— Зв'язкові? Ну чого ж ви хмуритеся? Я сказала, хто я. Становище у нас однакове. Ось і спідниці збулася...

— Жінка, та ще й молода, як ви, сама не може тут лишитися. Хіба що з власної волі. До того ж автомат.— Заговорив вищий, з чорним кавалерським вусом.— От тільки одяг якийсь у вас чудний...

Відкинула зброю і сіла, а потім і прилягла під кущем. Бо втома знову ще з більшою силою оволоділа нею.

— Ми сапери. Нас послано... Ми виконуємо завдання, а частини, бачите, відступили. Третій день обходимо, щоб вийти до того прикордонного райцентру на півдні за цим проклятим лісом. Якщо ви громадянко... наша людина, то ось шинелю візьміть. Жінці в такому костюмі...— Це вже говорив другий, трохи нижчий за того, що з кавалерськими вусами, і, видно, молодший. В нього було широке лице і огрядна постать, які звичайно бувають у добряків, а говірка свідчила, що належав до надволзьких росіян. Він швидко розстебнув ремінь, скинув шинелю і подав жінці.

— Я... підпалила двадцять чотири німецьких бензоцистерни, убила фашистського солдата...— призналася Марія, шукаючи не похвали, а стежки до душі радянської людини. Шинелею похапцем прикрила ноги. Тепер солдати сміливіше підійшли і посідали біля жінки, щиріше заговорили. Чорнявий, що в шинелі, схопився й приніс бідон, кинутий біля сосни. Поставив тут же, в кущах.

Жінка була рада цій несподіваній зустрічі. З тої радості просто і щиро призналася, хто вона. Ім'я своє, як рідним, назвала. З скромних натяків бійці зрозуміли, що жінка була близькою і до генерала Дорошенка, їхнього командуючого армії. Це зовсім заспокоїло їх.

А Марія вже не могла перебороти втоми. Ледве добрала спросоння, як вони назвали і свої імена. Тільки повторила:

— Кость Старовойтенко, Лука Телегін. Сапери!..

І заснула.... А солдати взялися оглядати автомат.

4

Становище в піонерському таборі було катастрофічне. За якийсь час раптом перестало працювати радіо, останнє, що зв'язувало дітей з життям країни. Війна впала і на Чорноморське узбережжя. Море спочатку запалало страшними боями, потім спустіло, а згодом на ньому показалися й ворожі кораблі. Земля навколо ревла й горіла від пекельної стрілянини, бомб та виття знахабнілих ворожих літаків.

І ось на узбережжі, де містився піонертабір, з'явилися фашистські озброєні солдати. В таборі ще лишилося кілька десятків дітей.

Хлопці прокинулися від гуркоту і ляскоту військової техніки, яка сповнила подвір'я табору. Чужинська груба говірка зовсім привела хлопців до пам'яті. Живенько посхоплювалися, одяглися, але вийти не встигли — гітлерівські солдати ввірвалися в кімнату. Фашисти нишпорили по корпусах, зганяли дітей униз, до спортивного залу. Солдати добре розуміли, що це за установа і з ким вони мають справу.

Два хлопці з іншого корпусу спробували втекти від солдата, який підштовхував їх, ведучи до гурту зігнаних піонерів. Автоматною чергою гітлерівець спинив хлопців, поранивши в ноги. Тепер лежали обидва без догляду, стримано стогнучи. Офіцер під загрозою смерті заборонив подавати їм будь-яку допомогу, а тим більше медичну.

— Де ваші старші комуністи?— запитав офіцер, поставивши піонерів у залі. Для остраху він вийняв маузер з кобури, заклав руку з ним за спину і згорбившись пішов понад рядом піонерів. На рукаві френча вищирив зуби противний череп на схрещених кістках.

Що фашист думав, чекаючи відповіді на своє грізне запитання, важко сказати. Мов веретено, обкрутився на одній нозі, почувши біля себе чітку відповідь Вані Тулякова:

— Я старший!

— Ти-и? Я питаю про комуністів!

Ваня не губився під настирливим поглядом фашистського вояки. Скоса стежив за маузером у його руці, але діяв підсвідомо, можливо, виконуючи один з продуманих за ніч варіантів поведінки.

— Ми ще тільки піонери, школярі. Комуністи до Червоної Армії пішли. А,серед них я старший!

Звичайно, ніколи вже не доведеться зустріти того гітлерівського офіцера і дістати від нього правдиве зізнання: як він себе почував при цій розмові. На мить поставивши себе в аналогічне становище піонера Тулякова, офіцер не наважився навіть самого себе запевнити, що й він повівся б так зухвало перед ворогом, як цей червоний «молокосос».

