- Копай… Твоє до тебе й повертається.

Проситиметься Йона, на коліна падатиме:

- Змилуйтесь,хлопці!

- А коли стара Архипенчиха тебе благала, ти змилувавсь? Копай же сам собі яму, як він копав: вічними сусідами будете.

Схопили Йону там, де й задумано було його схопити: біля старого вітряка, коли п'яний повертався з хрестин. Здасться, спершу він і не дотямив, що за напад на нього, в думці, видно, не покладав, що він кимось уже заочно засуджений.

- Запроданець, - сказав Колосовський, відбираючи зброю. - Найманець підлий.

- Хай і найманець… Найнявсь! - обурено випручувавсь Йона. - І до чорта наймусь! Бо розорили! Всю душу ви мені випотрошили! Хто із землі зірвав? Хто нас, як цуценят, у сани?

- Зрадник. Вислужпик,-згрізна падало на нього з темряви.

- Пустіть! Відійдіть! - пручався всіма м'язами. - Нікому я не служу! Ні свастиці, ні тризубцю!… І до лампочки ця мені ваша Україна! Весь світ пройду! Картопля всюди однакова - мерзла та сушена!

Заткнули рот, скрутили руки, між кіньми погнали у відкритий степ. Про те, щоб вести його кудись на батькове дворище, до страченого ним Архипенка “у вічні сусіди”, Колосовський не захотів і слухати:

- Нема коли з ним воловодитись… Тут.

…Як непоміченими виїхали з маєтку, так непоміченими й повернулись троє вершників удосвіта до стайні. Мовчазні, з суворими лицями, задубілими на вітрі. А перенатужені коні - з інеєм на змокрілих, ще повних нутряного клекоту грудях.

Но стало зрадника Йони в Решетняковім селі. Зник загадково. Розпився до того, що людей не впізнавав, - хіба ж довго такому вночі в яму вшелепатись? В який-небудь напівобвалений на старім хуторищі колодязь, - позоставалось ще їх у степу після того, як хутори порозбивали…

Аж у першу косовицю, коли староста вигнав збідоване хмаринське жіноцтво з косами в поле і коли ці, безмужні, вишикувавшись тужливим ключем, рушили по тім самім лану, де колись ходили комбайни з їхніми комбайнерами біля штурвалів, - одна з передніх, кладучи покіс, зненацька в ячменях наткнулась косою на щось перетліле. Без обличчя, без очей кістяк, переточений мурашнею… Лише по чорній зотлілій шинелі, по вискалених металевих зубах і впізнало жіноцтво свого лютого односельця. Переточена мурашнею зотлілість - то було все, що зосталось від Йони.

Одначе ще далеко той день, коли його у хлібах викосять хмаринські косарі в спідницях.

А поки що Решетнлк ревно. порав коней, розгарячілих після нічної гіньби. Того погладить, того неболяче торкне шкребницею і ще раз огляне: треба, щоб на ранок були, як всі, зоднаковілі. Інші конюхи ні про що не розпитували - коло нього все тут люди свої, надійні. Мовчки, як після тяжкої роботи, закурював з ними в розчинених дверях тамбура. І хоч очі червоні були від нічниць, на сон не тягло. Розвиднялось уже. По-зимовому важкі, недобрі хмари над степом піднялись. Гнало вітром, і сніг пролітав, косий, трасуючий. І, дивлячись на той сніг, думав Решетняк: “Це якраз добре. Все примете…”

Глава XVI

В Перемишлі їх постригли. Клубок круто скручених під хусткою Прісиних кіс звично рвонула чиясь невідворотна рука…

Кілька спроб втекти по дорозі, відлучившись ніби за кип'ятком на станцію, кінчились для Прісі лише синяками густими. Ці синяки, аж чорні, побачила в себе на тілі теж у Перемипілі, коли роздягалася в лазні пересильного табору. Постригли всіх підряд. Машинками, наголо, як тифозних. Ось там наглумились! Накричалася разом з дівчатами, коли від есесівок відбивались, від їхніх ножиць боронячи косії свої… Були такі, що з горя голки ковтали. Ніби з життям назавжди прощаючись, волали до недосяжних тепер матерів, похапцем передавали полякам останні листи, залляті сльозами: “Мамо, ми гинем! За що вони мучать нас, що ми їм зробили?”

