Пат іще спала, коли я ввійшов до неї. Я тихенько сів у крісло біля її ліжка, але вона одразу прокинулась.

— Жаль, я розбудив тебе, — сказав я.

— Ти весь час був тут? — спитала вона.

— Ні, тільки-но прийшов.

Вона потяглася і поклала голову мені на руку.

— Це добре. Я не люблю, коли хтось дивиться на мене сонну.

— Мені це зрозуміло, бо я цього теж не люблю. Та й не збирався дивитись на тебе — лише не хотів будити тебе. Може, ти ще трошечки поспиш?

— Ні, я добре виспалася. Зараз устану.

Поки вона одягалась, я вийшов у сусідню кімнату. Надворі смеркалось. З чийогось відчиненого вікна на протилежному боці вулиці грамофон квакав якийсь марш. Біля нього вовтузився якийсь лисий чолов'яга у підтяжках. Він ходив сюди й туди по кімнаті і під музику робив вільні вправи, його лисина мелькала в напівтемряві, як місяць між хмарами. Я байдуже спостерігав за ним. На душі в мене було сумно і терпко.

Ввійшла Пат. Вона була, як вранішня квітка, свіжа — і ніякого сліду від попередньої втоми.

— У тебе чудовий вигляд, Пат, — сказав я, приємно вражений.

— Я й почуваю себе добре, Роббі. Так, ніби спала цілу ніч. Такі зміни в мене відбуваються дуже швидко.

— І правда: іноді так швидко, що ледве встигаєш за тобою.

Вона притулилася до мого плеча і заглянула мені в очі:

— Надто швидко, Роббі?

— Ні, просто — у мене зміни відбуваються надто повільно. Я часто буваю трохи повільний, Пат.

Вона посміхнулась:

— Повільно, значить — міцно. А міцно — добре.

— Я тримаюсь так міцно, як пробка на воді, — сказав я.

Вона похитала головою:

— Ти міцніший, ніж це тобі здається. Ти взагалі зовсім не такий, як сам про себе думаєш. Я дуже мало бачила людей, які б так помилялися щодо себе, як ти.

Я випустив її з своїх обіймів.

— Так, коханий, — сказала вона, киваючи головою, — це дійсно так. Ну, а тепер ходімо десь повечеряємо.

— Куди б же нам піти? — запитав я.

— До Альфонса. Я повинна все це побачити ще раз. У мене таке відчуття, ніби я цілу вічність не була тут.

— Добре! — погодився я. — Але чи є в тебе справжній апетит для такого ресторану? Неголодному до Альфонса ходити, не можна. Такого він виставить за двері.

Вона засміялась:

— Я почуваю навіть жахливий голод.

— Тоді — гайда! — Мене раптом охопила незвичайна радість.

Наша поява в Альфонса перетворилася на тріумф. Привітавши нас, він у ту ж мить зник і повернувся з білосніжним комірцем і краваткою в зелену крапинку. Цього б він не зробив і для німецького кайзера. Навіть сам трохи зніяковів від такого нечуваного прояву декадансу.

— Ну, Альфонсе, що у нас є добренького? -запитала Пат, обіпершися обома руками на стіл.

Альфонс підморгнув, склав губи бантиком і, примруживши очі, відповів:

— Вам повезло. Сьогодні у нас є раки!

Він відступив на крок, щоб краще бачити, яке враження справили його слова. І таки влучив у ціль!

— До цього — бокальчик молодого мозельського винця, — майже прошепотів він в екстазі і відступив ще крок назад.

Альфонс був нагороджений бурхливими оплесками і, на наше здивування, одночасно також від дверей. Там у цю мить саме з'явилась осяяна посмішкою, з обпаленим на сонці носом і з непокірною білою чуприною… голова останнього романтика.

— Готфрід?! — вигукнув Альфонс. — Ти? Персонально? Друже, який мені день бог послав! Іди сюди, дай притиснути тебе до серця!

— Зараз ти побачиш дещо незвичайне, — сказав я Пат.

Друзі кинулись один одному в обійми. Альфонс так плескав, Ленца по спині, що гепало, ніби десь поблизу працювала кузня.

— Гансе, — гукнув він потім до кельнера, — давай сюди «Наполеона»!

Він повів Готфріда до стойки. Кельнер приніс велику, вкриту пилом пляшку. Альфонс наповнив два бокали.

— За твоє здоров'я, Готфріде, чортове смажене порося!

— За твоє здоров'я. Альфонсе, старий, добрий каторжанине!

Обидва одним махом спорожнили бокали.

— Першокласний напій! — оцінив Готфрід. — Коньяк для мадонн!

