Проте тільки що пройшов повз будинок, в якому жили Річинські, коли зробилося йому смішно з себе самого.
О, як заходилася б від сміху його Ліна, коли б дізналася, що її лисий чоловік не позбавлений ще романтичних замашок.
Ліна! Її практична, надто рухлива, до всього нового причетна натура вже в першому році їхнього співжиття витріпала з його голови всякі спроби опоетизування їх взаємовідносин, а з другого боку, зуміла переконати його, що без неї він не дав би собі ради в житті. І тому коли згадував про дружину, то згадував завжди, крім усього іншого, ще й з ноткою вдячності.
І тепер, наближаючись до Лугів, був вдячний Ліні, що немає її з ним. Коли увійшов у село, почуття непорозуміння сповнило його серце. З одного боку, здавалося Орестові Білинському, що в селі майже нічого зовні не змінилося за довгі роки його відсутності, а з другого, ті Луги, що їх леліяв у пам'яті, були чужими для місцевості, в якій знаходився.
Вируб старих ясенів біля школи та насадження молодої буйної зелені там, де її колись не було, знесення старих хат (одні фруктові деревця значили давнє їх місце) та розгалуження села новими забудуваннями у напрямі панського фільварку не могли не змінити характеру і топографії Лугів.
Хоч, здавалося, всі в ту пору були в полі, проте звістка про його приїзд у Луги скоро облетіла людей, і Орест Білинський, невідомо як і коли, відразу опинився в оточенні односельчан.
Прикрим жартом долі видалися йому згорблені, зішнуровані зморшками діди та з запалими беззубими ротами баби, які трусили йому руку та вмовляли його, що вони є тими самими дубчакуватими парубками та круглощокими дівчатами, яких він учив колись хору. Одне наперед одного запевняли його з чемності, що вони і серед ночі впізнали б у ньому колишнього їхнього пана студента, бо він, правду кажучи, брехали з куртуазії[156], не так уже й змінився.
«Справді, не дуже змінився, — глузував з себе Орест Білинський, — хіба те, що полисів, запустив бороду і нажив живіт».
Коли б він не знав їхньої щиросердості, то мав би право їхні незугарні компліменти взяти за насмішку над собою.
Він же лише при мозольній напрузі пам'яті сяко-тако міг пов'язати їх імена з молодими парубчаками і дівчатами, що їх знав колись. З дівчатами була ще й та біда, що, повиходивши заміж, позміняли прізвища.
Так обсіли його, так кожне хотіло мати його у своїй хаті, так багато знайшлося таких, що хотіли в таємниці порадитися з ним, як з адвокатом, у своїх судових справах, що насилу відпросився побути на самоті біля могил батьків.
Дивне враження пізнав він тут. Час, що допустився такого спустошення в людях, тут пройшов майже безслідно. (Як виявилося пізніше, село за ті роки придбало собі новий цвинтар за селом, в напрямі залізничного тору). Старі надгробні плити, під якими спочивали раби божії Катерини і Михайли, не постаріли, лише густіше покрилися зеленуватим кам'яним мохом і трохи більше вросли в землю. Не стало на деяких могилках дерев'яних хрестиків, але це не псувало загальної гармонії, на яку складалися умовна тиша живої природи, яскраве сонце і зеленкуваті вологі тіні попід старезними липами і в'язами.
Стара церквиця, на покрівлі якої і за його часів виростали колоски жита та стеблини трави, залишилася незмінною. Може, трохи більш почорніла й перехилилася набік.
Тут, у тіні старезних в'язів, Орест Білинський знайшов душевну рівновагу, прохолоду перед палючим білим сонцем і нескаламучену криницю дитячих спогадів.
Оленка лісничого Ладика, яка правдоподібно ніколи не була в Лугах, ходила поміж могилками і збирала зілля. Не бачив її обличчя, тільки ясна пляма сукні сонячним зайчиком мигала то тут, то там.
Був знову молодим, без тягаря пройдених років, вільний від усяких турбот, без тривожних дум, начеб виповнений зсередини якимсь легким світлоплином, злегка одурманений випарами зелені, блаженно сонний…
Як довго тривав у нього цей сюрреалістичний стан, не міг би окреслити точно. Отямився остаточно, коли добрі люди, яким надокучило чекати на нього, прийшли за ним на кладовище і знову повели від хати до хати, від столу до столу.
