— Ага, страшенно забавний! — він не відривав очей від газети. — О, і цієї замітки я б не дав.

— Якої?

Борис прочитав уголос:

— «Селянин у Польщі користується способами і засобами, які вживались, може, тільки в епоху середньовіччя: він зберігає вогонь у печі і позичає його сусідові, сірники він ділить на кілька частин, один одному позичають брудні змилки, він виварює бочки з-під оселедців, щоб мати солону воду. Це не байка, а дійсне становище на селі, в чому кожен може пересвідчитись».

— А чому не помістив би ти цього? — Юлько потирав руки під столом. Його безкровна, кольору старої лайкової рукавички пика зашарілася від сподіваної зловтіхи.

— Не помістив би тому, що це — неправдоподібне перебільшення. Іншими словами, фальсифікація життєвої правди. А такі штучки нам не потрібні.

Хлопці ревкнули дружним сміхом. Борис спантеличено здвигнув плечима.

— Нічого не розумію. Що за сміх? Або я дурний, або ви з'їхали з глузду. Броник, у чому справа?

— В друкарському пропуску. Сам я набирав, розумієте? Олекса Загайчик відтягнув мене від каси, і — вийшло… пропустив, але…

— Пропустив, — нервово закінчив за нього Юлько Скиба, — що це передрук, товаришу Каминецький, передрук з польського консервативного, проурядового, ще якого там хочеш «Часу». Іди, Броник, побіжи ще раз до друкарні, а то забавно вийде, як ми вкрадемо у «Часу» й не подамо джерела.

— Та вже-таки?

— Іди! Іди, а потім повертайся сюди, треба буде фальцувати газету.

— Чекай, — Борис притримав його за ремінь від штанів. — Чекай, маю тобі щось сказати. Ти, Юльку, слухай теж. Хлопці, чи не варто б написати фейлетончик про те, як, наприклад, безбожник уявляє собі майбутню місію у Вишні. Ви ж знаєте, що цього літа там готується?

— Суду ясно. Далі.

— Я думаю, уявляю собі… наприклад, відштовхнутися від «вбивства» Річинського, згадати «злого духа» в нашому Олексі, і… «суду зрозуміло». Треба придумати якусь цікаву кінцівку — шлюсефект, як той казав.

— То було б добре. Нарешті і Борис сказав щось розумне. А хто то зробить? — Юлько редакторським оком повів по присутніх.

Зголосився Дувід.

— Я собі гадаю, що якби хтось поправив мені мову, то я міг би.

— Дай спокій, — Юлько затріпав руками. — Замовкніть, Дувід, бо я зараз… бо я не втримаюся і скажу вам, що ви ідіот. Ну, куди вам до католицьких попів? Що ви вічно хапаєтеся не за свою справу? Напишіть фейлетон про рабинів, як уже так сверблять у вас пальці.

— Я не набиваюся, але кажу: я відчуваю, що зміг би. А чого це вас так взяло, Юлик? Скажіть, що ви можете, ну, що вам здається, що ви можете до стелі підскочити, я нічого не буду мати проти.

— Завелися! — незадоволено буркнув Борис.

— А тут таке: не взявшись за сокиру, хати не зробиш.

— Броник, а може б, ти взявся?

— Я ніколи в житті не писав фейлетонів, — відповів сухо, не певний ще, чи це випадкове звернення на його адресу, чи Борисові вже стало відомим про його відношення до попівни і товариш хоче випробувати стійкість його партійної принциповості. «Що ж, брате, рано чи пізно, а розплачуватися доведеться». — Я ж вам кажу, зрозумійте мене, що ніколи не писав статей, а тим більше фейлетонів. Це ж не квасолю перебирати. До цього потрібні якісь хоч мінімальні здібності. Може б, попробував хтось з наших сількорів? Наприклад, Мартинчук. У нього багато природного гумору і мова така образна.

Погляд, яким почастував його Борис, сказав молодому Завадці все.

— Чужими руками грань[51] вигортати?

— Борисе, ми з вами досі завжди були відверті. Я так розумію. Я хочу знати: ви хочете, щоб саме за моїм підписом пішов фейлетон про Річинського і… взагалі про місію? Про це йдеться?

— А тобі тепер не зовсім зручно чіпати Річинських?

Ясніше не можна сказати. Попався в капкан. Рано чи пізно, мусило дійти до цього. Здавав собі справу, що не лише кожнісіньке його слово, але й інтонація, якою воно буде сказано, важитиме багато в цій хвилині.

