Це легендарний вуйко Леопольд.

Від Марилі знаю, що канадець забрав Казика під умовою, що до п'яти років ніхто з сім'ї не навідуватиметься до нього, ні писатиме Казикові. Що тут робити? «Я ж — не член сім'ї, і тому моя поява аж ніяк не зірве умови», — подумала я своєю дурною головою і вирішила ось що: скористатися з того, що мені, як дочці залізничника, належить двічі на рік квиток вільної їзди, і… поїхати до Варшави. Їй-бо, до самої Варшави, хоч до цього часу там тільки проїздом була. Звичайно, не можу сказати мамі, що їду у Варшаву до вуйка Леопольда, щоб витягти з нього грошей на викуп Марильчиного нареченого, бо яка мама добровільно погодиться на таку… прогулянку? Уява наших матерів вимальовує тисячу нещасть, доки ще поїзд доїде до Варшави. Ну, бачите самі, що іноді мимоволі мусиш обманювати найближчих собі людей.

Таке було зі мною і з моєю матусею. Я вигадала якусь історію про товаришку на селі, і мама, не підозріваючи нічого (воно було трошки неприємне мені, оте сліпе довір'я мами до мене, якого я, власне, не заслуговую), без зайвих слів погодилась, щоб я провідала товаришку.

Як приїхала я до Варшави і вийшла з вокзалу, то ніби нічого особливого й не помітила. Місто як місто, люди як люди. Можливо, це тому, що була рання година і на вулицях було найбільше робітників, домогосподарок, що поспішали із своїми кошиками, і залізничників. Цих моє око вловить, бо кожний залізничний мундир нагадує мені татка.

Так було зранку. Зате опівдні, коли я, шукаючи поліцейське бюро особистих адрес, потрапила на широку вулицю Новий Світ, то вже здуріла, так-так, чисто здуріла від того блиску й краси, що їх з усіх боків бачили мої очі.

Вітрини крамниць з ювелірними сучасними й античними прикрасами (ці останні були особливо прекрасні) виблискували на сонці своїми самоцвітами. Я побачила те, існування чого вважала можливим тільки в казці, — золоті десертні виделочки і такі ж ножики, і подумала: для когось же виробляються ці цяцьки, хтось же користується ними. Мені захотілось відтворити в уяві обстановку, в якій уживають золоті виделки, але моя уява була занадто бідна для цього.

Прекрасної роботи кольє, браслети, дорогоцінні обручки нагадали мені закоханих багатих мужчин з романів. Навряд чи жінки купують такі речі для себе… Це, певно, дістається їм тільки як подарунки.

Широкі, як наша кімната у Станіславі, вітрини з жіночим готовим одягом на кожну пору доби, від нічної сорочки (були там такі нічні сорочки, що, якби не те, що стояли вони між білизною, я б вважала їх за бальну сукню) до декольтованої вечірньої сукні з хвостом. Були тут і розкішні, сріблом вишивані весільні сукенки. Я уявила собі, якою гарною була б в такій сукенці моя Мариля із її чудовим личком!

І не можна сказати, щоб усі ці речі були виставлені тільки напоказ, а люди мали тільки ту потіху з цієї краси, що ситили нею очі. Ні, ні! У Варшаві, особливо на центральних вулицях, зустрічається дуже багато елегантних, прекрасно вдягнених жінок.

Я придивилась до своєї перкалевої сукенки, і мені стало ніяково за себе саму: як же я в такому повсякденному (до того ж уявіть собі, що я їхала в тій сукенці цілісіньку ніч!) стану перед вуйком Казика? Та такий посол більше пошкодить справі, ніж допоможе!

Я уявила собі Казика, одягненого приблизно так само, як ті молоді пани, що їх я бачила при вході в кафе, і я мимоволі почала уважніше придивлятися до кожного, хоч трохи з фігури і кольору волосся схожого на Казика, добре вдягненого молодого чоловіка… Ану ж, в якомусь із них впізнаю я свого сусіда?

Та чи схоче він серед вулиці починати розмову з такою… ах, з такою… з Ковальської? Кажуть, що багатство псує людину… Ну, про це потім! Тепер насамперед треба мені відшукати квартиру вуйка Леопольда.

По довгих блуканнях (було іноді так, що я крутилась, не відаючи про це, в тому ж самому прямокутникові вулиць) знаходжу це поліцейське бюро і недалеко від цієї установи, на вулиці Медовій, відшукую квартиру вуйка Леопольда.

