Катеринославський полк, який зібрався в м. Катеринославі, червоні швидко вислали на фронт, а Верхньодніпровський і Веселотернівський (Тернівський) полки залишилися у Верхньодніпровському повіті. «Почалася гра в кота та мишку. Коли червоні здибали невелику частину повстанців — роззброювали, коли повстанці здибали окремі невеликі частини червоних — знищували до єдиного чоловіка».

Селяни допомагали повстанцям як могли: діставали зброю, набої, знищували поодиноких червоноармійців, які відбилися від своїх частин.

Ця небезпечна «гра» продовжувалась до кінця лютого 1920 року. Тоді командира 4-ї Окремої бригади Михайла Малашка викликали до штабу 45-ї дивізії в Олександрію. Попри вагання, він поїхав. І даремно — там його заарештували й під охороною повезли до Катеринослава. По дорозі в с. Михайлівці наскочили повстанці й звільнили свого отамана. Не встиг кошовий прибути до Софіївки, як надійшла звістка, що в Саксагані червоні заарештували начальника штабу. Негайно подався туди відділ повстанської кінноти і після короткого бою привіз начальника штабу.

Кіш почав стягуватися до Софіївки — рідного села отаманів Малашка та Трифона Гладченка. Після короткої суперечки на нараді старшина коша вирішила одверто виступити до бою з червоними. Вирішили, що Верхньодніпровський полк займе Долгінцеве й Кривий Ріг, а Михайлівська сотня з Тернівським полком (який складався з 120 вершників і кулемета) піде на Верхньодніпровськ, де, за даними, була невелика охорона й де, таким чином, можна було дістати кулемети та набої, яких гостро бракувало. Довідались і про те, що у Верхньодніпровську мусив 6 березня розпочатися повітовий комуністичний з’їзд.

Поруч з Андрієм Гулим-Гуленком одним із найвизначніших організаторів повстанського руху на Катеринославщині був Михайло Малашко. Народився він 1882 року в с. Софіївка Криворізького повіту. За професією — фельдшер. Військовий чин мав найнижчий — єфрейтор. Та, як видно, мав він інші переваги, бо невдовзі після Лютневої революції його обрали до Всеукраїнської ради військових депутатів. Відповідно він став членом Центральної Ради. Належав до партії лівих есерів. Наприкінці 1917 року його призначили заступником комісара Центральної Ради в Донецькому басейні.

Навесні 1919 року Михайло Малашко — один з активних учасників повстання під проводом Матвія Григор’єва. Після загибелі Григор’єва якийсь час був учасником махновського руху. Потім підпорядкувався отаману Гулому-Гуленку. У другій половині листопада 1919 року під час всенародного повстання проти Добровольчої армії Малашко разом із Гулим-Гуленком зайняв залізницю від Знам’янки аж до самого Катеринослава, а наприкінці листопада звільнив від білогвардійців Верхньодніпровськ.

Малашко мав чотири полки, на озброєнні були гармати та багато кулеметів і «одбиті у кадюків (білогвардійців. — Р.К.) два бронепотяги». «Військово-оперативна справа між Боротьбістами, Махнівцями та кошем Малашко — (була) налагоджена… — свідчив документ. — Йде він (Малашко) під національним прапором із написом: «За землю і волю — борітеся — поборете». Політику провадить в широко Українському масштабі, уникаючи яких би то не було партійних суперечок, об’єднуючи всіх, хто йде проти білих».

У грудні 1919 року постала гостра проблема створення цивільної влади на відвойованих територіях, тож Малашко сформував і очолив «Тимчасовий Уряд Херсонщини» з осідком у Верхньодніпровську. Як оцінювали його більшовики?

«…Попри те, що він людина малоінтелігентна, малограмотна, зумів врахувати незадоволення Українських народних мас білогвардійщиною, своєчасно використав це незадоволення… Народ ненавидів і охоче йшов під прапори тих, хто заявляв про свій намір вигнати білих і знищити білогвардійщину, і Мелашко (правильно: Малашко. — Ред.)… став популярним отаманом партизанського загону… Цій популярності сприяла його особиста хоробрість і, поза сумнівами, адміністративні здібності».