Дивився на нього, міряв з голови до ніг, револьвер перекладав з руки в руку і не знаходив слів, щоб продовжити розмову на тому ж рівні зухвальства та благородної сили, на який викликала його заява піонера.

— Я його помічник! — раптом обізвався Роман з другого боку ряду.

І ще не встиг придивитися гестапівець до цього другого, кучерявого і задерикуватого усміхненого хлопця, як просто біля нього обізвалися ще два голоси разом.

— І ми теж. Це наш штаб!

То Олег і Юра Бахтадзе встигли змовитись і рішуче підтримали товаришів.

— Забрати цей... штаб! — як підколотий швайкою, крикнув офіцер. Випростався і артистичним жестом засунув маузер у кобуру.— Штаб! У них всюди штаби! Ненавиджу більшовицький штаб! Ганс! Передай їх начальникові гідроескадрильї. Скажеш, подарунок від майора Гешке, він може викинути в море цей... штаб.

Гешке презирливо скривив пику, через плече спостерігаючи, як солдати квапливо і грубо висмикали всіх чотирьох з ряду і, підштовхуючи автоматами, погнали до виходу.

Їх повели через великий парк, де стояли автомашини, кухні, зенітні кулемети. Солдати групами й поодинці поспішали кудись, перегукувалися. На чотирьох хлопчаків, що йшли в супроводі двох автоматників, ніхто не звертав ніякісінької уваги.

— Може, втечемо? — запитав Роман у Вані. І, не діставши відповіді, озирнувся на заднього конвоїра. Той щось гукнув таким замогильним хрипким голосом, що Роман тільки плечима здвигнув.

За ворітьми табору на всьому шляху стояли автомашини, сиділи на обочинах солдати. В горах перегукувалися далекі поодинокі постріли з гармат. Луна гасилася в проваллях та хащах лісових на узбережжі моря.

— Про це слід подумати всім,— аж тепер відповів Ваня і, діставши штовхана в плече, ледве не впав у придорожній кювет.

Більше ні слова не вимовив жоден з них, аж доки не вийшли на приморський шлях, доки не дійшли знову до табору автомашин на березі. В бухті на рейді колихалося близько двох десятків гідролітаків.

Гул моторів літаків, згортання радіостанції на двох великих критих автомашинах на мить відірвали піонерів од їх думок.

«Про це слід подумати...» — сказав Ваня. А він зараз у них ватажок. І кожен думав.

Власне, придумати щось реальне щодо втечі — важко. Єдине, що всім спадало на думку — це напасти одному на конвоїра, зав'язати з ним боротьбу, щоб решта втекли, і загинути, бо другий автоматник, безперечно, кинеться допомагати товаришеві.

Далі вже починались фантазії. Можна ж було несподівано видерти автомат і вбити одного, а потім другого фашиста. Постріли б почули інші солдати. Але в піонерів уже два автомати на чотирьох... З розгону наскочити на авто з кулеметом (це вже Олегова фантазія), постріляти прислугу, а самі — за руль і... Кулемет з кузова строчить навколо, а машина мчить. Її спробують доганяти на мотоциклах та спецмашинах. Але кулемет у вправних руках Вані припиняє погоню, загороджує побитими машинами дорогу, і шлях для відступу чотирьох героїв вільний. Німці, звісно, вдадуться до радіозв'язку: ловіть, мовляв, чотирьох комуністів! Та де ти їх уловиш, коли машина у вправних руках Олега повертає туди, куди йому треба. Праворуч у гори, знову щукою виринає десь на шляху, як криголам нищить перешкоди і мчить далі... Можуть по тривозі авіацію штурмову підняти. Та в кузові ж зенітний, а не чортзна-що за кулемет...

— Стій!— грубо крикнув окупант на замріяного Олега.

Реальність, буденна і грізна, боляче витисла солодкі мрії хлопця. Одірвала його від руля автомашини, якою він так спритно заволодів у фантазії.

Капітан гідроавіаційного загону Густав фон Пуффер змалечку виховувався на морі. Спочатку батько, власник одного з великих доків на Везері, хотів, щоб син був його заступником і спадкоємцем великого підприємства. Настирливо вчив його у військово-морській інженерній школі. Але після 1933 року, коли підприємства старого фон Пуффера почали виробляти гідролітаки і торпеди, він згодився, щоб і син спеціалізувався на гідроавіації.