Изменить стиль страницы

Такими слуховими, музикальними образами оперує Шевченко залюбки в однiй з найкращих своїх поем - у "Гамалiї", що вся є немов дзвiнким погуком козацького геройства, вiдваги i енергiї. Тут чуємо козацьку просьбу до вiтру, щоб "заглушив кайдани", до моря, щоб "заграло пiд байдаками"; тут бiднi невольники бажають перед смертю "почути козацьку славу", тут козацькi сльози "домовляють тугу"; рев Днiпра дуже пластично змальовано словами:

Зареготався дiд наш дужий,

Аж пiна з уса потекла.

Тут "Море вiтер чує", "Босфор клекотить, неначе скажений, то стогне, то виє". Козацький напад змальовано коротко, але сильно:

Реве гарматами Скутара,

Ревуть, лютують вороги…

Реве, лютує Вiзантiя…

Згадаю далi, як у "Гайдамаках" Шевченко такими ж музикальними образами малює свої мрiї про Україну:

У моїй хатинi, як в степу безкраїм,

Козацтво гуля є, байрак гомонить,

У моїй хатинi сине море грає,

Могила сумує, тополя шумить,

Тихесенько "Гриця" дiвчина с п i в а є…

Таких уступiв у Шевченковiй поезiї набрав би досить, та ми не будемо перебирати їх, а приведемо тут тiльки деякi такi, де поет при помочi спецiально слухових образiв упластичнює iншi, бiльш абстракцiйнi поняття. Ось, примiром, у "Княжнi" вiн показує при помочi двох слухових образiв контраст панської розкошi i людського бiдування:

Ревуть палати на помостi,

А голод стогне на селi.

Дальше вiд первiсного значення такi слова, як "слава здорово кричить за нашi голови", або тi, де поет в пересердi характеризує мовчанку своїх знайомих:

Нiхто не гавкне, не лайне,

Неначе не було мене.

Або коли малює жалiбний настрiй своєї душi: "спiває i плаче серце", або коли бажає своїй душi такої сили,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось, -

де комбiнацiя слухового образу з зоровим надає цiлому реченню незвичайний, яркий колорит. Те саме треба сказати про такi звороти, як "єлеєм слово потекло", "арена звiром заревла". Сподiваний упадок суспiльного та полiтичного неладу в Росiї малює поет як упадок старого дуба:

Аж зареве та загуде,

Козак безверхий упаде,

Розтрощить трон, порве порфиру,

Роздавить вашого кумира.

Вже з тих примiрiв, якi наведено тут, можна побачити рiзницю мiж поезiєю i музикою. Рiзниця є i в обсягу обох родiв артистичної творчостi, i в методi поступування. Бо коли музика може малювати тiльки конкретнi звуковi явища (шум бурi, свист вiтру, рев води, голоси звiрiв) i тiльки посередньо, сказати б, символiчно рiзнi стани душi: поважний настрiй, жаль, благання, гнiв, радiсть i т. i., а недоступне для неї є цiле царство думок i рефлексiї, абстрактiв, крайобразiв, руху i дiлання (з виїмком таких випадкiв, котрi можна замаркувати якимись характеристичними звуками, напр., марш вiйська абощо), то для поезiї не тiльки доступнi всi тi явища, якi доступнi й для музики, але й надто i тi, що недоступнi для неї. Та тiльки музика малює все те тонами, котрих скаля i рiзно-роднiсть є дуже обмежена, але котрих зате вона вживає як до потреби, поодиноко або меншими чи бiльшими гармонiйними в'язками (акордами), викликаючи тим способом в нашiй душi такi ефекти, яких не може викликати говорене слово. З сього погляду поезiю можна прирiвняти до барвистої, але поодинокої нитки, а музику до штучної тканини. Поезiя може в однiм моментi давати тiльки одне враження i з самої своєї природи не може чергування тих вражень робити скорiшим, нiж на се позволяють органи мови i органiзм бесiди; натомiсть музика може давати нам рiвночасно необмежену кiлькiсть вражень i може мiняти їх далеко швидше. Значить, враження, яке робить на нас музика, є не тiльки безпосереднє (не в'язане конвенцiональними звуками сеї або тої мови), але безмiрно багатше, iнтенсивнiше i сильнiше, нiж враження поезiї. Але, з другого боку, воно бiльше загальне, обхапує, так сказати, всю нашу iстоту, але не торкає спецiально нiякої духової струни.' властиво ж воно торкає живiше тiльки деякi нашi органи, побуджує кров до живiшого або повiльнiшого обiгу, буває причиною легкої дрожi або того, що у нас "пробiгають мурашки за плечима", але вищi духовi сили звичайно спочивають. Зовсiм противна поезiя.Хоча її дiлання в кождiм поодинокiм моментi безмiрно слабше вiд музики, то, проте, промовляючи не тiльки до самого чуття, але й до iнтелекту, вона розворушує всi нашi вищi духовi сили, розбурхує чуття, i хоча просочується до душi, так сказати, крапля за краплею, то, проте, викликає образи безмiрно виразнiшi, яркiшi i лишає тривкiшi слiди в душi, нiж музика. Певна рiч, i поезiя викликає в нашiм органiзмi такi самi змiни, як музика, i викликає їх не раз далеко сильнiше, заставляє нас не тiльки тремтiти i запирати в собi дух, але також смiятися, плакати, почувати тривогу, вдоволення, ненависть, погорду i т. i. Та головна рiч тут та, що вона не втихомирює, а розбурхує до жвавiшого дiлання нашi вищi духовнi функцiї, i се можна би назвати її характерною прикметою.

