Хазяйка вимкнула всі електричні лампочки. Лишилося тільки м'яке світло ялинкових свічок. Тихо плескалося з крана пиво, наче десь далеко в лісі струмок, і плоскостопий Алоїс примарою снував туди й сюди, як чорний Пан. Я почав другий куплет. З сяючими очима й з обличчями добрих міщанок стояли дівчата навколо піаніно… Але що це? Хто це там заридав, обливаючись сльозами? Кікі, солоний крендель з Лукенвальде?…

Тихенько розчинилися двері з великої кімнати спілки скотопромисловців. Мелодійно мугикаючи, зведений хор гусячим кроком підійшов до нас і вишикувався за дівчатами; Гріголяйт з сигарою в зубах — на чолі хору.

Тихо завмирали звуки змішаного хору.

— Чудово, — сказала Ліна.

Роза запалила бенгальські вогні. Вони сичали й іскрилися.

— Ну, а тепер що-небудь веселе! — гукнула вона. — Треба розвеселити Кікі.

— І мене, — озвався Стефан Гріголяйт.

Об одинадцятій годині прийшли Кестер і Ленц. Ми сіли з ними та з блідим Георгом за стіл біля стопки.

Георгу дали кілька скибочок сухого хліба, щоб він твердо став на ноги. Невдовзі Ленц зник десь у гаморі серед скотопромисловців. Через чверть години ми побачили його з Гріголяйтом біля стойки. Вони сплелися руками й пили на брудершафт.

— Стефан! — гукнув Гріголяйт.

— Готфрід! — відповів Ленц, і обидва разом вихилили свій коньяк.

— Завтра я пришлю тобі пакунок з кров'яною і ліверною ковбасою, Готфріде. Домовились?

— Чудово! — Ленц поплескав його по плечу: — Ти старий ветеран, Стефане!

Стефан сяяв.

— Ти так симпатично вмієш сміятися, — захоплено сказав він. — Люблю таких, що вміють добре сміятися. А я надто швидко починаю сумувати, це моя вада.

— І моя теж, — відповів Ленц, — тому я й сміюся. Іди сюди, Роббі, випий з нами за те, щоб у всьому світі невгавав сміх!

Я підійшов до них.

— Що сталося з тим юнаком? — спитав Стефан, показуючи на Георга. — У нього такий незвичайно сумний вигляд.

— Його легко зробити щасливим, — сказав я. — йому лише потрібна невеличка робота.

— В наш час це нелегкий фокус, — відповів Стефан.

— Робитиме все, що хочете.

— В наш час кожен готовий на все. — Стефан потверезішав.

— Хлопцеві потрібно сімдесят п'ять марок на місяць.

— Дурниці. Не проживе він на такі гроші.

— Цей проживе, — докинув Ленц.

— Готфріде, — сказав Гріголяйт, — я старий п'яниця. Нехай так. Але робота-діло серйозне. Не можна комусь її дати сьогодні, а завтра знову відібрати. Це гірше, ніж одружити, а потім на другий день відібрати жінку. Але якщо цей хлопець чесний і проживе на сімдесят п'ять марок, йому повезло. Нехай зайде до мене у вівторок о восьмій годині. Мені потрібна допомога в цій біганині у справах спілки тощо. Час від часу матиме додатково пакунок з м'ясом. Здається, дуже охляв, треба підгодувати хлопця.

— Слово? — спитав Ленц.

— Слово Стефана Гріголяйта.

— Георге! — гукнув я. — А йди-но сюди.

Почувши, про що йде мова, він затремтів. Я пішов до Кестера.

— Послухай, Отто, — сказав я, — якби ти міг усе своє життя прожити спочатку, ти б захотів?

— Точнісінько так, яким воно було?

— Так.

— Ні, — відповів Кестер.

— Я теж ні, — сказав я.

XXIV

Це сталося тижнів через три одного холодного січневого вечора. Я сидів у кафе «Інтернаціональ» і гуляв з хазяїном у «Сімнадцять і чотири» [4]. В кафе було пусто, навіть повії не прийшли. В місті було неспокійно. Вулицями безперервно марширували колони; одні — з гучними військовими маршами, інші — з «Інтернаціоналом», потім знову довгі, мовчазні колони з транспарантами: люди вимагали роботи і хліба, незчисленні кроки лунали по брукові, ніби хід велетенського, невблаганного годинника. Надвечір уже дійшло до сутички між страйкарями і поліцією. Дванадцять чоловік було поранено. Вже кілька годин уся поліція була в стані тривоги. На вулицях лунали сирени поліційних машин.

