Східні кордони Правобережної Гетьманщини межували з володіннями Київського полку, який підкорявся владі лівобережного гетьмана. З боку Києва вони проходили по річках Ірпінь і Стугна, а на південному сході - по Дніпру. Для козацької організації Правобережжя даний кордон був майже символічним, адже він визначався міжнародними договорами між монархами Речі Посполитої і Московської держави. Прикордонна лінія між правобережною та лівобережною частинами України охоронялася лише гетьманами Лівобережжя, а не правобережними козацькими полковниками.
Дуже важко реконструювати південні межі володінь правобережних полковників в останньому десятилітті XVII - на початку XVIII ст. На південному сході вони межували з територією, на яку поширювалась юрисдикція кошових отаманів Запорозької Січі. Ймовірно, що південні кордони Брацлавського полку проходили вздовж річок Дністер та Кодима. У 1702 р. С.Палій та А.Абазин приєднали до своїх володінь Балтський, Ольгопільський і Ямпільський повіти та східні райони Поділля, де порубіжними південними містами були Калюс і Могилів. У 1704 p., після переходу Правобережжя під владу І.Мазепи, гетьман "обох сторін Дніпра" писав до Москви: "У якому порядку маю Білу Церкву, Корсунь, Богуслав, Фастів та інші міста, перед цим в державі Палієвій були, залишити" (підкреслення наше - авт.).
У 1709 р. Правобережна Гетьманщина вже поділялася на Білоцерківський, Богуславський, Брацлавський, Вінницький, Корсунський, Могилівський, Паволоцький, Уманський і Чигиринський полки.
Отже, на початку XVIII ст. під владою правобережної козацької старшини опинилася майже вся територія Київщини, а також землі Східного Поділля та окремі райони Південно-Східної Волині. Колонізуючи цю територію, козацька старшина відновлювала й зміцнювала традиції формування місцевої козацької адміністрації періоду Визвольної війни. Отримавши в середині 80-х pp. королівські привілеї на освоєння спустошених земель, козацькі полковники в наступні роки стали узаконювати ними свою владу над територіями, де розміщувалися їхні полки. З часом органи козацького самоврядування почали перетворюватися в державні структури Гетьманської України, які існували тут із 1648 по 1676 р. Використовуючи матеріальну допомогу від Речі Посполитої та Ватикану на боротьбу з турецько-татарськими військами, козацький устрій еволюціонував у напрямі відновлення Правобережної Гетьманщини - державної структури з власною територією і кордонами, яка представляла інтереси українського народу на землях від Дніпра до Случі.
Через різні причини, головною поміж яких є брак повноцінної документальної бази, українська історіографія майже обійшла увагою життя та діяльність гетьманів правобережного козацтва "Його Королівської Милості" останньої чверті XVII ст. - Євстафія (Остапа) Гоголя (роки гетьманування - 1675-1679), Стефана Куницького (1683-1684), Андрія Могили (Мигули) (1684-1689), Гришка (Грицька Івановича) (1689-1692), Самуся (Самійла Івановича) (1693-1699). Підкоряючись польському королю, ці козацькі керманичі намагалися надати законності своїй владі й легітимізувати її в очах усього населення Правобережної України. Крім того, погоджуючись на королівський протекторат, гетьмани сподівалися, що в такий спосіб їм удасться зберегти чи відновити козацькі полки як основу національної адміністрації.
Очоливши в квітні 1675 р. козацьку організацію Правобережної України, подільський полковник Є.Гоголь влітку того ж року разом із полковником Кияшкою неодноразово розбиває загони турків під Кам'янцем-Подільським, де, за словами літописця, "їм допоміг сам бог". У вересні-жовтні полки Гоголя відвойовують у турків та їхніх прихильників Ладижин і Умань, обороняють від них Брацлав. Наприкінці жовтня гетьман особисто звертається до Яна III Собеського зі скаргою на погане постачання його відділів, а також повідомляє королю про те, що він може набрати ще кілька тисяч козаків. Під листом, написаним польською мовою, стоїть такий підпис: "Eustaphi Hohol Hetman Nakazny Woysk Zaporowskich J.K.Mci" (Його Королівської Милості - авт.).
Портрет наказного гетьмана Правобережної України Євстафія (Остапа) Гоголя (?). XVII cт.