Iнтересно буде подивитися, як малює музика певнi стани i зворушення нашої душi, а як поезiя. Маючи змогу обертатися тiльки до самого слуху, музика має кiлька категорiй способiв, якими передає свiй настрiй нашiй душi. Най-вiдповiднiшою, найприроднiшою її доменою є репродукування звукових явищ природи: бурi, шуму дощу, води або листя, крикiв рiзних живих сотворiнь.i т. i. Правда, сю найприроднiшу свою домену музика вiдкрила не дуже давно, i не можна сказати, щоб зробила в нiй великi поступи. Головнi явища природи в музицi поки що виходять невиразнi, ледве зазначенi або дуже конвенцiональнi, "стилiзованi", мов цвiти на народних узорах та тканинах. По моїй думцi, тут власне лежить поле для музики будущини. Способи, яких уживає музика для сеї цiлi, се добiр iнструментiв i добiр тонiв, гармонiзацiя в зв'язку зi скрiплюванням або ослаблюванням, повiльним або наглим перериванням поодиноких тонiв чи цiлих тонiчних комплексiв.

Друга домена музики, безмiрно старша вiд першої, се символiчна музика, музика людського чуття i людських настроїв. Первiсне вона була в нерозривнiм зв'язку з поезiєю (прастарi гiмни, пiснi i т. д.) i, мабуть, нiколи вповнi не вiддiлиться вiд неї. Щоб змалювати людськi настрої i чуття i викликати у слухачiв такi самi настрої i чуття, музика, крiм слiв, послугується здавна двома головними, чисто музикальними способами: темпом i мелодiєю. Мелодiя - се певне симетричне згрупування музикальних фраз, котре вже само собою, своїм пов'язанням тонiв викликає в нашiй душi напруження, зацiкавлення, степенує його i вкiнцi доводить до стану зглядного спокою i втишення. Темп же додає тiй мелодiї виразу живостi або поваги; маємо темпи поважнi, сумнi, плачливi, набожнi, радiснi, веселi, гумористичнi i т. i. Послугуючися всiми тими способами, музика, не виходячи з границь артизму, не роблячися клоунською еквiлiбристикою, може панувати над дуже широкою скалею явищ зверхнього i нашого внутрiшнього свiту.

Поезiя має дуже мало чисто музикальних засобiв. Людська мова вживає дуже мало чистих тонiв, iнтервал її дуже невеликий, а притiм чистi тони (самозвуки) пiдмiшанi скомплiкованими шелестами. Вiршова i строфiчна будова тiльки дуже не докладно може змiнити музикальну ме. лодiю. Та зате поезiя тим вища вiд музики, що при помочi мови може панувати над цiлим запасом змислових образiв, якi тiльки є в нашiй душi, може при помочi тих образiв викликати безмiрно бiльшу кiлькiсть i рiзнороднiсть зворушень, нiж музика. Вiзьмiм, напримiр, як малює Шевченко тяжку задуму арештанта, у котрого мiшається i жаль за страченою волею, i докори собi самому, i тиха резигнацiя:

За думою дума роєм вилiтає,

Одна давить серце, друга роздирає,

А третя тихо-тихесенько плаче

У самому серцi, може й бог не бачить.

Як бачимо, основний мотив чисто музикальний: змалювання такого-то настрою душi. Музик розiбрав би сей мотив на музикальнi частi: якусь основну, поважну, мелодiю, до котрої зненацька домiшуються плачливi, аж крикливi ноти, є там обривок якоїсь радiсної мелодiї, i знов поворот до основної сумовитостi, i, вкiнцi, безнадiйнiсть зазначив би димiнуендами. Поет осягає ту цiль, торкаючи один за одним рiзнi нашi змисли. В першiм рядку вiн показує нам рої якихсь невловимих iстот, що летять в далечiнь; у другiм рядку вiн торкає наш дотик, у третiм ми чуємо тихий плач i т. д. I хоча читач, слiдкуючи за поетом, i не мiркує, куди веде його поет, а тiльки вiдчуває поодинокi iмпульси його слова, то все-таки вiн i не спостережеться,як, прочитавши тi рядки, почує себе власне в такiм настрої, в якiм був поет, складаючи їх, або в якiм хотiв мати його поет.