Почалося так: прибігають, задихавшись, до мене в яблуневий квартал наші джигуни-піонери (я їм не бороню товктися в саду, хай привчаються):

- Микито Івановичу, якісь машини мчаться через міст на острів!…

- А точніше?

- Ціла валка легкових!

“Хто б це був?” думаю собі і виходжу на центральну алею.

Бачу, наближається пішки група людей - машини, видно, внизу оставили. Впізнаю серед них нашого секретаря райкому товариша Смирнова, Лідію Тарасівну Баштову і всюдисущого Мелешка, звичайно, теж впізнаю. Вони всі тримаються в другому ешелоні, а попереду хтось іде, жваво розглядаючись, - невисокий, коренастий, в білому костюмі, ростом і статурою, як я. Підходжу ближче, і дух мені на радощах перехопило: він! Наш секретар ЦК!

Достеменно такий, як на портретах. Посміхається мені назустріч ласкаво, привітно, ніби ми давно вже були з ним знайомі і за столом по-приятельськи сиділи.

- Здрастуйте, товаришу Братусь, - і подає мені руку. - Так оце ваші володіння?

- Мої, - кажу.

А сад цвітеї Люблю його в усяку пору - і золотим літом, і багряною осінню, і взимку, коли він, заінеїний, дрімає, стоячи по пояс у снігу, - але навесні, та ще в маю! - це справжня казка. Мабуть, тільки садівник та бджола можуть тоді зрівнятися силою своєї насолоди, своєї закоханості в нього… А в день приїзду секретаря ЦК сад мій розквітнув особливо повно, здається, пишніше, ніж будь-коли. Може, тому, що синя туча з одного боку саме заходила, а коли з крайнеба десь туча синіє, тоді на-її тлі сад особливо виділяється своїм цвітом.

Найменша гілочка від початку й до кінця обліплена біло-рожевими пелюстками. А повітря! Якщо був коли-небудь рай, то в ньому, я певен, пахло так, як у моєму саду. Повітря райське, хоч у флакон його набирай. Кожне дерево, кожна крона світиться, наче величезна ваза, створена з самого повітря, сонця та найтоншої порцеляни.

Думаю, що сад наш розцвівся в той день так могутньо за все своє горе, за всі муки, пережиті ним у лихоліття окупації. Не встиг я ще й осколків усіх тоді повиймати, у деяких штамбах сиділи вони в живому тілі, аж боліло мені отут!

Іду поруч з секретарем, гомонимо. Розповідаю йому, як ремонтуємо сад після війни і як сторож нашого саду дід Ярема в роки окупації мужньо прийняв на себе німецькі канчуки за те. що відмовився вказати комендантові мою гібридну ділянку, і як інші колгоспники вказали комендантові також зовсім не те, чого він шукав. Не змовчав я перед секретарем і про наші втрати, розповів йому, що частину нашого розсадника окупанти таки повантажили у вагони і вивезли в райх, а більше не встигли, бо, як відомо, подавилися. Все виклав, що мені боліло, і перспективу принагідне намалював також. Кортіло мені ще пожалітися на Мелешка, що не хоче літаків наймати в Аерофлоту, щоб скурювали нам сад з повітря, але потім стримав себе: не той момент.

Йдемо, і щоразу перед якимось особливо розкішним клубком живого суцвіття секретар зупиняється і знімає свого бриля, наче мовчки вітається з яблунькою. По цій прикметі я одразу визначив, що секретар ЦК, видно, і сам славний, душевний садівник. Пізніше він мені одкрився, що таки да, займається.

Стоїмо перед яблунькою, і просто дивно, як разюче схожий на мене секретар ЦК! І не лише коренастим ростом, обличчям та міцною лисиною, а головне - характером, думками, почуваю, кревно ми близькі.

- Спасибі вам, - каже, - товаришу Братусь, за ваші труди, за ваше плідне життя. Поки що в нас таких квітучих островів не багато. Наша мета - зробити так, щоб не окремі острови красувались в цвіту, а щоб всуціль укрили сади нашу землю, затопили, як повінь весною. Зараз ще навіть далеко не всі колгоспи можуть похвалитися своїми садами. Мало дерев на присадибних ділянках і, зокрема, на півдні. Хіба це порядок? Треба, щоб росло не лише в колгоспах та радгоспах, не лише на садибі в колгоспника, робітника чи службовця, треба, щоб і садиби наших МТС стояли в садах, щоб наші рудники, школи, лікарні, дитячі будинки - все щоб огорнулося зеленню, щоб наші промислові центри, нарешті, оперезалися нарівні з степовою хліборобською фабрикою потужними зеленими кільцями плодових насаджень. Як по-вашому, товаришу Братусь?

