Товариство аж заходилося від сміху.

— Ну, аж тепер він насититься! В горлянку, мабуть, по три вареники зразу пхає, — додав серед загальної веселости Пушкар.

Забулась облава, забулося дві сотні червоноармійців. Партизани сміялися і видумували нові дотепи на Антона.

— Товариство, час би вже рішити, що його робить, — перериваючи розмову на тему Антонових прикмет, відізвався Колісник. — Комуна завтра буде в Гощові, хто зна, чи не найде наших землянок. Тому сьогодні треба би нам заховати харчі та барахло. По моїй думці, найкраще заховати все тут, у землянках, закопавши мішки у призьби. Дещо можна б також перенести в сіно, що на лузі.

— А хіба комуна, коли землянки знайде, не перешукає їх? Вона переверне все верх дном, буде ритися, мабуть, і у призьбах, — обізвався на те Овсій.

Колісник закурив папіроску. По його лиці перебігла тінь невдоволення. Він не любив, коли йому перебивали балачку.

— Тепер у Нещерові є дві роти, — продовжував він, не звертаючи ніякої уваги на Овсієву замітку. — Хлопці говорять, що комуни має прибути ще дві сотні з Обухова. Та мені здається, коли б мало прийти звідтіля ще дві сотні, то були б зразу прийшли. А двом ротам, які числять, мабуть, не більше як сто люда, можна задати чосу, що вони не спам’ятаються.

— Правда, що ті роти можна в пух розбити, — завважив один.

— Зробити на них засідку. Половину їх перестріляємо! — крикнув другий.

Партизани счинили гомін, мов на ярмарку. Кожний мав якусь пропозицію, кожний старався бути вислуханим. Був, правда, і голос за тим, щоб комуни не чіпати, бо тоді, мовляв, цілу зиму за нами ганятиме, але тільки одинокий голос, якого ніхто не слухав. Уже давно в Гощівців не було такого запалу боевого, як тепер. Та річ природна: тепер у нас від кількох днів харчів було доволі, хлопці по землянках відпочили, нагрілися і мов не ті стали. Коли порівняти було теперішніх Гощівців із тими, з перед двох неділь, то просто не вірилося, щоб у них зайшла така зміна.

— А як же буде з дядьками? — запитав Пушкар. — Чи в них також стрілятимемо, коли їх комуна пожене в облаву?

— Не вірю в те, щоб чекісти справді захотіли взяти Нещерівців в облаву, — відповів на те Колісник. — Вони полякають їх і тим способом захотять від них дістати хабара — сала, муки, самогону тощо.

Як виявилося опісля, Колісник ні трохи не помилився. Побіч здібностей витягати льоґічні висновки в найтруднішій навіть ситуації, видко було в Колісника чудове знання большевицької психольоґії та їхній метод поступовання — від насильства до провокації включно.

— А ви, хлопці, — звертаючись до Никифора й Андрія, говорив він, — вертайте зараз у Нещерів і повідомте дядьків, що ми Гощова не залишимо, а комуну привітаємо тут, що вона не знатиме, куцою тікати. Найліпше було б, щоб дядьки заткали чекістам пельки і дали, чого вони захотять. Нехай стараються всіма силами в облаву не йти. Я певен, що це поможе. Та тільки знайте, що кому розказувати.

Никифор і Андрій піднялися, мовчки хитнули головами і хотіли вийти з землянки. В цій хвилині у дверях станув Петрусь. Він вернув якраз з Обухова. Хлопці задержалися. Петруся закинено питаннями, що чувати в Обухові, а хлопці коротко розповіли йому про завтрашню облаву і про поголоски, що з Обухова ранком має прийти ще дві сотні червоноармійців.

Петрусь слухав, а далі неначе з пересердя крикнув:

— Брешуть, сучі сини. Бреше клята комуна! В цілому Обухові нема більше як двадцять п’ять червоноармійців, і ті міняються чобітьми, коли приходиться вартувати.

Ця відомість справила на всіх гарне вражіння і ще більше підбадьорила партизанів. Чулося, що в кожного вступав новий дух.

Усього сотня, а не дві сотні, все-таки справа піде легше!

— Ну а що ви думаєте завтра робити? — звертаючись до хлопців, запитав Колісник.

— Що ж ми маємо робити? — відказав Никифор. — Будемо дома сидіти та дивитися, як комуна господарить по селу. А скучновато буде дома. Хотілося б побачити, як комуна з Гощова тікатиме.