У повстанському русі брав участь і брат отамана — Микола Малашко — гімназист, один з організаторів Вільного козацтва «Торецька Січ».

Як вже зазначалося, після розгрому денікінців із тактичних міркувань Михайло Малашко на якийсь час підпорядкувався червоним. «Маневр Мелашко був дуже спритним, — зазначали червоні, — не кажучи вже про те, що він зберігав свої загони, він тим самим отримав можливість збільшити їх шляхом вербування повстанців у бригаду, яку формував, озброїти… за рахунок Червоного командування».

Чекісти намагались «збагнути, — як вони казали, — цього сфінкса — Мелашко». І врешті розшифрували його. Як видно зі звіту «Центрального управления ЧК при СНК УССР» за 1920 р., «червоний командир» Малашко «вів агітацію за Петлюру, намагаючись розкласти Красну армію зсередини», був «поборником самостійної України і прибічником Петлюри».

Більшовиків обурювало, що Малашко розсилав «циркуляри волосним і сільським виконкомам, щоб на всій Україні існувала українська мова, і вводив у школах навчання на Українській мові. Зрозуміло, діяльність його поширювалась у сфері дислокації його частин».

Командування Красної армії для таких «контрреволюційних» випадків мало універсальний рецепт: направити ненадійну частину на фронт. По-перше, частина відривалась від місцевості, де була створена і, відповідно, живилася підтримкою місцевого населення. По-друге, совєтське командування розраховувало за короткий час перетворити ненадійних червоноармійців на мертвих.

У такий спосіб вони свого часу намагались вирішити проблему Григор’єва та Махна, але ті резонно відмовились виконати наказ. Бо йти на фронт за сотні верст означало б смерть для їхніх частин чи армій.

Не виконав ультимативного наказу йти на фронт і Малашко.

Чекісти у своїх донесеннях повідомляли, що діяльність отамана «набирає характеру відкритого повстання проти совєтської влади. Він розганяє ревкоми, влаштовує погроми, роззброює совєтську міліцію, знищує зв’язок». Але підступний ворог не оголошує Малашка ворогом, а заманює його для пояснень у штаб 45-ї дивізії в Олександрію, де й заарештовує.

Це сталося на початку березня 1920 року.

Михайла Малашка під конвоєм відправляють до штабу 4-ї армії в Катеринослав. «Тут виявляються здібності, про які сказано вище, — писали у зведеннях чекісти, — він зумів 4-х конвоїрів із семи, що його супроводжували, прихилити на свій бік, а ті вбили трьох інших і разом із Мелашком втекли». За іншою версією (про неї я писав вище), отамана визволили козаки коша.

4 березня в рідному селі Софіївці Михайло Малашко збирає командирів своїх частин. На нараді були присутні начальник штабу Черноусов (Черновус), заступник командира 4-ї Окремої бригади Дяківський, заступник адміністративного відділу бригади Березняк, професор Прохоренко, який завідував культурно-просвітницьким відділом у цій «червоній» частині, а також командир Верхньодніпровського полку Петренко, командир Веселотернівського полку Федорченко, Тишанін (Іванов) та інші.

На раді оголошено партизанську війну совєтській владі.

Після наради повстанський загін під проводом Михайла Малашка вирушив із Софіївки (рідного села отамана) на Верхньодніпровськ. Загін складався приблизно зі 150 кінних та 70 піших козаків із кулеметом. Зброю мали лише чоловік 70–80. Але й у них відчувався брак набоїв — кожен мав всього по 5–10 патронів до рушниці.

По великій грязі, через хутори й невеличкі села рушили козаки-повстанці в напрямку на Верхньодніпровськ. По дорозі піймали дві «продкомісії»…

Коли були в Семенівці, Малашко наказав, щоб піші козаки взяли в селян по коню. Майже за кожним взятим конем їхав господар (також верхи). Тож здалека здавалося, що в загоні 300 кінних. Близько 20-ї години під’їхали до станції Верхньодніпровськ і зупинилися. Пустили наперед чотирьох вершників. Ті тихо зняли вартових. Тоді вже з’явилася і вся «кіннота». Хутко роззброїли розгублених червоноармійців, забрали кулемет і до 20 душ полонених.