— А то підеш до сигуранци і донесеш, що твоя квартирантка читає заборонені книжки? Це ти хотіла сказати? Можеш іти… Людина, що дала мені цю книжку, не живе у наших Штефанештах. Брошуру я привезла з собою з Чернівців… І ще раз тобі кажу: я не назву тобі прізвища людини, яка дала мені книжку… Роби зі мною, що хочеш, — мені байдуже…

В міру того як Дарка говорила, лице Зої лагіднішало, лагіднішало і нарешті зробилося зовсім світлим. Зоя намагалася ще притримуватися того грубого тону, але це їй вже, мабуть, було непотрібно, бо хоч її слова були ще не зовсім ласкаві, проте її очі світилися радістю. Звідки ця раптова зміна, де причина цього несподіваного радісного збудження в Зої, Дарка не могла збагнути. Віднесла просто за рахунок її мінливої, схильної до крайностей натури.

— Ти не дивуйся, що я так… Але я вже мала досить неприємностей через брата. Трохи що з церковного братства не вигнали через його штучки… Та всякі ті… заборонені книжки…

— Зоє, — сердечно заговорила Дарка, безмірно рада, що непорозуміння між ними закінчилося щасливо. — Зоєчко, коли б ти хотіла уважно прочитати цю книжку… Бачиш, вона зовсім не товста, вступ тобі не треба читати, бо він скучний… Але коли б ти оце… ось тут прочитала — повір мені, ти б іншими очима подивилася на світ! Я певна… що тобі… тобі було б однаковісінько, чи проженуть тебе з того братства, чи не проженуть…

Зоя скоса поглядала на Дарку, автоматичним рухом розгладжуючи зморшки на скатерті.

— Легко купити тебе, Даріко. Хай мене сила божа поб'є, як легко! Прочитала таку тонесеньку, що, може, й сто грамів не заважить, брошурку — й зразу, бач, якої співає… Чи не поспішно, га?

Хвиля ніжності від Зої відпливла. Перед Дарчиними очима стояло не тільки несвідоме, але й заскорузле у своїй обмеженості людське створіння.

— Ти сама не знаєш, що говориш, Зоє… Що значить «поспішно»? Припустім, — Дарка зрозуміла, що з нею треба говорити не поняттями, а образами, — ти думала про когось, що він порядна людина, отак, як ти думаєш про своїх монахів, що вони твої добродії…

— Ну! Ти про монахів поменше, — перервала її Зоя, насупивши брови.

— От ти думала, що твій сусід, наприклад, порядна людина… а тебе хтось повів за руку і показав, як та «порядна людина», скажім, краде у твоїм винограднику виноград. Ти що? Потребувала б певного часу для того, щоб повірити, що твій сусід злодій? Та ти б відразу переконалася в цьому, бо на власні очі побачила б, що сусід твій дійсно краде в тебе виноград. Так і з цією, як ти кажеш, тонесенькою книжечкою… Мені сказали раз, і я повірила… Чи ти гадаєш, що, для того щоб переконати, треба багато разів повторювати одне й те ж? Так розуміти вчать тільки папуг…

— Ей, — заговорила Зоя веселим, вільним від злості та іронії голосом, — а ви вже виросли з віку папуг? Вже й інших, бачу, збираєтесь повчати. Ну і слава богу. А то я не знала, з якого мені боку підійти до тебе… — і вона, не даючи опам'ятатися оторопілій Дарці, схопила її своїми малими цупкими руками, замкнувши в обіймах, наче в кліщах.

І от вийшла наверх спільна таємниця, яка, після того як її розкрили, виглядала, ніби гра в піжмурки. Ще б пак! Дарка збиралася зробити свідомою Зою — професійного підпільного працівника з кількалітнім стажем, а Зоя, у свою чергу, не знала, з якого боку підійти до білобрисої українянки з інтелігентської родини.

Дівчата і не помітили, як від загального перейшли на інтимне! Дарка перша розповіла подрузі, що у Чернівцях кінчає гімназію один молодий музика на ім'я Данко.

Так от вона, Дарка, поставила собі за мету свого життя…

Зоя без особливого захоплення вислуховує Дарчині плани про Данкове майбутнє.

— Даріко, Даріко! Молода ти ще дуже й тому багато ще дечого не знаєш. Не знаєш, між іншим, і того, що середовище засмоктує людину, як трясовина. Якщо твій Данко поживе п'ять років у домі комерційного радника, то… Але не буду крякати над твоїм щастям, не буду, драгуца! Попробуй свої сили. Без боротьби нічого не дається, моя ти сестро ясно-руса!

