— По лікаря? — жах зробив її очі непритомними.

— Не лякайся, дорога. Без твоєї згоди лікар не переступить порога нашого дому. Не по лікаря, хоч, може, і пораджуся у Філька, але не це головне. Мені треба до староства. Дай я поцілую тебе в чолко, — ледь черкнув губами чола, потім руки. Вийшов навшпиньках з кімнати, хоч дружина не збиралася засинати.

О господи, якщо воля твоя, щоб забрати її в мене, то не зволікай. Не продовжуй мук їй і нам. Гуманність лікаря стає варварством там, де безнадійно хвору людину у муках підтримують всілякими способами при житті! Що за антигуманістична етика, на яку так полюбляють зсилатися панове ескулапи! Найвища гуманність — спокій людині, хоч би за ціну вічного…

Минаючи передпокій, заглянув мигцем у дзеркало. І знову сатана виріс йому з-за плеча: «А ти ще нічого собі, Сидорку. Не буде тобі відбою від молодиць, як господь покличуть їмосць до себе…»

— Тьфу, — сплюнув з щирою огидою.

Сатана відбіг від нього, ніби від свяченої води, закрутив хвоста бубликом і знову скочив йому на плече, щоб шепнути до вуха: «А преосвященний довго не потягнуть. У них склероз мозку. Один інсульт — і по них. А чия ж серед безженних чи повдовілих священиків більш відповідна кандидатура, Сидорку, як не твоя? Як то: «Бог дав, бог узяв». А що, коли переставити слова? То як вийде? «Бог узяв, бог дав». А врешті кому, як не потомкові Ілаковичів, українських вельмож, що во врем'я люте не покинули української церкви і не перейшли на латинський обряд, належала б ця висока честь».

На хвилину, яка була чи не була, уявив собі єпископську митру на своїй голові. О, не посоромив би високого свячення!

Що ж, жінка за єпископську митру? Згода.

«Щезни та пропади!» — отець Ілакович сотворив у повітрі хреста і вийшов на веранду гукнути на сина.

Голова йому закрутилася так, що мусив схопитися за поруччя.

У старостві на посаді референта від справ політичних працював колишній товариш Ілаковича ще з гімназії Евзебій Квасниця. Батько його, податковий службовець, був з поцтивих[13] русинів, а мама — польська шовіністка, так що вже в осьмому класі Зибцьо підписувався «Квасьніцкі». Шляхи їхні розійшлися після закінчення гімназії. Не бачилися вони близько тридцяти років, коли три роки тому Квасницького призначено референтом від справ політичних при нашівському старостві.

Ясна річ, обидва панове спершу не впізнали один одного, а згодом, переконавшись взаємно в тому, що вони є власне вони, тактовно врахували дію часу і заговорили на «ви». Тим самим при першій зустрічі був визначений характер їх взаємовідносин: чемно, але здалека. Проте скоро обидва вони, хоч і кожний по-своєму, зрозуміли, що з минулим не так легко розквитуватись. Не змогли стати собі заново зовсім чужими. Розуміли, що від тих давніх залишилося їм право на деяку інтимність, яке вони поки що тримали в запасі, лише зрідка або дуже скупо користуючись ним.

Для Ілаковича Зибцьо був своєю людиною у старостві. Отець Сидір не робив секрету з того, що референт від справ політичних у старостві — його колишній товариш по гімназії. Це дозволяло йому заходити до кабінету Квасниці без того, щоб стягати на себе будь-яке негарне підозріння. Для Ілаковича Квасниця, чи то пак Квасьніцкі, був першоджерелом всяких політичних концепцій урядового табору.

— А, прошу, прошу, заходьте, отче каноніку. Чим можу служити? Чому завдячую візит шановного ксьондза?

Цікаво, що обидва панове колись у юності були однакові ростом і статурою. Тепер Зибцьо розтовстів і, розплившись вшир, наче змалів, а Ілакович зберіг давню свою стрункість і підтягнутість.

Ілакович не був настроєний для жарту.

— Мені треба з вами серйозно поговорити.

— Що трапилося знову? — відразу змінив тон і поставу референт.

— Для вас нічого нового, — витягнув Ілакович з бічної кишені ряси зім'ятий перший номер «Волі Покуття». — Ви, думаю, читали…

— Аякже ж. Я ж візував.

— І дозволили, пропустили таку наклепницьку статтю на католицьку церкву? Ви — католик і політичний діяч?

Зибцьо весь час притакливо кивав головою. Погоджувався з отцем Сидором чи кепкував собі з нього?

— Я чекаю вияснення, а ви притакуєте мені. Як це розуміти?

Зибцьо почастував гостя цигаркою.

— Ах, коханий мій ксьондзе каноніку. Пригадує собі ксьондз, як у сьомому, а може, в шостому класі я не вмів зробити вправи на турніку, а Сидорко Ілакович виконував її блискуче? Як я, пся крев, завидував тобі тоді! А учитель гімнастики ще підлив оливи до вогню: «Бери приклад, учись в Ілаковича».