Можете вірити мені, йшла я сходами і чула, як коліна мені примлівають. Хвилиною мені здавалось, що моя місія, безперечно, закінчиться успіхом — вуйко допоможе Янекові розірвати з казармою, і ми скоро гулятимемо на весіллі Марильки, але вже в черговій хвилині охоплював мене такий забобонний страх перед зустріччю з вуяшеком і такою дурною видавалась мені ця витівка, що я, не маючи відваги, зупинялась нерішуче на якомусь східці.

Врешті, затуливши очі, я подзвонила до квартири вуйка Леопольда. Довго-довго не було чути по той бік дверей ніякої ознаки життя. Я наважилась і подзвонила ще раз, довго не забираючи пальця від кнопки. Врешті почулося шарудіння домашніх пантофлів.

Через «іудине вічко» у дверях глянуло на мене велике червоно-синє, зловісне око, а потім непривітний голос спитав: хто я така і чого потребую? Як тільки я призналась, що приїхала із Станіслава, вуяшек послав мене до всіх чортів, а коли я згадала про Казика Пяста, то відіслав мене вже до самого пекла — в руки люциферові.

Тому, що мене від цього живого люцифера відділяли двері, яких він так і не збирався відчинити, я з цікавістю слухала, що він там бурчить. З його уривчастих прокльонів догадалась я, що Казик давно вже дав драла від нього.

Їй-бо, перший раз в житті сподобався мені Казик.

А Леопольд за дверима продовжував «молитись»: втік від нього той драб, той гипель і тепер десь на Мокотові цеглу носить на будівництві…

— Так йому й треба! Не заслужив він кращої долі, той… той… — аж захлинався старий. — Хай йому дошка хребет виїсть, хай скалічіє від ревматизму! (Ну, при чому тут ревматизм — скажіть самі!) Хай риштування завалиться під ним, як не вмів свого щастя цінувати!

Я вже зі сходів збігла, а той за дверима і далі бурчав.

І що ви скажете? Факт, що Казик не дався старому скупареві у рабство, так підніс хлопчиська в моїх очах, додав йому такої позолоти героїзму, що я, незважаючи на поразку, яка мене щойно спіткала, вирішила все одно відшукати Казика і поговорити з ним.

Що я роблю? Розпитую, де той Мокотів, де, за словами Леопольда, мав би працювати Казик, і, наче мисливська собака за нюхом, шукаю… будинок, який тільки будується.

Довго довелося б розказувати, як я його шукала. Досить того, що в моїх шуканнях опинилась я навіть у поліції.

Впала я в око якомусь поліцаєві, як підозрілий тип, і він ніяк не хотів дати себе переконати, що те, що я йому розказую, є чистісінька правда. Щоб здемаскувати мене, він пристав до мене, і ми вдвох почали розшукувати Казика. Ну, звичайно, кому знати, як не поліцаєві? Другого дня, десь коло полудня (тут треба занотувати мою ніч у поліцейському участку), таки знайшли ми Казика. Поліцай перевірив папери Казика і нарешті, невідомо який раз висловивши думку про те, що око поліції всевидюще, а рука її всемогутня, залишив нас самих.

Яким воно неймовірним здається, а проте так було: поки поліцай стояв між нами, вся увага була звернена на нього, і ми наче не помічали одне одного, а побачили ми себе, тільки як лишилися самі.

Себе, звичайно, не могла я бачити, але що Казимир збентежився, це я помітила добре. Себе я почувала досить ніяково. Ми зустрілися серед нових умов, що мимоволі відчужували нас. Я виразно почувала, що Казимир уже не той, що був у Станіславі. Не тільки тому, що він фізично змужнів. На ньому позначились інші, менш вловимі, зате глибші зміни. Йдучи від вуйка Леопольда, я уявляла собі, що зустріну змучене, зламане, нещасне створіння, а переді мною стояв здоровенний, засмаглий, як індус, хлопчина, якого жаліти було більш ніж смішно. Обставина ця теж мене чимало збентежила. Правда, їдучи до Варшави, я сподівалася застати Казимира елегантним, як з паризького журналу мод, молодим паном, а цей переді мною був досить-таки обшарпаний, але це якось не заважало йому. Я б сказала — навпаки! Було таке враження, що незадовільний вигляд його одягу — це не від жалюгідної бідності. Скидалось це скорше на якийсь виклик світові, таким здоровим, таким певним себе був той хлопчисько.