На початку 1676 р. Є.Гоголь взяв участь у коронаційних урочистостях свого патрона Яна III. Варшавський сейм, відзначаючи заслуги гетьмана, надає йому шляхетський стан. Однак практично козацька проблема панівними колами Польщі не розв'язувалася. Тому, повернувшись у Правобережну Україну, Гоголь, незважаючи на особисті привілеї, збирає старшину й пропонує їй "пану гетьману задніпровському (І.Самойловичу - авт.) поклонитися". Поштовхом до таких дій став брак будь-якої матеріальної допомоги з боку владних структур Речі Посполитої. Козацька рада навіть вислала своїх представників до лівобережного гетьмана для вироблення умов переходу її військ на Лівобережжя. Але ці переговори між українськими гетьманами не завершуються прийняттям якогось рішення. Після Журавненського договору за рішенням польського сенату полки С.Корсунця, І.Шульги та І.Кобелзького під загальним керівництвом Гоголя (близько 2 тис. чоловік) передислоковуються в Димерське староство на Поліссі. Під управління наказного гетьмана переходили Коростишівська, Чорногородська і Димерська фортеці, козакам також дозволялося перебувати в околицях Білої Церкви та Паволочі. Крім того, правобережному козацтву надавалося право "вислати панів послів на майбутній сейм... написавши в інструкції всіляки свої потреби". Відомостей про те, чи висилали козаки своїх послів на сейм 1677 р., немає, відомо лише, що на ньому ухвалили окрему постанову, яка підтверджувала попередні рішення сенату.
Поселившись на поліських землях Київщини, Є.Гоголь починає запрошувати до себе на службу козаків із лівобережних полків. Цього дуже боявся І.Самойлович, який постійно нагадував охотницькому полковнику І.Новицькому, щоб той охороняв жителів прикордонних міст від наветов і прельщеній" правобережного гетьмана. Водночас Гоголь обіцяв захищати маєтності Києво-Печерського монастиря на поліських землях: ... готовий захищати маєтності ті.., яко син православний... понеже вручено мені від короля дозвіл у всьому Поліссі". У січні 1677 р. лівобережний гетьман І.Самойлович навіть відклав свою поїздку до Москви через погрози Гоголя захопити Київ. Невдовзі московську владу дуже схвилювала чутка про перехід переяславського полковника Д.Райчі в Правобережну Україну. Цар Федір настійливо прохав Самойловича утримувати "малоросійський" народ від переходу до Гоголя.
Розчарування в королівській протекції, відчуття правильності політичного курсу гетьмана І.Самойловича на об'єднання з Правобережжям, загроза турецького наступу та похилий вік змусили Є. Гоголя в квітні 1678 р. направити Самойловичу листа, в якому правобережний гетьман писав: "... нині самого себе твоїй милості віддаю". Однак Гоголь не відразу перейшов на Лівобережжя. Можливо, він виношував плани віддати лівобережному гетьману "разом з собою" і ту територію Правобережної України, яка підлягала його владі згідно з сеймовою постановою. Хоч би як там було, він залишився воювати з татарами на правому березі Дніпра. 5 січня 1679 р. Є.Гоголь помер у своїй гетьманській резиденції в м.Димер й був похований у старовинному козацькому Межигірському монастирі.
23 липня 1683 p. рада правобережного козацтва звертається до короля Яна III Собеського з проханням прийняти її під свою владу й дозволити виправу на турецькі володіння. 24 серпня того ж року польський монарх призначає немирівського старосту Стефана Куницького гетьманом правобережного Війська Запорозького. Наприкінці 1683 р. 5-тисячне військо наказного гетьмана здійснює похід через молдавські землі в буджацькі та білгородські степи. У грудні полки Куницького здобули перемогу над турецько-татарською армією Ява-паші під Тягинею. За свідченням очевидців, тягинський шлях був усіяний ворожими трупами на протязі чотирьох миль, було вбито тягинського бея Алі, старшого над Буджацькою ордою Алігер-пашу, кількох татарських мурз. Правобережні козаки винищили татарські поселення навколо Килії, Ізмаїла та Аккермана й вийшли до берегів Чорного моря. Ця перемога українського війська знайшла відгук у всій Європі, про неї повідомляли тогочасні італійські, польські, німецькі газети - "летючі листки", вона була вшанована відправою в головному соборі Відня.