— Що ви хочете тепер цим сказати?

— Хочу повторити слова покійного нашого вчителя, тільки у переставленому порядку: «Сидорку, вчися у Зибця».

— Я перепрошую, але я не зовсім розумію цієї… алегорії. Я все ще про статтю в цій газеті. Ви ж знаєте: «Верба флягунт, скріпта манент»[14]. Ви краще від мене знаєте, які тепер напружені відносини між українцями і поляками… На жаль, усі спроби доброї волі до примирення, всі концепції згоди і порозуміння лопнули. І католицька віра — це єдиний сьогодні мостик, що може злучити наші народи. Тому підривати той мостик, я вважаю, — це каригідна, антидержавна, коли хочете, робота. Не міститься мені в голові, пане референте, як ви могли пропустити такий пасквіль на католицьку церкву, яка становить муровану опору всієї держави, — я не знаю, як це розцінювати… Я просто зовсім нічого не розумію.

Квасьніцкі далі притакував головою за кожною фразою Ілаковича.

— Найперше, Сидорку, ти помиляєшся, друзяко, прошу пробачення за фамільярність. Так, прошу ксьондза. Ксьондз глибоко помиляється, коли вважає, що непорозуміння між українцями і поляками поглиблюються. Коли б так було, то було б ще добре. Я зараз дам докази ксьондзу канонікові на протилежне, — він підняв шторку стінної шафи і, не шукаючи довго, під означеним шифром вийняв клаптик надрукованого паперу. — Прошу, хай ксьондз прочитає, — подав Ілаковичу нелегальну комуністичну листівку, вказавши місце пальцем. — «Ми, українські селяни, солідаризуємося з страйками, які вибухають на території всієї Польщі, бо боротьба польських селян — це наша боротьба». От ксьондзові і «прірва» між поляками і українцями. Будемо відверті, Сидорку, ти приїхав до мене стривожений не так загрозою католицькій церкві, як власним інтересам. («Звідки він знає?») А я мушу стояти на сторожі державних інтересів.

— Я розумію. Але у твоїм випадку державні інтереси і твої утотожнюються. Не стане Польщі такої, як вона тепер, не буде і тебе на цьому місці.

— Слічнє![15] Може й такої посади не бути, але поляком я залишуся сяк чи так. Я на своїй землі.

— Як то? — знервувався Ілакович. — Як то? Станіславщина — це польська земля?

— А ксьондз канонік не знали про це? Це мені подобається! Це майже гумористика! Тоді я дозволю нагадати ксьондзу, що ще з 1340 року поляки огнєм і мечем завоювали ці землі. Але що це я, правник[16], маю вчити історії ксьондза. Та, повертаючи до попереднього, я вважаю, що на моїй польській землі завжди знайдеться місце і праця для поляка, незалежно від суспільного і державного ладу країни…

— Таж ваш батько був українцем, Квасниця!

— Ксьондз наївний, як новородок. Ніколи пан Квасниця не був українцем. Був собі поцтивим русином, прошу ксьондза. А це колосальна різниця. Але я, цвішен унс гезагт[17], не думав, що ксьондз так перечулені на національній точці… Куди вже дальше йти, проше ксьондза, вчора, вчора на загальних зборах державних і магістрацьких службовців Нашого — ксьондз розуміє, — в мене під боком, була прийнята резолюція, в якій сказано буквально таке: «Теперішнє зниження голодної зарплати широких мас (службовці Нашого — широкі маси! — чують ксьондз?) показує, що зрівноважити бюджет хочуть коштами тих мас». І що мені робити з власними службовцями? Що ти, Сидорку, зробив би на моїм місці? Звільнити поголовно з роботи чи задобрити їх… поголовними подарунками? І що найсумніше, що в тій масі, яка виступає проти власного уряду, всього… сім процентів русинів, перепрошую, українців… А про скандал на зустрічі посла з виборцями у Вишні, гадаю, ксьондз добре поінформований. Небувалий, безпрецедентний у моєму повіті випадок, щоб виступ ундівського посла закінчився… з волі маси, антидержавними резолюціями. Або, прошу, такий діяманцік[18], — він вийняв із сховку синій папірець і став читати польською мовою: — «Коли кажуть тобі «польський Львів» — це значить, що ти повинен ненавидіти робітника українця і єврея, з якими тебе з'єднує спільна боротьба за хліб і працю, що мусиш боронити польську окупацію на землях українського народу, це значить, що маєш допомагати повалити владу пролетаріату на Радянській Україні. Чи національне пригнічення українських мас дає тобі хліб і працю, дає тобі свободу? Ні. Зміцнює твою неволю. Польський пролетаріат не може визволитись без одночасного визволення з-під ярма окупації поневолених народів». Як це подобається ксьондзу? Це вже не ваші, а наші комуністи домагаються, щоб признати Львів українським. Хоч яко батько фюрера нашівських націоналістів… Як же ж там мається пан Славек? Бачив я якось вашу невістку. Окладкувата кубіта. Імпозантна!