— Хотіли б і обрізів своїх попробувати, — додав Андрій. — Правду сказати, і не знаю, як він стріляє, ще нагоди не мав його попробувати.

У молодшого хлопця при тих словах очі запалали якимсь чудним блиском, його лице в одній хвилині втратило всю ніжність, що робила його подібним до дівчини. Мимо гарних і м’яких рис, його лице в цей мент набрало завзяття, того козацького завзяття, що наших предків робило ворогам страшними і жорстокими.

Колісник задоволено глядів на парубка.

— То не діло, брати, сидіти дома. Йдіть тепер у село і полагодьте те, що ми вам доручили, а над ранком вертайте до нас. Завтра, мабуть, і ви пригодитесь і попробуєте своїх обрізів. Ну, прощавайте та спішіть.

Колісник дав їм знак рукою, що можуть відійти.

Смільчаки не дали собі два рази говорити. Миттю вискочили із землянки і майже бігцем віддалилися з табору. Ще кілька хвилин було чути їх кроки, потім усе замовкло, тільки вітер гудів і завивав, ударяючи об заслону до землянки, наче хотів туди вдертися.

Слідячи за вражінням, яке справили на них обох слова Колісника, я ні трохи не сумнівався, що хлопці тепер тільки й про це думатимуть, щоб завтра показати себе героями.

По відході Никифора та Андрія в землянках заметушилося. Партизани складали свої речі, лаштували сумки і чистили зброю. Тепер до голосу прийшов Овсій. Він невтомно розказував свої цікаві пригоди з того часу, коли був шахтарем у копальнях вугілля в Донецькому басейні. Щохвилини вибухали сальви сміху. Сміявся навіть звичайно поважний і задуманий Колісник.

За годину у трьох землянках були вириті у призьбах глибокі ями. Туди поскладали мішки з харчами. У першій землянці закопали цукор і два мішки муки, в другій — крупи, сало, сіль і махорку. Ями по вложенню в них мішків засипано піском і знову накрито сіном та соломою. Ніхто не був би й догадався, що там що-небудь заховано.

Тільки у третій землянці яма наразі остала свобідна. Вона була призначена для іншої ціли.

По вечері ще якийсь час товариство весело гуторило і дожидало з нетерпеливістю завтрашнього дня.

Опівночі ми розійшлися по землянках спати. Тому що в нашій землянці через викопану яму не було місця на спання, ми перенеслися до Овсієвої землянки. При варті осталися тільки два чергові, які мали приготовити на рано сніданок для цілого відділу.

Надворі починало шаріти. Дерева і корчі, що дотепер творили чорний, збитий тин довкола наших землянок, звільна зарисовувалися сірими, синявою ранку оповитими лініями. Зариси їх із хвилини на хвилину ставали різкіші й виразніші. Можна було вже розріжнити стовбури поодиноких дерев, а навіть вітки ліщинових корчів стали зовсім замітні. Вітер десь опівночі притих — і ліс тепер не ревів, а неначе шепотів тільки, здавалося, тиху ранню молитву. Її переривало від часу до часу крякання круків та скрегіт сорок, що зграєю крутилися біля землянок у надії чим-небудь поживитися.

Заповідався звичайний сірий зимовий день. З олов’яних, простягнених по небі хмар злітали рідкі, пухнаті сніжинки і з тихим шепотом клалися на землю.

Біля ватри вже недовго по опівночі зібрався мало не весь відділ. У землянках годі було заснути, бо в них уже грубок не було. Грубки ще звечора тоді, коли закопувано харчі, винесли хлопці й заховали в безпечне місце. А тепер кожний ліз до ватри, щоби погрітися.

Спочатку при огні було тихо. Розмова не клеїлася. Кожний був сонний. Та тільки присів до товариства Овсій, усі неначе ожили. Він розказував історію “про бурдюжок” і розказував її уже в десятий раз, але так, що всі й тепер слухали його з увагою.

Ватра розгорілася, коло неї близько трудно було всидіти. З казанів, завішених над огнем, клубами бухала сива пара. Від них шугало приємним запахом печеного м’яса. Сніданок був недалеко, здається, це також помогло усунути попередні сонні настрої.

Зробився день. Кашовари зняли з вогню казани і розбудили тих, що ще спали по землянках. Сніданок був готовий.

— Хлопці з Нещерова ще не вернули? — запитав Колісник, підходячи до вогню.