— Правда ж, добре? — сказав Готфрід.

— Віддайте їй ще й плющових ведмедиків! — скрикнула Патріція Гольман, — їм місце саме там!

— Буде з неї й одного, — сказав Ленц, — а другий нехай лишиться вам.

— Ні, віддайте обох!

— Гаразд.

Ленц вискочив з машини, кинув плюшових звіряток жінці на руки і, перш ніж вона встигла щось сказати, кинувся тікати, ніби хтось за ним гнався.

— Ну, от, — сказав він, засапавшись, — тепер мені аж млосно зробилося від власного мого благородства. Підвезіть мене до кафе «Інтернаціональ». Мені конче треба випити чарку коньяку.

Він виліз, а я завіз дівчину додому. Це було вже не те, що останнім разом. Вона стала на дверях, світло ліхтаря мигтіло на її обличчі. Вона була прекрасна. Я охоче пішов би за нею.

— На добраніч, — сказав я, — спіть спокійно.

— На добраніч!

Я дивився їй услід, аж поки не згасло освітлення на сходах, тоді поїхав кадилаком геть. Почував я себе якось дивно. Це було не так, як звичайно, коли ввечері бува захопишся якоюсь дівчиною. Тут була якась велика ніжність. Ніжність і бажання дати собі повну волю. Волю полинути кудись в невідоме…

Я поїхав до кафе «Інтернаціональ», щоб побачитися з Ленцом. У кафе майже нікого не було. У куточку сиділа Фріці з своїм дружком, кельнером Алоїсом. Вони про щось сперечалися. Готфрід сидів з Мімі і Валлі на дивані біля стойки. Він привітно розмовляв з обома, навіть з бідною підстаркуватою Мімі.

Дівчата незабаром пішли, їм треба було «на діло» — саме був час. Мімі стогнала і зітхала, бо мучили спазми. Я присів до Готфріда.

— Ну, давай, викладай, — сказав я.

— А навіщо, дитинко, — відповів він на моє здивування. — Ти правильно дієш.

Мені стало легше на серці, що він все це сприймає так просто.

— Годилось би мені про це раніше хоч слівцем обмовитись… — сказав я. Він махнув рукою:

— Дурниці.

Я замовив рому.

— А знаєш, — сказав я трохи згодом. — мені про неї нічогісінько невідомо — хто вона й що. Не знаю навіть, які в неї стосунки з Біндінгом. Він тобі про це тоді що-небудь сказав?

Ленц глянув на мене:

— Це тебе турбує?

— Ні.

— Я так і думав. А це пальто тобі, між іншим, добре личить…

Я почервонів.

— Чого ти засоромився? Адже ти на вірному шляху.

Я б і сам не від того…

Трохи помовчавши, я нарешті спитав:

— Як це треба розуміти, Готфріде?

— А так, що все інше — це сміття, мотлох. Бо немає тепер нічого такого, щоб було чогось варте. Подумай над тим, що вчора розповів тобі Фердінанд. Він не помилявся, цей старий товстий мертвописець. Ну, іди-но сідай до ящика та заграй кілька старих солдатських пісень.

Я заграв «Три лілеї» та «Аргоннський ліс». У безлюдному кафе вони прозвучали, наче пісні привидів. Бо насувалися спогади про те, де й коли ми їх бува співали.

VII

Якось через два дні Кестер поспіхом вийшов з нашої «контори».

— Роббі, твій Блюменталь щойно дзвонив, щоб ти об одинадцятій привів йому кадилака. Хоче зробити спробну поїздку.

Я кинув викрутку та французький ключ.

— Друже, Отто! Якби ж то наше теля та вовка ззіло!

— А що я вам казав, — почулося з оглядової канави, де Ленц порпався під фордом. — Я ж казав, що він ще прийде. Слухати треба Готфріда!

— Замовкни, ситуація надто поважна! — крикнув я йому. — Отто, на скільки я можу відступити від нашої ціни?

— Щонайбільше — на дві тисячі. У крайньому разі — на дві тисячі двісті. Коли вже інакше нічого не вийде — на дві з половиною. Коли побачиш, що маєш діло з божевільним — на дві шістсот. Але скажеш йому, що ми його тоді будемо проклинати довіку.

— Добре!

Ми надраяли машину, щоб блищала. Коли я сів за руль, Кестер сказав, поклавши мені руку на плече:

— Роббі, подумай собі, що ти як солдат відстоював ще й не таке. Захищай аж до крові честь нашої майстерні. Умирай стоячи, поклавши руку на гаманець Блюменталя.

— Буде зроблено! — осміхнувся я. Ленц викопирсав з кишені якусь медаль і ткнув її мені під ніс.

— Потримайся за мій амулет, Роббі!

