Окрім згаданих стилів, у літературі виявлялися також елементи ренесансу, сентименталізму, критичного реалізму тощо. Одночасно розвивався так званий паломницький жанр. Зразком його можуть вважатися подорожні записки в 4-х томах Василя Барського (Григоровича-Барського, 1701-1747 pp.), видані свого часу під назвою "Путешествіе к святым містам, в Eвpoпe, Азіи и Африке находящимся".

Деякі давні традиції прози увібрали в себе літописи й мемуари. В них певною мірою сухий виклад конкретних фактів про історичні події (Руїну, Північну війну, боротьбу старшинських угруповань) і персоналії (Б.Хмельницького, І.Виговського, І.Самойловича, І.Мазепу та ін.) місцями змінюється неабияким "ліричним піднесенням". Тоді сюжет набуває вигляду "справжнього" художнього твору, з яскраво переданими тогочасними легендами, чутками, що вже не мали під собою міцного ґрунту достовірності. Скажімо, для літопису С.Величка, на думку літературознавця О.Дорошкевича, характерні високий суспільний настрій і щирий ліризм, дуже близька до народної, цілком образна мова. Оригінальним зразком української літератури цього часу є, безперечно, опис Г.Грабянки "ДЪйствія презЪльной и от начала поляков крвавшой небывалой брани Богдана Хмелницкого..." (1710 р.). Автор добре знав те, про що писав, бо з 1686 р. "козакував", у 1730 р. став гадяцьким полковником, брав участь у багатьох походах і битвах. Загинув він близько 1738 р., отримавши смертельне поранення в сутичці з татарами в Криму.

Наприкінці XVII ст. в Україні зародився театр. Драматичні твори переважно писалися в Києво-Могилянській колегії (академії), а потім поширювалися у великих містах, "переходили" до Московщини. Умовно їх можна поділити на такі основні типи: шкільна драма, комічні сценки, ляльковий театр. На початку XVIII ст. формуються теоретичні засади театру, які вже передбачали опанування тем з історії, побуту місцевого населення, наближення до реалій життя, без надмірних алегорій у художніх образах, зображення типових персонажів.

Лазар Баранович

Наприклад, Т.Трофимович у своїй п'єсі "Милосте божія, Україну от неудоб носимих обид лядських через Богдана Зіновія Хмельницького ... свободившая..." (1728 р.), змальовуючи події Визвольної війни, поступово переходить від духовної схоластики до зображення справжнього буття.

Найяскравіше відхід від церковнослов'янської і наближення до розмовної мови виявився в текстах інтерлюдій - невеличких комічних сценок для розваги публіки. Найпоширенішими в них були "північні" говірки Гетьманщини, зокрема Чернігівщини.

Різного змісту вірші - побутові, гумористичні, панегіричні, інтимні, дидактичні, історичні, філософські - також відображували через авторське сприйняття важливі суспільні проблеми, минуле українців, ідеали "правди", "справедливості", щирість у стосунках між чоловіком і жінкою тощо. Так, збірник поезій Климентія Зиновіїва, який жив у другій половині XVII - першій третині XVIII ст., спрямований проти людських вад: жадоби, лицемірства, здирства. Він насичений народними виразами. І це природно, адже автор протягом тривалого часу записував українські прислів я та приказки. В "Сатиричній коляді" (1764 р.) йдеться про зловживання в суді, хабарництво, знущання панів.

Аналізуючи суть і значущість "малоросійської" історичної поезії, відомий російський критик В.Бєлінський наголосив: "Малороссия была органически-политическим телом, где всякая отдельная личность сознавала себя, жила и дышала в своей общественной стихии, и потому знала хорошо дела своей родины, столь близкие к ее сердцу и душе. Народная поэзия Малороссии была верным зеркалом ее исторической жизни. И как много поэзии в этой поэзии". Утім, таке, на перший погляд, цілком позитивне сприйняття загалом української поезії не завадило Бєлінському вкрай негативно поставитись до окремих її представників, зокрема Тараса Шевченка.