Якщо фортуна ще здатна виявляти прихильність, то вона до Прісі хоч трохи таки скривилась: не в табірні бараки потрапила невдала втікачка, не до вахманів, не до вовчиць блокових та штубових, що уколами витатуйовують на вас безвихідні табірні номери, - придбала Прісіо за скількись там марок німкеня-аристократка для робіт у своєму маєтку;і середньовічним замком. Вперше, не в підручнику історії і не в кінофільмі, а насправжки, в реальності, дівчина побачила тут рицарський замок мурований. І чепурний корівник біля нього неподалік, з якого ти, остарбайтерка, щодня будеш вичищати гній.

Німкеня - худа, висока, сама хребетна кість ходяча - накульгує, бо замолоду об'їжджала коней, і на згадку про ті часи має пошкоджену ногу і троє срібних вставних ребер замість власних. Пані ще й зараз кохається в конях, в неї - ціла конеферма, гордість цього родовитого маєтку. Господар весь час нездужає, його возять у колясці, дівчатам велено щоранку вітатися з ним:

- Гут морген, гер Рітмайстер.

Гер Рітмайстер - тільки так, бо він знатний, рід його походить ще від середньовічних предків у кольчугах. Ні, грубим він з ними не був, цей гер, цей спаралізований нащадок власників замку, Нe бив нагаєм, не щупував дівчат, не глумився, як ті, що на пересильних пунктах з фотоапаратами вдиралися в душові, щоб на плівку вхопити голих беззахисних полонянок. Цей не дозволяв собі бути брутальним. Він просто не помічав вас, що снували мимо нього з пов'язками “ост” на рукавах, були ви для нього наче зіткані з повітря, він дивився згорда крізь вас крізь безтілесних. 1, мабуть, зовсім не чув чи не бажав чути отого вашого щоденного: “Гут морген, гер Рітмайстер”, бо ніколи не відпо'відав.

Усім розпоряджалася, пані, вона тримала маєток в руках.

- Ми не вискочки скороспілі. У нас герб, і ми залишаємось віддані кайзерові, - казала пиховито і ніяк не хотіла повірити, що німецькі вояки здатні були скородити мінні поля військовополоненими і вчительок затовкувати в пацв'яховані бочки…

- Не може цього бути, - аж сердилась пані. - Ми не варвари. Ти вигадуєш, брешеш!

Вони не хотіли бути варварами. Пані не могла уявити свого сина серед тих шмаркачів з гітлерюгенд, що гірше бандитів знущаються на Сході над мирним населенням. Чи, може, вони й справді не були з природи такими? Але ж згоджувались роками культивувати в собі жорстокість убивць і садистів, бо бутрі жорстоким, глухим до людського болю - це для них уже не ганьба, навпаки, це стало синонімом доблесті, прикметою дужої арійської вдачі. Пані не хоче цього визнати, але ж я бачила це сама, чуєте, бачила?!

- Ти, мабуть, навмисне це все вигадуєш, щоб компрометувати пас… Хто ти за фахом?

- Мала бути вчителькою… А поки що недовчена студентка.

- О! То це ти там і німецьку студіювала?

- Аякже. Ich bin… du hist… er ist! - І повторила з притиском: - Er isl! Er ist!

- Браво, Фрісьхен! Ти ще скажеш, що й нашу історію вчила?

- І вашу, і свою…

- У вас є історія? - кривилася пані поламаною усмішкою. - Тоді вже скажи, що у вас було й рицарство?

- Було. І є! Був орден лицарів Січі Запорозької… І лицарів Сиваша та Перекопу… Києво-Могилянська академія була…

- Не чула такої.

“А що ти чула, стара мегеро? Що ти знаєш про нас? Не чула наших мелодій. Не читала наших книг. Не маєш уявлення про історію нашу! Наші сині Дніпрогеси, університети, наша молодь, що розквітала таладтами й надіями, - все це для тебе не існує! Заклякла в тупому, пихатому неуцтві, так невігласкою і в землю ляжеш із своїми срібними ребрами… Пороху хтось насипле на ці хижі очі, що не хотіли помічати цілих народів з їх прагненнями, з їх життям, їх культурою… Ми нижча раса для тебе, напівдикуни. Чому? Чому ви такі? Що дала вам вся ваша німецька мудрість? Навчила будувати бараки, табори задротовані? Гори клубків колючого дроту виробляти для всієї бвропи?”

- Ви ледачі, ви хитрі, як, зрештою, всі слов'яни. Схильні до містики, царевбивств, до руйнівних революцій, авжеж? І ви дуже підступні, це правда?

- Ми люди, як і всі. І хочемо, щоб всі були людьми.

- Якщо ти така ерудована та язиката, то чому ти тут? Мені твоя освіченість, власне, ні до чого.