- І рядові, і лейт'енанти та капітани там є, - завваживши його погляд, пояснив голова сільради. - Тяжкий у нас фронт переходив…

- Багато прочерків…

- То безіменні. Без документів знаходили ми їх в полях. Але ж вони були, хоч і безіменні? Життя віддали…

Мовчки прислухались до розмови молоді солдати. Зосередженими ставали мокрі чисті обличчя, що тільки-но вмивалися сміхом, пригадуючи свіжі свої рятувальницькі пригоди. А коли після цього знімали нових, з обкислих вікон витягували чиюсь численну родину, то.були солдати тепер ніби уважніші до тих, кого рятували, руки їхні стали мовби ласкавіші…

Пробираючись залитою вулицею з вантажем людей на борту, на одному з городів загледіли дідуся, що, простоволосий, борсався у течії, клопотався біля напіввивернутої потоком культурної яблуні, ппшна крона її рясніла, вся ще в зелених плодах. З обривком сталевого троса в руці, старий щось мудрував біля стовбура, здається, хотів до чогось припнути яблуню тим засмальцьованим тросом.

- Вуйку, садок припинаєте? - весело гукнув Лукавець. - І що за людина!… Скільки й не таких садків нині попливе в море!

Солдати вже брели до старого. Він дивився па них якось невидючо, прохально, блаженно, а посинілі з холоду губи кривилися усміхом чи плачем. Не опирався рятувальникам, тільки обривок троса все чомусь не хотів випустити із закоцепілих рук. Худий він був, кістлявий, і підіймати його було зовсім легко; солдати обережно, мов дитину, подали на амфібію це старече, вироблене працею тіло, в якому ще якимось чудом тримався незахолонулий дух життя. Затиснутий між жінками та дітьми, поступово відігріваний ними, старий до самого місця, куди причалював їхній ковчег, припадав очима до солдатів, світив старечою ласкою то на узбека, то на якута, котрі на руках своїх підняли його перед цим на амфібію; з якоюсь полегкістю дивився, і посинілі губи весь час повторювали розчулено й лагідно:

- Славні роб'ята… Файні легіники… Хар-роші роб'ята…

А через деякий час знову:

- Славні роб'ята… Файні легіники…

І так до самого місця більш нічого сказати не міг. Вода таки справді прибувала, Лукавець не помилився у своїх припущеннях.

З околиці села видно, як далі, в сторону ріки, лютує стихія. Не підступитись туди! Жене ліс, несе підхоплену десь у верхів'ях худобу, - тільки рогаті голови, зринаючи па бистринах, як знаки відчаю, стирчать із води… Якийсь бузівок, що йому вдалося вибитись із бистрини, забачивши амфібію з людьми, поплив просто на них.

- Давай, давай, сиволобик! - гукали йому солдати. - Не здавайсь!

Видно було, як він, наближаючись до амфібії, перемелює воду, товче її ногами, і очі напнулись уперто, в них мовби зібралась вся його молода воля до життя.

Цегляний клуб, до якого з самого рання звозили людей, почало теж підтоплювати, загнало всіх нагору, на майданчик, що його утворили, розібравши дах. Сюди тепер підлітали вертольоти, забирали й звідси людей, - найперше забрали малечу та декількох хворих, що їх було евакуйовано з лікарні, серед інших і вагітну жінку, яка мала незабаром родити. Тим, що зостались, кидали з вертольотів тюки фабричних ковдр та лантухи з хлібом, ще теплим, ще з духом гарячих печей хлібзаводу.

Діди старі, приймаючи хліб з вертольотів, неквапом діли-. ли його, роздавали, стежачи, щоб все було по справедливості.

- Чого ви плачете? - помітивши сльози на очах у дідів, посміювались молодші, лобурякуваті. - Все законно!

- Плачуть, бо сльози близько, - казав один жевжикуватий, в яскравому светрі. - Кинули їм по буханцю хліба без консервів, і вже вони розчулились…

Старші жінки накинулись на нього:

- Чого плачем? Бо в старі часи, коли вода було поруйнує - нікому ти не потрібен! Беріть торби, дітиська і йдіть жебрати!… А зараз він тобі з неба подає ще теплу хлібину…

- Та ж законно!

- Тому й плачем, що законно, що по-людськи до нас… Мабуть, і в лобурякуватих душах після цього щось таки зворухнулось. Ео коли амфібія зібралася вирушати в черговий рейс, па віддалені ферми, - ці ж місцеві хлопці самі викликалися змінити амфібісти:

- Перепочиньте. Відігрійтесь. Ще ми спробуємо служби морської!…

Амфібісти перепочивати відмовились, але кількох добровольців собі на підмогу взяли, - разом з новачками на борту й відчалили від клубу.