«Тримайся, брате».

— Я готовий, — Бронко нервово відкашлявся, — я готовий виконати кожне завдання партії, якщо воно, — додав опанованим, твердим голосом, — потрібне для справи. Але, гм, робити експерименти над собою не дозволю нікому. Навіть вам, Борисе.

Чоло зросилося, наче бозна від якого зусилля.

Не дивився на хлопців, але відчув — переглянулися між собою.

— Панна Річинська не простила б тобі цього?

— Може. Може, тому не простила б, що не бачила б необхідності виволікати на світло старі історії.

— Лише тому не простила б?

Бронко мовчав. Лицевий мускул сіпався, наче зуб наривав.

— Ти аж так її перевиховав?

— Саме тому, що ще недовиховав. Не зрозуміла б.

— Це аж таке важливе для тебе, Броник? — спитав зненацька з м'яким докором Борис.

Знову мовчання.

— Ти зваж, хлопче, чи не платиш зависоку ціну. Може, товар не вартий того?

— Я ще не купив.

— Знаю, але товару з рук не випускаєш.

— Все, Борисе?

— Ще не все. Порадься з своєю головою, як бути. Біда, Броник. Не так воно все просто, як тобі тепер здається.

— Будете судити товариським судом?

— Якщо виникне потреба, то будемо.

— Не буде такої потреби.

— Як це розуміти?

— Дайте мені насамперед самому розібратися в цій біді, як кажете. Ну, я пішов до друкарні, бо ще, чого доброго, номер піде у світ з пропуском.

Бронко вискочив з редакційної кімнати весь змокрілий. Не могла ця попівна іншому стати впоперек дороги, а саме йому?

«Іншому? — защеміло в серці, начеб щойно тепер дійшов до Бронка зміст власних думок. — Іншому віддати білу панну? А дулі той інший не хоче?»

Звичайно в суботу була щедра пошта. Пояснювалося це тим, що деякі дописувачі з села, побоюючись кидати листа в сільську поштову скриньку, відправляли його з Нашого в ярмаркову п'ятницю.

Старий Завадка, до обов'язків якого належало сортування пошти, виконував свою повинність з великою приємністю. Тим паче, що більшість листів носила титул: «Високоповажаний пане (товаришу) відповідальний редакторе!» Зразу було важко вичитувати безграмотні закарлючки, особливо коли три слова зливалися в одне довжелезне. Проте згодом втягнувся. Людина, слухайте ви мене, у все втягнеться. І в найкраще. І в найпаскудніше.

Листи, як завжди, були різні.

Якийсь Матвій Чіп з села Перепелиці доносив, що його внук купив «Волю Покуття», щоб обгорнути читанку, бо тепер такі приписи настали у школі. Коли він, Матвій Чіп, прочитав газету, то вона припала йому до смаку. Внук Микольцьо признався, що в тій газеті був ще і якийсь чек, але він його кинув до рову. Добре зробив, бо Матвій Чіп не вміє орудувати чеками. А в них на пошті сидить така мальована відьма, що, напевно, відсилала б його зо три рази з тим чеком, як оце недавно з сушнею, що хотів послати її свому камратові ще з італійського фронту. Ту мальованку на пошті, що іно коверзує над людьми, варто пустити в газету. Поза тим зичить він панові редакторові Завадці многая літа, і хай правда переможе кривду.

В анонімнім, грамотно написанім листі писалося:

«По наших селах гуляють націоналісти. Переважно ксьондзівські синки. Загрожують людям (двом газдам повибивали вікна), щоб ми не єдналися з польським трудовим народом і жидівською біднотою. Кажуть нам бойкотувати польську владу й не платити податків польському скарбовому урядові. Кілька людей з нашого села послухали їх і дуже на цьому потерпіли, бо приїхали в село улани і мало того, що їх самих збили, ще поналивали нафти до збіжжя і з подушок повипускали пір'я. Нема єдності в нашому народі. Ми чули, що в деяких селах люди відмовлялись від податків і ніхто їм нічого не міг зробити, але то була організація, а в нашому селі балаган, бо націоналісти ще нікого до добра не довели. Просимо більше вміщувати статей про селянсько-робітничий рух в цілому краю, аби люди розуміли, що вони не одинокі у боротьбі. Пролетарі всіх країн, єднайтесь!»