Та «навкруги вже стягалися громи на більшовиків» — до Тирасполя підійшли денікінці.
Оскільки червоні відступали в бік розташування української армії, то Валентин пішов із ними. Якийсь час був в охороні обозу 45-ї стрілецької дивізії. Зрозуміло, що скоро він звідти втік. Але як дістатися до своїх — виснаженому, без документів, без засобів для існування, у ворожому оточенні?! Скільки разів його ловили і завертали назад. Але Сімянців уперто йшов на захід, куди відступила українська армія.
Зазнав він під час мандрів, які розтяглися на кілька місяців, багато лиха, побував у Бердичеві, Житомирі, Гомелі, Козятині. Замерзав на відкритій платформі потяга, потрапляв під арешт, йому загрожував розстріл… Аж у Шепетівці знайшов він відділи постачання Запорозької дивізії.
На сходах Шепетівського двірця, на холодному камінні, Сімянців побачив хворих на тиф українських вояків. Як і він колись, у мокрому одязі, всіма забуті, голодні, нікому не потрібні, вони дожидали свого кінця… Тиф і далі «збирав свої багаті жнива, зрізаючи золоті колоски нашої армії», клав у могилу тих, які «йшли на смерть, але не так хотіли вмерти»…
Взагалі на всьому лежала тінь печалі та приреченості.
У відділі постачання Запорозької дивізії богданівця зустріли тепло, швидко оформили необхідні документи, дали харчів на дорогу, порадили, де шукати його частину, хоч чесно визнали, що і самі не знають докладно.
А між людьми тільки й чув Валентин: «Досить воювати, розходьтеся, хлопці, по домах». Від Тирасполя до Гомеля, від Гомеля до Шепетівки — скрізь одна й та пісня: «Досить війни!» І це при тому що абсолютна більшість населення вороже наставлена до більшовиків… А хто ж воюватиме проти них, хто захистить своїх батьків та дітей?!
Надломлений народ, повний суму і безнадійності…
Нарешті зусилля впертого слобожанця увінчались успіхом.
Підходив до хати, де мали бути богданівці, «а серце товклося в грудях, обливаючись чимсь таким гарячим». Відчинив двері. І побачив на лаві своїх — Андрія Лепеху, Михайла Звоника, Андрія Паська і Ларка. Став у дверях і далі не міг ступити кроку. В горлі пересохло так, що й привітатися не зміг.
— Або йди до хати, або з хати, тільки зачиняй двері, — не роздивившись як слід, вигукнув Андрій Лепеха.
— Андрію! — ледь видавив із себе Сімянців.
За хвилину він вже потонув у обіймах товаришів. У грудях розливалося тепло радості… Злива питань впала на «поворотця з большевицького полону». Почув і він — як розшукували його у різних шпиталях, як знайшли в Тирасполі, але лікар заборонив забирати — бо стан його був критичний.
Скоро всі звернули увагу на вбоге вбрання друга. Сміх змінювався «співчуттям-здивуванням».
— Оце так шапка! З якого опудала ти її зняв?
— А чоботи! Так зовсім гусарські, тільки їм треба інші передки та халяви.
— А шинеля! Циган і влітку би в ній змерз.
— А пояс! Добрий християнин рахував би за образу честі, коли б на такому хотіли його повісити…
Кожен дотеп і вибух сміху супроводжувався стягуванням із Валентина тієї чи іншої частини одягу. Врешті він лишився зовсім голий, лише шапкою прикривався, як фіговим листком.
Тепер почався процес одягання. Він затягнувся, бо з сусідніх хат вже бігли інші козаки і несли одяг, чоботи, шапки… Тож мусив знову скидати Валентин те, що одягнув був, і вбиратися у новіше…
А о третій годині ночі сотня рушила в похід. Підвели коника і до Валентина, але не Ерота… Це була нещасна шкапа, яка не знала, що таке галоп чи рись, вона могла рухатись лише кроком.
«Хоч все і бадьорилось, та десь там, глибоко (в душі) кожен відчував трагічну нашу безвихідність, виявляючи її іноді гірким жартом», — цією фразою закінчив «Спогади богданівця» Валентин Сімянців.
Наприкінці листопада 1919 року рештки Армії УНР докотилися до «трикутника смерті» (Любар — Чортория — Миропіль). Тут українські частини було стиснуто трьома арміями — Красною, Добровольчою та польською.
