Г].
Ще перед смертю Ева сказала Романові, що не хоче, щоб він решту життя провів у смутку, живучи на самоті, а знайшов собі добру дружину. Після смерті Еви Роман познайомився із вчителькою Вірою Євгенівною Драч, яка 1993 року переїхала до США з Одеси разом з сином Геннадієм. 24 листопада 2001 р. Роман Прохода і Віра Драч одружилися в Українській православній церкві Святої Покрови в Денвері (Колорадо).
Щодо моїх синів, то, коли були малі, ходили по суботах до української школки, брали участь у літньому таборі «Пласту». Непогано читали, писали і говорили українською. Коли виросли, одружилися з американками (тут, у Колорадо, дуже мало українських дівчат), позабували нашу мову, а їхні діти не знають жодного українського слова і вважають себе американцями.
Моєму першому синові Михайлові вже 45 років. Він успішний лікар-офтальмолог. Має п'ятнадцятилітнього сина «Деніел».
Середньому синові Олегові — 44 років. Він закінчив економічний факультет і працює як технічний радник в автомобільній компанії. Має три дочки — «Емори» (15 р.) і одинадцятилітніх близнюків «Лілли» і «Ліззи».
Молодшому синові Данилові 38 років. Закінчивши два курси хімічного факультету, вирішив, що його більше цікавить кримінологія. Закінчив поліцейську школу, працює поліцейським. Має сина «Конрад» (8 р.) [70Д].
«Якщо хочете включити до книги про «американізацію» моїх внуків, включайте — це доля майже всіх емігрантів в Америці, — писав Роман Прохода у листі до мене. — Я ще виняток… Сам народився в Чехії, а в Україні побував за ціле своє життя лише двічі по два тижні — перший раз 1996 року, коли мені було вже 66 літ, і вдруге — у 2000 році. Сини народилися в Америці. Без огляду на те, що їхня мати була німка, я все-таки навчив синів говорити українською і не дав їм забути, що вони українського походження» [70Є].
«Пишу Вам з містечка Брайтон, близько міста Денвер у штаті Колорадо. Я тут вже від 1998 року і, правдоподібно, тут і умру… З особистих речей Батька для музею є лише Хрест Симона Петлюри, кусок тканини, яка була пришита до його тюремного одягу з номером в'язня, вічний календар (де переставляються дати) на кам'яній підставці, який подарувала йому Українська громада в Сан-Дієґо (цей календар тепер стоїть на моєму письмовому столі, і я щоденно користуюсь ним), а також оригінали документів, наприклад «Трудовая Книжка СССР» з 1955 року, «Службовий Реєстр підполковника Василя Хомича Проходи», написаний стародавнім крученим шрифтом, посвідки про складені іспити в Українській господарській академії, диплом інженера і «Службовий список» про його працю як асистента в УГА» [70Е].
«На жаль, листи Батька з Чехословаччини не збереглися. За тих 35 років після його смерті я п'ять раз переїздив до різних штатів Америки. Був навіть три роки в Сінгапурі. За винятком останнього переїзду до Колорадо, коли я пішов на пенсію і хотів з Евою, яка вже була хвора на рак печінки, бути ближче до наших дітей, всі переїзди були у зв'язку з моєю працею — це в американських фірмах нормальне явище» [70А].
Доля родини Омеляна Проходи
Омелян Хомич Прохода народився 15 серпня 1893 року на Кубанщині. Навчався професії у шевця, врешті і сам став вправним майстром. Як пролунали громи Першої світової, юного кубанця покликали до війська. Вірою і правдою захищав він царя і «отєчєство». До австрійського полону потрапити не поталанило, тож шлях до національного самоусвідомлення Омеляна був довший, як у Василя.
Омелян Хомич одружився на новоданилівській селянці Софії Антонівні Романенко. Нажив з нею чотири доньки — Надію (29.07.1920), Олександру (14.10.1922), Марію (11.09.1925) і Галину (5.05.1927). Пізніше прийняли в родину ще одну дівчинку — Наталку.
Чи з ідейних міркувань, чи намагаючись врятувати родину, але Омелько став активістом «комбєда» і секретарем сільради. Та довіри у ҐПУ все одно не заслужив — бо листувався з «братом-петлюрівцем», тобто не порвав стосунки з «ворогом народу». І хоч він все ж попросив Василя більше не писати йому, щоб не наражати сім'ю на небезпеку, було вже пізно — довелося-таки Омелянові пізнати і «чорний воронок», і тюрму. Сталося це орієнтовно 1936 року. Звинувачення було стандартне — шпигунство на користь іноземних держав. Підставою стало оте листування.
Софію Антонівну відразу вигнали з роботи як дружину «ворога народу». І зосталась вона з чотирма дітьми без засобів до існування. Добре, що родичі порозбирали дівчат, врятувавши їх від голодної смерті.
Омелянові все ж поталанило: 1938 року Єжова змінив Лаврентій Берія і з тюрем почали випускати невинних жертв шпигуноманії. Повернувся додому й Омелян — щоправда, з вибитими зубами.
1941 року Омеляна як «потенційного ворога народу» до Красної армії не взяли. Невдовзі нові окупанти України вивезли його до Німеччини. Тут йому пощастило зустрітися з дочкою Галею. Нарешті зміг він обняти і брата Василя — вперше від 1914-го! 30 років не бачилися вони! Але зустріч ця була короткою й останньою — Омелян чекав «визволителів», а Василь мусив від них тікати на Захід. Коли совєтські війська прийшли в Німеччину, Омеляна мобілізували до їхніх лав шити чоботи офіцерам. Після війни він повернувся в Оріхів. Невдовзі захворів на гепатит, але звільнення від роботи не отримав. Через відсутність стаціонарного лікування він і помер 28 серпня 1948 року.
Його дочка Надія під час Другої світової була на фронті. Працювала фельдшером. Можна уявити, через які жахи вона пройшла. Мабуть, ще довго їй ввижалися відірвані руки, ноги і голови, стогони та крики болю… 1956 року вона працювала у військовому шпиталі в Угорщині, яка повстала проти совєтської окупації… Після звільнення в запас очолила медичний пункт на Запорізькій сільськогосподарській науково-дослідній станції. Заміж не вийшла. Дітей не мала. Відлетіла у засвіти 21 липня 1999 року. Похована в Оріхові біля батьків (мама померла 4 листопада 1973 року).
Другу дочку Омеляна і Софії, Олександру, під час війни разом з молодшою сестрою Галиною (Ганною) вивезли до Німеччини. Працювали разом на заводі Маннесмана. Після того як американська авіація розбомбила завод і пошкодила огорожу, Олександрі вдалося відвезти неповнолітню Галю в село та влаштувати в німецькій сім'ї робітницею. За цей «злочин» вона потрапила до концентраційного табору Равенсбрюк. Пробула тут до кінця війни. Коли охорона табору втекла, Олександра перебувала у стані дистрофії. Ледь вижила.
Лише 1954 року Олександра взнала, що її дядько Василь перебуває в таборах Воркути. Він довго не писав, щоб не зашкодити «політрепутації» свого молодшого брата. Хто ж знав, що той уже шість років як помер.
Олександра не залишилася байдужою до долі батькового брата. 13 грудня 1955 року вона звернулася до Головного військового прокурора СССР із проханням звільнити Василя Проходу. А наступного року, коли Василь Хомович вертався з Воркути через Закарпаття в ЧСР, зустрілася з ним у Чопі. Ще раз обняти племінницю старий вояк зміг аж через 6 років — у серпні 1963-го на Закарпатті.