— Чудово, — сказав я, — цієї цілком досить. Але чи не турбуватиму я когось іншого? — В дійсності я лише хотів довідатися, чи не буде нікого, крім нас, на першому поверсі.

— Ви нікого не потурбуєте, — заявила пані Мюллер, і раптом з неї спала попередня поважність. — Крім вас, тут ніхто не живе. Всі інші кімнати порожні. — Вона трохи постояла мовчки, потім, ніби зібралася з силами, спитала: — Ви будете їсти тут, у кімнаті, чи в їдальні?

— Тут, — сказав я.

Вона кивнула головою і вийшла.

— Ну от, пані Локамп, — звернувся я до Пат. — Попались ми. Але я не міг наважитись сказати правду — у цієї старої чортихи є щось неприємне, церковне. Та й я, здається, не сподобався їй. Дивно, але ж я завжди користувався успіхом у старих дам.

— Вона не стара дама, Роббі. Це дуже мила стара діва.

— Мила? — Я знизав плечима. — А все ж — бачила, як вона тримається? В будинку жодної душі, а така величність у поведінці!

— Зовсім не така вже вона була й велична.

— Щодо тебе, то ні…

Пат засміялась:

— А мені вона сподобалась. Ну, давай принесемо чемодани та дістанем свої купальні костюми і інше.

Поплававши з годину, я лежав на пляжі, загоряв на сонці. Пат ще була в воді. її білий купальний чепчик час від часу виринав з-за гребенів блакитних хвиль. Над морем квилило кілька чайок. На обрії повільно пропливав уздовж берега пароплав, за ним розвівалася довга грива диму.

Сонце припікало. В ньому могла розтопитись будь-яка здатність чинити опір сонливій і бездумній ліні. Я заплющив очі і розплатався на весь зріст. Гарячий пісок шурхотів. До вух долинав шум слабого прибою. Мені пригадалося щось знайоме… один день, коли я лежав отак, як тепер…

Було це влітку 1917 року. Наша рота стояла тоді у Фландрії, і ми несподівано дістали відпустку на кілька днів, поїхали до Остенде. Майєр, Гольтгоф, Брайєр, Лютгенс, я і ще кілька солдатів. Більшість із нас ще ніколи не була біля моря, і в ці кілька днів, під час цієї незбагненної перерви між смертю і смертю, ми з дикою насолодою віддавалися сонцю, піску і морю. Ми проводили цілі дні на пляжі, витягалися на піску, підставляючи сонцю свої голі тіла — адже бути голим, без зброї, без мундира, без амуніції, уже саме це здавалося миром, — ми борюкалися в піску, знову і знов кидалися в море, ми відчували свої тіла, своє дихання, свої рухи на всю силу, яка була тоді в наших тілах, сповнених життя, ми забували в ті години все, та ми й хотіли забути все… Але вечорами, коли сонце ховалося за обрій і на землю насувався присмерк, коли сірі тіні від обрію набігали на помутніле море, тоді до реву прибою поволі домішувались інші звуки, які дедалі посилювались і врешті заглушали шум моря, долинали до нас, немов глуха погроза: то була канонада з фронту… І тоді раптом стихали розмови, наставала гнітюча мовчанка, голови, прислухаючись, підіймалися, і на радісних обличчях хлопчаків, що награлися-вже до втоми, несподівано знову проступали суворі солдатські риси — ще на якусь мить зворушені почуттям подиву, глибокого суму, в якому було все, що так уже й лишилося ніколи не висловленим: мужність, гіркота, і жадоба до життя, готовність виконати свій обов'язок солдата, розпач, надія і якийсь незбагненний сум приречених на передчасну смерть… Через кілька днів почався новий великий наступ, а вже на третє липня від роти лишилося всього-на-всього тридцять два чолоГріки, і Майєр, Гольтгоф і Лютгенс загинули…

— Роббі! — гукнула Пат.

Я розплющив очі. Минула хвилина, поки отямився, де я. Завжди, коли насувалися спогади з війни, мене наче відносило кудись в далечінь. За інших спогадів такого не бувало.

Я сперся на руку. Пат вийшла з води. Вона йшла прямо по сонячній доріжці, що лягла на море, могутнє сяйво лилося через її плечі, її саму заливало світло так, що вона видавалася на світлому-фоні темним силуетом. Підіймаючись на берег моря, вона з кожним кроком наче виростала все вище й вище в сліпуче сяйво, поки надвечірнє сонце за нею не стало ореолом навколо її голови.