— Про мене… — Я взяв у руку медаль.

— Абракадабра, великий Шіва, — почав молитися Ленц, — благослови цього боягуза, надай йому мужності й сили! Стривай, ось ще краще — візьми його з собою! Ось так, а тепер плюнь ще три рази!

— Порядок, — сказав я, плюнув йому під ноги і поїхав геть, мимо Юппа, який схвильовано відсалютував мені бензиновим шлангом.

По дорозі я купив собі кілька гвоздик і прикрасив ними із смаком кришталеві вази в машині. Цим я хотів вплинути на пані Блюменталь.

На жаль, Блюменталь прийняв мене в конторі, а не вдома. Довелося чекати з чверть години. «Любчику мій, — подумав я собі, — ці штучки ми знаємо, цим ти мене не візьмеш». У приймальні я розпитав про фірму гарненьку друкарку, підкупивши її гвоздичкою, яку вийняв з петельки свого піджака. Трикотажні вироби, торгівля йде добре, у конторі працює дев'ять осіб, є компаньйон, лагідний, є запеклий конкурент — фірма «Майєр і син», там власник їздить на червоному двомісному есексі… Це все, про що я встиг дізнатися до того, як Блюменталь запросив мене до кабінету.

Він одразу ж почав насідати на мене.

— Хлопче, — сказав він, — часу в мене небагато. Ціна, про яку ви тоді говорили, це-фантастична мрія. Отож. руку на серце — скільки коштує машина?

— Сім тисяч марок, — відповів я. Він різко одвернувся.

— Тоді нічого не буде.

— Пане Блюменталь, — сказав я, — подивіться ще раз на машину.

— Не треба, — перебив він мене, — я тоді ще добре до неї придивився.

— Придивитися можна по-різному, — пояснив я. — Треба придивитися до деталей. Лакіровка — першорядна, фірми «Фоль і Рурбек», собівартість двісті п'ятдесят марок, покришки нові, ціна за прейскурантом — шістсот марок, то це вже маємо вісімсот п'ятдесят! Оббивка найкращого корду…

Він махнув рукою. Я почав знову. Я закликав його оглянути розкішний інструмент, чудову шкіру на кузові, хромований радіатор, найновітніші поршні-шістдесят марок за пару; я рвався до кадилака, як дитина до матері, намагаючись умовити Блюменталя піти до машини. Я знав, що в мене, як у Антея на землі, виростуть нові сили. Ціна здається не такою вже й страшною, коли замість абстрактного торгу покупцеві покажеш товар.

Але ж і Блюменталь так само знав добре, що його сила — ось тут, за письмовим столом.

Він зняв окуляри і аж тільки тепер взявся до мене як слід. Ми боролися, як тигр з удавом. Удавом був Блюменталь. Не встиг я і вгору глянути, як він уже відторгував півтори тисячі марок.

Мені стало моторошно. Я поліз до кишені і міцно вхопився рукою за Готфрідів амулет.

— Пане Блюменталь, — сказав я, уже добре висотаний, — зараз перша година, вам, безперечно, час обідати!

Мені будь-що хотілося тікати геть з цієї контори, де ціни тануть, як сніг.

— Я обідаю лише о другій, — твердо сказав Блюменталь, — але знаєте що? Можемо зараз зробити спробну їздку.

Я полегшено зітхнув.

— А тоді знову поговоримо, — додав він.

Я знову зітхнув.

Ми поїхали до його домівки. На моє здивування, він у машині раптом став інший — наче його підмінили. Спокійненько розказав давно відомий мені анекдот про імператора Франца-Йосифа. Я й собі розказав йому на те про трамвайного кондуктора, він мені тоді — про саксонця, що збився з дороги, я йому віддячив анекдотом про двох закоханих шотландців — і тільки вже коли під'їжджали до його домівки, враз знову споважнішали. Він попрохав зачекати, поки приведе дружину.

— Любий мій огрядний кадилаче! — звернувся я до машини, поплескуючи її по радіатору, — за цими анекдотами, безперечно, криється якесь нове чортовиння. Але не турбуйся — ми вже якось влаштуємо тебе. Він купить тебе, бо коли єврей прийшов удруге, то вже купить. Коли християнин приходить удруге, це ще зовсім не значить, що він таки купить. Він зробить не одну спробну їздку, щоб заощадити на таксі, а тоді йому раптом спаде на думку, що замість машини йому потрібне обладнання до кухні. Ні, братіку, краще вже мати діло з євреями, вони знають, чого хочуть. Але присягаюся тобі, мій любий товстуне: якщо я спущу цьому прямому нащадку задерикуватого Юди Маккавея ще хоч сто марок, — бодай би я тоді довіку не випив і чарки горілки!