Знесилена, хвора на тиф і безнадію, українська армія агонізувала. «Ще сьогодні найпочесніше ім’я вояка української армії — завтра ніщо», — писав у своїх споминах «В Зимовому поході» Валентин Сімянців.
Головний отаман вже не вірив у колективне самозбереження, тож звільнив вояків від присяги. Було віддано наказ нищити зброю. І козаки мусили зносити на купи рушниці. Зі зброєю прощалися по-різному: одні рушниці були вичищені та змащені, інші — понищені (щоб ворог не скористався). «Ремені всі познімані — дорогий матеріял у той час». Витягувалися замки із гармат, які вже ніколи не завдадуть ворогам смертельного удару.
Безнадія і депресія добивала хворе і знеможене козацтво… А тут іще чутки, що 3-й Гайдамацький полк Омеляна Волоха перейшов на бік більшовиків, а Коновалець, виконуючи розпорядження Петлюри, розпустив Січових стрільців… Говорили, що Божко та Данченко вже не визнають Головного отамана.
І раптом — «хто хоче, може залишитись в армії». Це був «блиск віри» — і за якусь мить любарська трагедія стала «виходом до слави». «Знову Батьківщина нас потребує, знову ми — вояки, знову ми — люди, — такий витворився загальний настрій. — …Знову серце повне надій, а з ними — віри в нашу правду», віри в перемогу.
«Хто не чується на силі, може залишити лави», — кажуть козакам старшини. «З нами залишаться тільки ті, хто має залізні нерви та сталеве серце», — звертається до вояцтва командарм Михайло Омелянович-Павленко. «Радісне «Слава» виливає обітницю-присягу», — описував побачене і почуте Валентин.
6 грудня 1919 року вояки рушили в невідоме, але таке обнадійливе майбутнє… Йшли на об’єднання з українськими повстанцями, які в запіллі били денікінців… Йшли вперто — попри крижаний зустрічний вітер. Валентина вперед штовхала надія, що армія вийде на Лівобережжя, а там вже й до Слобожанщини недалеко.
1 січня 1920 року, після трьохгодинного бою, українські частини зайняли Умань. Населення з надзвичайним ентузіазмом зустрічало наші війська. Телеграфний дріт виявився неушкодженим. Вислали телеграму «Всім, всім, всім» — про те, що українська армія під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка «розбила Добрармію, яка в паніці, не витримуючи бою, утікає до Одеси».
В Умані козаки та коні нарешті спочили. Та о 4-й годині ранку 11 січня через необачність командира 6-го загону Запорозької дивізії Івана Литвиненка українську залогу обеззброїли волохівці, які непомітно увійшли до міста. Богданівцям поталанило — їхню частину волохівці не встигли виявити, і зброя лишилась у козацьких руках.
Невдовзі командування приєднало богданівців до Другого кінного полку Івана Литвиненка, а згодом — до Першого кінного Чорних запорожців полку — найславетнішої частини української армії. Всі козаки полку страшенно любили свого командира Петра Дяченка. «Підносили його просто до небес: перший іде в атаку, з козаками жартує, до кожного козака знає що сказати. Знав у своєму полку кожного козака і коня. І всюди, куди не прийде, його вітають із радістю. Піхота цілої армії радіє, як побачить Чорних, — бо то прийшла «амба» большевикам». Та хоч і стали богданівці чорними запорожцями, все ж не забували, що лишаються богданівцями…
Ось вже позаду Поділля з його кам’яними огорожами довкола хат… Полк Чорних запорожців мандрує Південною Київщиною. Київські села здивували Сімянціва високою національною свідомістю та патріотизмом. В одному селі зупинилися на спочинок. Господар приніс свіжої соломи і розстелив на долівці. Сімянців перший упорався з конем і поспішив розлягтися «на отій розкішній постелі з пахучої соломи». Лежав він і розглядав хату. «Ікони в рушниках, прикрашені зіллям і засушеними квітами. Між вікнами також прикрашений портрет Тараса Шевченка. Чистеньке таке все». На вікнах — фіранки.
Раптом під лавою Валентин зауважив якісь довгасті згортки. В хаті нікого не було, і він розгорнув їх. А там були рушниці. До того ж заладовані. Богданівець насторожився. Хто ж цей господар? Друг чи ворог? Ззовні ніби добрий чоловік, «але хто знає, що скриває в собі». Про всяк випадок Валентин розладував рушниці й загорнув знову. Потім звернув увагу на папірець, прип’ятий до лутки вікна. Це був друкований на машинці список прізвищ людей: чотового, підстаршин і близько 30 козаків…