Григорій Сковорода

Видатним явищем у житті України літературної другої половини XVIII ст. стала творчість Григорія Сковороди, який був "голосом демократичної інтелігенції", що вийшла з козацького стану. Немилосердно картаючи ченців, державницьку еліту, він у своїх творах виявив глибоку любов до Батьківщини, побуту її населення, накреслив шляхи до майбутнього українського "відродження".

Своєрідний стиль і характерні типи виробила усна народна творчість - думи, пісні, казки. У XVIII ст. вона широко проникає в писемну діяльність.

Усі означені вище явища мали неабияке значення не тільки для України, а й для сусідньої Московії. Щоправда, деякі російські вчені, загалом не заперечуючи тодішнього культурного впливу українців, усупереч об'єктивним даним не "хочуть бачити в цьому процесі національного підґрунтя, а підкреслюють лише привнесене "ззовні".

Так історик О.Пресняков у книжці нарисів про російських самодержців наполягає на тому, що після об'єднавчого акту 1654 р. "малоросы принесли в Москву новые литературные вкусы и новый литературный стиль, выросший на западном, латино-польском корню".

Гетьманщина, а згодом і Слобожанщина поступово перетворилися в регіони з високим загальним рівнем освіти й науки. Велику роль у їх розвитку відігравало православне духівництво, Церква. Київ став одним із провідних осередків підготовки відповідних кадрів не лише для України, Росії чи Білорусії, а й для Західної Європи.

Петро І у 1698 р. зазначив у розмові з патріархом: "Священики у нас грамоти мало знають... Якби їх... у науку послати до Києва у школи..." Зрозуміло, що через деспотичну систему правління, всілякі обмеження в різних галузях науки і культури освіта простолюду в Московії була набагато нижчою. Це дало привід Вольтерові в 1760 р. написати про Росію так: "Звичаї там такі ж важкі, як і клімат: заздрість до чужинців - крайня, деспотизм - безмірний, суспільство - нікчемне".

Саме українці - представники духівництва - організували у Москві Слов'яно-греколатинську академію (на зразок Києво-Могилянської) і згодом постійно поповнювали її професорсько-викладацький склад. Тоді, на думку О.Преснякова "малорусские силы потянули к Москве, которая овладела - хотя и с большим трудом - их киевским центром. Это было крупным шагом в политике, подготовившей перерождение Московского царства в монархию всероссийскую".

Києво-Могилянський колегіум (академія)

У 1679 p. вихованець Києво-Могилянської колегії, виходець із Білорусії Симеон Полоцький (1629-1680 pp.) видав у Москві "Букварь языка славенска", за яким протягом тривалого часу навчалися діти і в школах Києва. Будучи наставником царських нащадків, він мав великий вплив у Російській державі. "Граматика" українського письменника-полеміста і філолога Мелетія Смотрицького (бл. 1578-1633 pp.) в другій половині XVII-XVIII ст. залишалася найпопулярнішим підручником, який для Михайла Ломоносова, за його ж словами, став "вратами учености".

З останньої чверті XVII ст. помітно активізувався процес навчання; зросла кількість учнів і студентів. Так, на першому етапі Визвольної війни в Києво-Могилянській колегії здобувало освіту небагато юнаків. У1685/86 навчальному році їхня кількість досягла 240, а на початку XVIII ст. - вже 1 тис. чоловік. Поступово розширюючись, колегія (з 1701 р. - академія) концентрувала найкращі наукові та викладацькі кадри. Наприклад, Ф.Прокоповича автор одного з тогочасних літописів оцінив так: "Сей премудрый родом был з Украины, обучался в Риме и инде, был префектом и ректором в Києве, проповиди его удивительны; жесток был". У риториці Прокоповичу не поступався архімандрит києво-печерський Роман Копа: "... Крепко в разговорах красно-глаголив бяше". На жаль, протягом XVIII ст., із заснуванням Академії наук у Санкт-Петербурзі (1724 р.) і Московського університету (1755 р.), роль київського вищого навчального закладу підупала. У 80-х pp. тут було запроваджено обов'язкове викладання російською мовою, академію фактично перетворили у вищу духовну школу.