Був вдячний їм, що не дуже заглиблювалися в подробиці його теперішнього життя. А втім, не знайома, далека їм його сучасність не дуже-то й обходила їх. Вони розкошували спогадами, ніби солодким, але міцним трунком наново віднайденої молодості.
Підхмелившись, згадували прецікаві епізоди, героєм яких був, власне, він, Орест Білинський, а яких, на жаль, він сам зовсім не пригадував собі. І навпаки, він нагадував їм спільні юнацькі герці, такі живі в його пам'яті, а мертві для них.
З їхніх уривчастих, заплутаних у веселу річ, наче будяк у квітистий вінок, нарікань на важкі часи, з наочного показу їх пожитків, з забитого навпіл з кукурудзяною мукою хліба на столі, з лахміття, яким були прикриті старі й діти, зробив для себе висновок, що економічно село дуже підупало.
Не входячи у причини такого стану, селяни знали тільки одну, для них найбільш зрозумілу і близьку причину їхнього зубожіння: податки. Звідсіль і несмілива претензія до своєї інтелігенції, яка на словах освідчувалася їм у любові, а не хотіла завдати собі труда (пан з паном знається) переговорити з польськими панами, щоб мали трохи обачення на бідного українського мужика і не тиснули його так податками.
Проте, на думку Ореста Білинського, об'єктивно все ж таки збереглася загальна економічна рівновага села. На грунті пролетаризації села виникли нові доробкевичі, нові сильні економічні одиниці, які своє становище, на жаль, не завдячували чесному трудові, невсипучості в праці чи винятковим здібностям, а процентові підлоти в собі. Нові політично-економічні умови породили новий, куди менш відомий за Австрійської імперії фактор по галицьких селах: продажність. Згідно з тарифом, продавалася громадська і особиста совість, честь, людська гідність. Високо цінувалося на ринку падіння, донощицтво, ренегатство всіх мастей, вислужництво.
Кожну з цих прикмет можна було виміняти на хліб чи продати за готівку: легша і краще оплачувана робота у дворі, зайняття при направі шляхів, при будові державних будинків, концесії та торгівлю монополіями (тютюн, горілка), позички з різних темних кас, одноразові допомоги з сумнівних фондів, податкові пільги, ба навіть законна інвалідська рента — все це було обумовлене ступенем продажності людини.
Торгаші людською гідністю не те що не підлягали бойкотові, але під егідою місцевої влади і постерункового виростали до привілейованої касти. Маса потай зневажала їх, плювала поза їх спиною, але у вічі поступалася їм дорогою навіть у церкві.
Надивившись на виідеалізоване з перспективи юнацьких спогадів село, Орест Білинський попрощався з своєю ілюзією поселитися на старість у Лугах.
Мусив би хіба закостеніти на людську недолю, інакше кожний шматок м'яса перетворювався б йому в горлянці на кістку. Як міг би спокійно жити поруч з цими нуждарями, позбавленими елементарних умов цивілізованого світу, експлуатованими і обманюваними, коли б знав добре, що не має змоги допомогти їм чим-небудь?
У вагоні, підсумовуючи все побачене і почуте в Лугах, Орест Білинський запитував себе: що здійснилося з того, в ім'я чого він боровся в молодості? Чим оправдало життя офіри[157], що складав він їх і сотні-сотні таких, як він, з найкращих років свого життя?
З болючим смутком мусив визнати, що всі їхні пориви, зусилля, жертви Залишилися без впливу на хід історії. Вона пройшла понад їх головами ураганом, кого потурбувавши з них, а кого і зовсім змівши з лиця землі.
Виходить, забава у реформаторів, донкіхотизм нашого віку — і купка попелища внаслідок?
Яке трагічне безглуздя!
Став згадувати.
Перша світова війна, пов'язані з нею неясні, не продумані хоча б теоретично до кінця надії (хоч це й була заповітна мрія цілих поколінь) на возз'єднання українського народу в одну державу.