— Навіть соромно його отак одним залпом випивати, — підтвердив Альфонс.

— Але як же можна його довго смакувати, коли така радість. Давай по другій!

Він налив знову і підняв свій бокал:

— Ах ти ж клятий, віроломний помідоре!…

Ленц сміявся:

— Мій вірний, дорогий Альфонсе!

У Альфонса заблищали сльози на очах.

— Ще по одному, Готфріде, — сказав він зворушено.

— Завжди готовий! — Ленц підставив свій бокал. — Від коньяку я відмовляюся лише тоді, коли не можу відірвати голови від підлоги.

— Здорово сказано! — Альфонс налив третій бокал.

Переводячи дух, Ленц підійшов до нашого столу й вийняв годинник:

— Без десяти вісім прибули на ситроені в майстерню. Що ви на це скажете?

— Рекорд, — відповіла Пат. — Хай живе Юпп! Я ще й від себе пожертвую йому пачку сигарет.

— А ти одержиш додаткову порцію раків! — заявив Альфонс, ідучи по п'ятах за Готфрідом. Потім він роздав нам щось подібне до скатерок. — Скидайте свої піджаки і обв'язуйтесь ось цим! Адже дама дозволяє таку вільність чи ні?

— Я вважаю, що це навіть необхідно, — підтвердила Пат.

Альфонс радо вклонився їй.

— Я знав, що ви розсудлива жінка. Раки треба їсти спокійно, не боячись посадити пляму. — Він підморгнув. — А ви самі дістанете дещо елегантніше.

Кельнер Ганс приніс сніжнобілий кухарський кітель. Альфонс розгорнув його й допоміг Пат одягти.

— А вам він до лиця, — сказав Альфонс любуючись.

— Здорово, здорово! — вдячно відповіла Пат сміючись.

— Мені приємно, що ви це запам'ятали, — доброзичливо сказав Альфонс. — Аж на серці тепліше стало.

— Альфонсе! — Готфрід зав'язав на потилиці скатерку так, що її кінці стирчали довгими ріжками. — Поки що все це тут нагадує голярню, не більше.

— Зараз усе зміниться. Але спершу трохи мистецтва.

Альфонс підійшов до грамофона, і в ту ж мить загримів хор пілігримів з опери «Тангейзер». Ми мовчки слухали.

І тільки-но завмер останній звук, як двері з кухні розчинились, і кельнер Ганс з'явився з блюдом, завбільшки з дитячу ванну. Воно було наповнене раками, від яких стовпом здіймалася пара. Ганс, відсапуючись, поставив блюдо на стіл.

— Принеси і мені салфетку, — сказав Альфонс.

— Ти хочеш вечеряти разом з нами, голубчику?! — радо вигукнув Ленц. — Яка честь!

— Якщо дама нічого не матиме проти.

— Навпаки, Альфонсе! — Пат відсунула свій стілець набік, і Альфонс сів поруч.

— Це добре, що я буду сидіти біля вас, — сказав він трохи зніяковіло. — Бо я досить-таки вправний у приготуванні раків. А для дами ця робота нуднувата.

Він схопив із блюда рака і з незвичайною швидкістю розібрав його на частини. Його здоровенні руки робили це так вправно і елегантно, що Пат нічого не лишалося, як тільки встигати їсти з виделки запропоновані ним кусочки ніжного м'яса.

— Ну як, смачно? — питав він.

— Смакота! — Вона підняла свій бокал: — За ваше здоров'я. Альфонсе.

Альфонс урочисто цокнувся з нею і смакуючи випив свій бокал. Я глянув на Пат. Мені хотілося, щоб вона пила який-небудь безалкогольний напій. Вона відчула мій погляд.

— Салют, Роббі, — сказала вона.

В цю хвилину вона була чарівна і сяяла від радості.

— Салют, Пат, — відповів я і випив свій келих.

— Адже правда — як гарно тут? — сказала вона, все ще не зводячи очей з мене.

— Чудово! — Я знову налив собі. — За твоє здоров'я, Пат!

По її обличчю ковзнула тінь.

— На здоров'я, Роббі! На здоров'я, Готфріде!

Ми випили.

— Добре вино, — мовив Ленц.

— «Граахський Абтсберг» минулого року, — пояснив Альфонс. — Мене радує, що ти добрав у нього смаку.

Він узяв другого рака й, розлущивши клешню, подав її Пат. Вона запротестувала:

— Цього ви повинні самі з'їсти. Альфонсе. Інакше вам нічого й не дістанеться.

— Ще встигну. В цьому я спритніший за всіх інших.