— Немає спокою, — сказав хазяїн, показуючи мені шістнадцять, — з самої війни немає спокою Але ж тоді ми не хотіли нічого, крім миру і спокою. Збожеволів світ!

Я показав йому сімнадцять і загріб гроші з кону.

— Світ не збожеволів, — зауважив я. — Збожеволіли люди.

Алоїс, що стояв за стільцем хазяїна і час від часу втручався в гру, заперечив:

— Люди не збожеволіли. Тільки зажерливі стали. Один одному не зичить добра. А що всього стало надто багато, більшість не має зовсім нічого. Вся причина лише в розподілі.

— Це ясно, — сказав я і спасував з двома картами. — Але ця причина існує вже біля двох тисяч років.

Хазяїн відкрив карти. Набравши п'ятнадцять, він нерішуче глянув на мене. Потім прикупив ще, там виявився туз, і він програв. Я показав йому свої карти. Було всього дванадцять очок, і він з п'ятнадцятьма виграв би.

— До дідька, більше не хочу! — вилаявся він. — Це якесь підле дурисвітство! Я думав, у вас щонайменше вісімнадцять.

Алоїс замекав, як цап.

Я згріб гроші. Хазяїн позіхнув і глянув на годинник.

— Скоро одинадцять. Я гадаю, пора кінчати. Однак ніхто вже не зайде.

— А он ще хтось іде, — сказав Алоїс.

Двері рвучко розчинились. То був Кестер.

— Там якісь новини, Отто?

Він кивнув:

— Побоїще в «Прусських залах». Двоє тяжкопоранених, кілька десятків легкопоранених і з сотню заарештованих. В Північному районі дві перестрілки. Один поліцай убитий. Скільки поранених, не знаю. От так, а тепер, коли скінчаться великі мітинги, мабуть, почнеться ще гірше. Ти вже звільнився тут?

— Так, — сказав я. — Ми саме збиралися кінчати.

— Тоді ходім зі мною.

Я поглянув на хазяїна. Він ствердно кивнув.

— Ну, будьте здорові, — сказав я.

— Будь здоров, — мляво відповів хазяїн. — Будьте там обережні.

Ми вийшли. На вулиці пахло снігом. Листівки лежали посеред вулиці, як великі, мертві, білі метелики.

— Готфріда й досі нема, — сказав Кестер. — Стирчить там десь на якихось зборах. Ходять чутки, що їх там хотять розігнати, і боюсь, що там все може статися. Було б добре, якби нам удалося ще до кінця знайти його. Він же з гарячих.

— А ти знаєш хіба, де він? — спитав я.

— Точно не знаю. Але ж, напевне, на одному з трьох головних мітингів. Ми об'їдемо всі три. Готфріда з його світлою чуприною розпізнати легко.

— Гаразд.

Ми сіли в «Карла» і помчали до ближчого політичного клубу.

На вулиці стояла вантажна машина з поліцаями. Підборідні ремінці формених кашкетів були спущені вниз. У світлі вуличних ліхтарів блідо поблискували стволи карабінів. З вікон звисали строкаті прапори. Перед входом товпилися люди в уніформах. Майже всі — зелена молодь.

Ми купили два вхідні квитки. Відмовившись од брошур, пожертвувань у кварту і реєстрації партійної належності, ми пройшли в зал. Там було повно людей і добре освітлення, щоб можна було побачити, хто кидає репліки промовцям. Ми зупинилися біля дверей, і Кестер, у якого був гострий зір, почав оглядати ряди.

На підвищенні стояв міцний, присадкуватий чоловік і виголошував промову. Він мав густий грудний голос, який можна було зрозуміти в усіх кінцях залу. Цей голос переконував незалежно від того, що говорив промовець. А про що говорилось, зрозуміти було неважко. Чоловік ходив по сцені невимушене, з скупими жестами, час від часу пив ковточок води і пересипав свою промову жартами. Та раптом він зупинився, цілком повернувшись до публіки, й почав сікти пронизливим голосом, наче батогом, фразу за фразою всім відомі істини про злидні, про голод, про безробіття, дедалі розпалюючись, захоплюючи слухачів і, нарешті, шаленіючи, жбурнув у зал:

— Далі цього не можна терпіти! Це треба змінити!

Публіка бушувала, люди плескали в долоні й кричали, ніби від цього уже все й змінилося. Чоловік на сцені почекав хвилину, його обличчя сяяло. І тоді почалося — щедро, переконливо, непереборно, обіцянка за обіцянкою, цілий град обіцянок, справжній рай постав над безліччю голів, піднявся барвистим склепінням над людьми; це була лотерея, в якій всі пусті білети вигравали і в якій кожен знаходив своє власне щастя, своє власне право, свою власну помсту.