Я схопився на ноги… таким неправдоподібним здавалося мені це видовище, ніби з якогось іншого світу: безмежне блакитне небо, білясті низки піни на морі і прекрасна, струнка постать передо мною… наче я один на цілім світі, і з води до мене виходить перша жінка… На якусь мить мене заполонила та дивовижна, спокійна сила краси, і я відчув, що вона могутніша за все те криваве минуле, що вона повинна бути могутнішою, бо інакше загине весь світ, задихнеться в своєму жахливому безладді. І ще сильніше я відчув, що я існую, просто існую, і що Пат існує, що я живу, що я вийшов живим з тих жахів війни, що в мене е очі і руки, що я думаю, і в моїх жилах тече гаряча кров, і що все це — якесь незбагненне чудо.

— Роббі! — ще раз гукнула Пат, махаючи мені рукою.

Я вхопив з землі її купальний халат і поспішив їй назустріч.

— Ти надто довго була в воді, — сказав я.

— А мені тепло, — відповіла вона, переводячи віддих.

Я поцілував її в мокре плече.

— Перші дні тобі треба бути трохи розсудливішою.

Вона похитала головою, дивлячись на мене променистими очима:

— Я досить довго була розсудливою…

— Хіба?

— Авжеж! Надто довго! Хочу нарешті хоч трохи побути не такою розсудливою! — Сміючись, вона притулилась своєю щокою до мого обличчя: -Давай будемо нерозсудливими, Роббі! Ні про що не будем думати, абсолютно ні про що — лише про себе самих, про сонце, відпустку і море!

— Добре, — сказав я, беручи мохнатий рушник. — Насамперед давай я тебе витру насухо. Де це ти так встигла засмагнути?

Вона одягла халат.

— Цей загар — ще з мого розсудливого минулого року. Я змушена була кожного дня годину лежати на балконі, вигріваючись на сонці. А о восьмій вечора лягала спати. Сьогодні ввечері о восьмій я ще раз піду купатися.

— Це ще ми побачимо, — зауважив я. — В намірах людина завжди велика. Але не в їх здійсненні. В цьому її привабливість.

До купання ввечері діло не дійшло. Ми ще сходили в село і покаталися у вечірніх присмерках на ситроені — тоді Пат раптом відчула таку втому, що попросилася додому. Я вже не раз спостерігав у неї цей несподіваний, різкий спад від збудженої жвавості до втоми. Сил у неї було небагато, а резервів і зовсім ніяких, проте зовні цього не можна було помітити. Вона завжди витрачала всі свої життєві сили до кінця, тому здавалося, ніби її гнучка юність невичерпна, та раптом наставав момент, коли її обличчя робилося блідим і під очима лягала глибока тінь… Тоді її силам надходив край. Втома перемагала її не поступово, а відразу, за одну секунду.

— Їдьмо додому, Роббі, — сказала вона, і її низький голос зазвучав наче з глибини.

— Додому? До пані Ельфріди Мюллер з золотим хрестом на грудях? Як знати, що за цей час іще видумала стара чортиха.

— Додому, Роббі, — повторила Пат, стомлено прихилившись до мого плеча. — Це ж наша домівка.

Я зняв одну руку з керма і обняв її за плечі. Так ми поїхали, не поспішаючи, крізь блакитні туманні сутінки, і коли нарешті побачили освітлені вікна маленької вілли, що наче якась темна тварина притулилася в пологій угловині, то й справді на серці в мене було так, ніби ми повертаємось додому.

Пані Мюллер уже чекала на нас. Вона переодяглася: тепер на ній замість чорного вовняного плаття було чорне шовкове такого ж пуританського крою. Замість хрестика вона приколола емблему, що зображала серце, якір і хрест одночасно — церковний символ віри, надії і любові.

Вона значно привітніше зустріла нас, ніж по обіді, і спитала, чи задовольнить нас приготована нею вечеря: яйця, буженина і копчена риба.

— Ну що ж, нехай… — пробурмотів я.

— Вам це не до смаку? Зовсім свіжа копчена камбала. — Вона дещо боязко дивилась на мене.

— Авжеж… — холодно відповів я.

— Свіжокопчена камбала мусить бути чудова на смак, — поспішила втрутитися Пат, кинувши докірливий погляд у мій бік. — Це найкраща їжа перед сном, яку тільки можна побажати в перший день біля моря, пані Мюллер. Якби до такої вечері та ще справді гарячого чаю…