Це він мене питає, як по-моєму, наче міг би я бути проти!

- Обома руками - за.

- А якраз наше з вами “за”, товаришу Братусь, усе й вирішує. Яким хочемо бачити наш край, таким він і буде… Стане Україна - як і вся наша Батьківщина - республікою-садом, квітучим, найпереконливішим дослідним полем комунізму. Ще їхатимуть до нас учитися звідусіль.

Так сказав. Глибоко запало мені в душу його слово. Таке враження зоставив по собі, наче побував я далеко десь, поперед усіх, у чудовому новому світі.

Тепер з кожним роком переконуюсь, як усе швидше, розгонистіше той чудовий світ наближається, як здійснюються наяву наші спільні мрії.

Глава III

Сад наш на історичному місці. За даними всіх переказів і легенд колись тут, на нашому острові, стояла деякий час Запорозька Січ, вирувало хоробре веселе козацтво. Дуже вдало обрали наші предки собі місце для табору, вже й тоді вони розумілися на тактиці та стратегії!… Острів, бачите; височіє, мов фортеця, обернута плечима до непрохідних плавнів, а лицем - на південь, до степу. Найдрібнішу кінноту, дику татарву звідси можна було помітити за десятки кілометрів. Мій приятель Роман Романович, викладач історії, запевняє, що саме тут, на нашому острові, писали козаки свою знамениту відповідь турецькому султанові Магомету, який, з дурного ума, запропонував був їм перейти в турецьке підданство. І що лист писався саме тут - це дуже скидається на правду. Ще й ми, закладаючи сад, виорювали плантажними плугами козацькі пістолі, гармати-салютовки та каламарі. Один точнісінько такий, як на картині у Рєпіна, наче оце з полотна випав.

Приїжджими археологами було знайдено на острові рештки козацьких доменних печей (народний примітив порівняно з сучасними домнами нашого Подніпров'я).

А ще пізніше, копаючи льохи для вина, знайшли ми і самого хазяїна Січі - запорожця. Велетень, гігант! Весь, звичайно, зітлів, сердега, не зітліли тільки “оселедець” на голові та шаблюка при боці. В головах у нього замість подушки - цяцьковане сріблом сідло, а під сідлом, що б ви думали?… Пляшка меду-горілки! Стоїть собі, уявіть, повнісінька, не висохла протягом століть, тільки настоялась, загускла, а чиста - мов сльоза.

Ми не здавали її в музей, розпили колективно ту пляшку, пом'янувши добрим словом своїх славних, веселих і хоробрих предків.

Я, Микита Братусь, від них походжу. В глибині серця ношу переконаність, що листа турецькому султанові було написано не без прямої участі одного з моїх пращурів. Ви запитаєте, які в мене дані? Свідків, звичайно, важко виставити, але коли дивлюся я на тих мальованих запорожців, що стоять собі, з'юрмившись довкола писаря, і від душі регочуть, то почуваю, які ми з ними близькі вдачею, характером і навіть поглядами на турка.

Мабуть, ви вже помітили, що я теж люблю посміятися всмак і нудних людей не терплю. Часом Оришка докоряє мені:

- І коли ти, Микито, вже насмієшся, коли ти переказишся?…

А що я можу, коли життя сприймається мною під веселим кутом зору? Такою вже, видно, вдалася уся моя генерація, таким, мабуть, і я залишусь до самої смерті і вмру з посмішкою на вустах, а дівчатам накажу, щоб поховали мене отут у веселім саду, на веселому козачому острові, на самій його верховині… Та хіба буде смерть? Іноді мені здається, що я - вічний. А мо' й справді я вічний, га? В усякому разі сам я ніколи не повішусь, хіба якійсь молодичці на шию. Завжди казав і кажу:

- Недобре мати справу з жінками, але з женщинами - прекрасно… Життя без чудес мертве.

Отже, про нашу історію.

Треба ж було, щоб отак збіглося: мені, як і моїм видатним предкам, теж довелося писати листа за море, тільки не подумайте, що султанові - султани тепер перевелися, - писав я ще далі, іншим адресатам: в туманну Англію.

Сьогодні джентльмени, злигавшись з американськими прасолами та бандитами, хочуть розпалити нову світову війну. При цьому вони пробують звалити свої злочини з хворої голови на здорову, як той їхній предок - ярмарковий злодій, що, прокравшись, навмисне репетував: