— Єсть. Хайль Гітлер!
— Хайль!..
А вже другого дня до коменданта містечка Фріца Дейка прибув посланець з пакетом штабу армії. Дейк перевіряв документ посланця, а думав, очевидячки, про щось інше, бо ім'я посланця йому вже траплялося в якихось документах по комендантській скужбі ще в перші дні переходу німецьких військ через кордон. Тільки коли вийшов посланець, Дейк щось пригадав. Визирнув у вікно, але посланець уже вскочив у кузов авто і незабаром зник. Спиняти його не наважився, махнув рукою.
І завагався, чи розірвати пакет. Найкраще подзвонити комендантові станції, порадитися. З цими розвідниками армії краще не зачіпатися. Цілком досить буде зв'язатися телефоном з комендантом станції.
Тоді і відбулася така собі добросусідська розмова по телефону:
— Алло, капітан! Маю пакет з армії, адресований пораненому капітанові, що перебуває у вас.
— Пакет з армії? Читали?
— Ні. Ну як би ж я міг? Точно написано: «Терміново. А. Т.!» Абсолютно таємно... «Капітанові Браге, негайно!» Випадково довідався від ваших людей, що капітан у вас (про те, що довідався він лише од вістового, Дейк потаїв).
— Так, так, у нас. Хайль Гітлер! Капітан негайно ж буде у вас, ви — маршрутна комендатура. Вручіть пакет йому.
— Єсть. Хайль Гітлер!
—...Вам пакет із штабу армії,— просто з дверей повідомив комендант.
— Мені? Ви сповіщали штаб про моє поранення?
— Ні, звичайно. Просто, вас, очевидячки, розшукують уже через коменданта містечка. Ви ж, певне...
— Ах, так: моя зона діяльності. Могли б ви, капітане, довідатися по телефону про зміст пакета? Був би дуже вдячний.
— О ні, будь ласка. Оперативний документ штабу дійової армії! Що ви, що ви... Можна послати вістового, але такого пакета йому не дадуть.
Капітан Браге серйозно замислився. Потім підвівся й сів на тапчані. Важкувато йому, це бачить і розуміє комендант станції, який був би щасливий якось здихатися цього оперативника з армійської розвідки. Він напружено чекав, що ж вирішить сам капітан.
— Так, тільки так. Коли б у капітана була якась змога підкинути мене до комендатури містечка. Іншого рішення не знаходжу, та його і не може бути. Армія... перед серйозними подіями. Гудеріан...
— Абсолютно точно,— похопився комендант, щиро вірячи в реальність капітана Браге. Надсилу приховувана іронія Лужінського тільки підкреслювала зусилля слабуючого від поранень.— Справді, готується другий, ще потужніший удар танкових з'єднань. Наші комунікації... Та, власне, капітанові розвідки це абсолютно зрозуміло: залізниця, два таких мости... Хайль Гітлер! Авто чекає біля комендатури. Коли буде потрібна моя допомога, прошу подзвонити від коменданта Дейка.
Фріц Дейк чекав капітана армійської розвідки, граючись пакетом. Аж на поріг будинку вийшов, наджидаючи. Вперше йому випало мати справу з тими пронозливими офіцерами оперативної служби дійової армії і кортіло якомога скоротити цю випадкову зустріч. Тилова служба — теж не мед, але в ній закладена цілковита гарантія вціліти ще на землі. А цей капітан Браге,— комендант блискавично поглянув на конверт, щоб лише прочитати першу частину прізвища,— цей капітан Браге з'явився тут як докір тиловикам. Скоріше б його здихатися.
В голові немов паколом хто забив ще і те українське прізвище — Шостопалько... Який Шостопалько, де він зустрічався вже з цим прізвищем? Ліс, шляховий загін, шофер авто...
Щось підказало йому знов, що з тим посланцем слід було б докладніше порозмовляти. Але... Ось і капітан розвідки! Рука рвонулася під козирок, уста в усмішці.
Взявши пакет, капітан лише трохи одвернувся від Фріца Дейка, розірвав недавно ще раз заліплений пакет капітанові Браге і, зіжмакавши його, поклав до кишені нового кітеля, одержаного у вокзального коменданта. На той же негайний папірець капітанові Браге, який уже читали з Шостопальком у лісі, коли домовлялися про цю операцію, поглянув з такою серйозністю, що Фріц Дейк мимоволі аж виструнчився. Лужінський, як годилося розвідникові, досить підозріливо глянув на коменданта. Потім ще раз зосереджено перечитав знайомий документ, в душі пройнявшись захопленням такою «чистою» роботою Шостопалька, і спочатку ткнув його до кишені, але відразу ж і видобув, разом з конвертом пошматував на дрібненькі клапті. Лише мить спинив погляд на застиглій постаті коменданта, козирнув йому забинтованою рукою і пішов до авто.
Тільки коли авто рвучко рушило в напрямі мосту, Фріц Дейк глибоко і полегшено зітхнув. З цими оперативниками краще не зустрічатися так близько — наскрізь бачать, прокляті.
Комендантське авто повернулося на вокзал лише через годину. Шофер доповів комендантові вокзалу, що відвіз капітана аж до руїн села за лісом, де він вийшов з авто і звелів йому повертатись. Усе це здалося настільки звичайним у такій шаленій війні, що обидва коменданти стратегічного містечка навіть і на мить не замислилися над поведінкою пораненого оперативника. У кожного свої турботи перед цим могутнім наступом.
А капітан лише провів очима авто, з якого тільки-но вийшов і відразу ж пірнув у ліс, повернувся назад понад шляхом і зустрів Віктора, а згодом і Шостопалька.
— Фу-у, матка боска... Ну, все гаразд, дякую, пане Вадим! Мусимо коли не цієї ж, то наступної ночі пустити в повітря обидва мости — гітлерівському командуванню відомо, що вони заміновані. Пакгауз станційний варто б лише запалити, бризнувши в кількох місцях бензином. Оперативні склади!..
— Завдання серйозне. Чи спроможемося його виконати з такою нечисленною групою людей? А спромогтися мусимо! — замислився Віктор.
— Мусимо! То є мова в нашому характері. Надто легко їм вдалося загарбати цілу Польщу, майже всю Західну Європу. Комендантські медики встигли все розпатякати за ті кілька годин мого перебування в них. Треба лише знайти вірну місцеву людину.
— Є така людина, товаришу!..— похопився Віктор.— На вокзалі працювала, зараз у нас.
— Чудово! А звати мене Стась. Я втікач із гестапівської тюрми, Станіслав Лужінський, прошу. Пан
Вадим нарядив мене в капітана Браге з оперативної розвідки гітлерівської армії, тепер небіжчика... Цілком згоден, що маємо негайно ж іти до командира партизанського загону і діяти. Мусимо негайно ж діяти!
Наступної ночі наші сапери виконували наказ генерала Дорошенка. Зловісна і напружена видалася та ніч!
Христина цілий день була в селі, навідувалася на станцію, мудрувала з станційною адміністрацією, залучивши до того і свекруху. Комендантська охорона станції і мосту двічі проганяла жінку з території станції. Про свою «службу» в багажній конторі все домагалася довідатись настирлива молодиця. Ледве на ногах трималася, повернувшись у загін надвечір, неймовірно пахла гасом...
Маруся тримала зв'язок з усіма, дітей відвела подалі в лісові хащі. Віктора послала в якийсь хутір по харчі та людей до загону завербувати. Чимало їх лишилося в селах: мобілізація запізнилася, а самим виїхати в глибокий, тил не пощастило, війна раптово захопила всіх.
У затінку оточили командира, запально радилися, мудрували, чекали ночі. Вона і надійшла, похмарена, заквашена. Швидкі хмари час від часу щільно закривали ущерблений місяць та зірки. Тоді ставало поночі під биками мосту, як у льоху. Десь поверху на мосту проходили назустріч один одному озброєні автоматами вартові. Вряди-годи скрипіли наслані на шпалах дошки від ритмічного крокування вартових.
Обидва сапери ще з дня непомітно проповзли між кущами, ризиковано добираючись до берегової опори на протилежному від станції боці мосту. За ними назирці з гранатами і автоматом продирався «прикриваючий загін» — Вадим Шостопалько та Стась Лужінський.
В густому чагарнику глоду, спеціально насадженому поверх закладених мін з обох боків опори, Старовойтенко розшукав свої кінці.
Старанно розмотав ізоляцію з них, зачистив і прикріпив спочатку до одного заряду, потім, вичекавши зручну хвилину, проліз і до другого. Працюючи, сапери ніби і дихання своїх прикриваючих чули з найближчих лісових хащ на кручі-березі. Детонатори, принесені з собою, Старовойтенко приєднував з такою любов'ю господаря, що Телегін аж нервувати почав.