Глава XX

В школі, де розташована кіногрупа, гамір, шарварок: класами заволоділа дітвора. На другий план відтиснуто трударів десятої музи. Вуйна Домініка з виховательками має клопоту біля малюків, гарячим часм відпоює їх після іючі, найкрикливіших притамовує:

- Слухайте, діти, що мені сталось…

А їй, власне, нічого й не сталось. Затопило город із картоплею, позаливало вночі деяке збіжжя в льоху, та й но всьому.

В одній із класних кімнат, забившись в куток, тремтить оточена дітьми дика сарночка гірська. Тремке, полохке створіння, воно, проте, дозволяє дітям торкнутись до себе, декотрим вдається навіть погладити цю юну тонконогу жительку гір. Вона теж із вертольота потрапила сюди. Такий уже день - все переплуталось, знезвичаїлось: кому судилося вмерти під час повені, його піде було поховати, забирали в небо, - викопати могилу не було де. І кому випало народитись, то перший крик новонародженого теж пролунав цього ранку вгорі над водами - в кабіні вертольота, який незадовго до з'яви наймолодшої людини на світ зняв вагітну жінку з даху сільського клубу. В повітрі, над вируванням стихії, віддавались і приймались команди, вислуховувались перші подяки і перші нагінки - теж… Дику сарночку з гір несло на копиці сіна, нотоком забило сіно разом з пасажирами в кущі, видно було з берега людям, як наблизився до неї вертоліт, випустив драбинку… Молодий офіцер у погонах, спустившись, влучив момент, і ось уже дике, нервове створіннячко щулиться біля цього. Здавалось би, має злякатися гуркоту, 'відсахнеться від людини, а воно не тікає - стихія страшніша! - довірливо горнеться до людини, дається в руки, поводиться так, ніби воно виросло в хаті лісника, біля людей…

А тільки вертоліт піднявся - одразу йому по радіо:

- Сімнадцятий, то ви зняли козеня?

- Я, товаришу командир.

- Вам нема чого більше робити?

- Вину ват, товаришу командир!

- Звідки воно?

- З гір.

- Після потопу в гори його й відправте… І падалі ніякої звіроловлі - тільки людей!… На комбікормовий завод зараз, там уже ждуть вас на дахах…

На нові завдання летять вертольоти, відлітає й той, що залишив сарночку в школі, що так щиро сказав Ярославі:

“Ми буденні…”

“Хіба ви буденні?” - проводжає вопа поглядом вертоліт, що погуркотів усе далі над водами, над безмежжям залитих луків, що недавно так квітували, мерехтіли в сонці цикадами, - вертоліт, зменшуючись, теж ставав уже схожий на одну з тих крилатих цикад…

“Отак і живем, - думав тим часом пілот вертольота у себе в кабіні. - У космонавти нас поки що не беруть, тож доводиться грунтовно прилаштовуватись до земних, чорноробних занять. Може, й надовго. Може, й на всю кінострічку життя, - яка там уже буде: довга чи коротка, барвиста чи позначена однотонністю… Кому б не охота жити барвисто, кіноекранно! Але ж і будні мають свій зміст…” І якщо взяти материне життя чи батькове, хоч батька він знає, власне, тільки з переказів… Якщо взяти скромну життєву творчість Решетняків, то нема чого за неї соромитись. Чесність, як найвищий знак якості відкарбована на кожному прожитому дні.

У школі пожвавлення не спадає, розбурханий кіполюд зусібіч розглядає нічну операцію по рятуванню табірних дітей. Подія коментується, звичайно ж, у гумористичному топі, освітлювачі та молоді асистенти зі сміхом намагаються визначити, кого можна підвести під рубрику героїчних натур, з'ясовують, хто скільки разів падав та хто найбільпіе дітлахів нав'ючував на себе… І вийшло так, що героєм дня, чи, вірніше, героєм ночі, несподівано виступив Броііек-дев'ятикласннк: пін виявив себе найспритнішйм, не розгубився, ні разу не впав, тягав тих малюків, як гороб'ят зі стріхи,_ йому й віддано було в перебігу дпскусії лаврп першості. Обіцяли навіть відзначити його тнм, що дадуть заглянути в окуляр під час зйомок: про це Бронек якраз мріє, бо йому здається, що нема іншого способу зазирнути в таїну кінотворення…