Зоя тільки натяком згадує про те, що й у неї теж є чи, точніше, був хтось. Був і нема, але ще живий. А це основне. Доки є життя — є й надія.

— Даріко, чи мені причулося, чи справді когут заспівав? Розходьмося спати, а то сонце на сміх застукає нас на цьому дивані!

Дарка пробудилася від страшного сну, начебто хтось з-за спини спихає її в глибокий яр, якому й дна не видно. Це Зоя, не можучи дати ради з Дарчиним кам'яним сном, просто стягала Дарку з постелі!

— Вставай, сплюхо, а то спізнишся до школи!

Жвавість Зої зразу здалася Дарці якоюсь підозрілою.

— Ні, не встану, ти скажи мені насамперед, чого оце ти така рада? Га?

— Що, справді можна пізнати по мені? От тобі й маєш! А я хотіла тобі несподіванку влаштувати. Ну, раз вже впізнала, то одержуй!

І вона не подала, а висипала Дарці на груди два листи. Один Дарка відразу пізнала. Це — від мами. Другий — від Данка.

Дарка схопила листи і, як щука із здобиччю, пірнула з ними під ковдру. Радість була така велика, що вона просто посоромилася показати Зої своє дурне від щастя лице. Витерла під ковдрою нерозумні сльозинки і лише тоді виткнула голову.

Аж два відразу! Від мами і від Данка! Від Данка і від мами!

Дарка зважила листи в долонях і розкрила першим лист від Данка.

Зоя забрала відро під торф та вийшла з кімнати.

Данко не був мастак у писанні листів дівчатам. Його стиль був простий, без усяких поетичних алегорій і порівнянь. Речення короткі, логічні.

В перших рядках свого листа (так і писав) попросив він пробачення в Дарки, що так пізно відповідає на її милий лист. Між іншим, довгенько довелося йому ждати на вістку від недоброї Дарки. Трохи що не розгнівався на неї! («І на думку йому не спадає, що він міг би першим написати до мене»). Але, до речі, він не винний, що Дарка так пізно одержує відповідь від нього. Це затія його матері. Мусить признатися, що за півріччя йому загрожувала двійка з математики. І от мама вирішила не показувати йому Дарчиного листа раніше, ніж він ліквідує свою двійку. Це для того, щоб він не затуманював собі голови Даркою. Бідна мама не знає, що в нього й без того затуманена голова тією Даркою. Слово честі, не припускав ніколи, що йому доведеться так тужити за нею. Скільки разів іде Домником, стільки й згадує, що вона мала тут жити. Чекатиме на її приїзд до Веренчанки. Зараз зима, але хіба не приємно пройтися білою дорогою поміж двома рядами акацій, запорошених снігом? До побачення, миленька Дарцю. До побачення у нашій Веренчанці!

Дарка, притримуючи долонею лист на грудях, думала: «Невже ж сила середовища Шнайдерів виявиться сильнішою за моє кохання? Хай мені пробачить Зоя, — не вірю.

Хай називає мене наївною, хай скільки хоче похитує собі головою, а я все одно не повірю!»

Зоя саме увійшла до кімнати.

— По очах бачу, що лист від нього…

— Так…

— А мій Траян уже третій рік у тюрмі…

Дарка вдала, що не дійшли до неї сумні слова Зої. На них Дарка не знаходила слів розради.

Мамин лист був відповіддю на Дарчин, в якому Дарка чорними фарбами змалювала мамі картину свого життя у Штефанештах. Нарікала майже в кожному реченні на самотність, на Зоїну важку вдачу, на свою моральну ізольованість.

Написала того листа під враженням сльотавої похмурої днини, а потім вже сама була не рада, що вкинула його у скриньку.

А оце тепер мама давала поради доні своїм рівним, зразковим письмом.

В житті треба звикати до всього, дитино. Хто більше загартовується у життєвих злигоднях, тому пізніше легше живеться. Мама від всього серця співчуває своїй доньці. Знаючи Дарчин характер, мама уявляє собі, як дочці важко переносити самотність, але мама бодай одним рада: її дитина у безпечному місці.

«А в теперішній час, Дарчику, це чи не найважніше».

«Мамо, — говорить їй Дарка через засніжені гори-долини, — мамо, як ти не розумієш що у теперішній час єдине безпечне місце може бути тільки у твоїм серці?!»