Тепер є секретні відомості про підготовку загального страйку всіх текстильників Лодзі, який повинен охопити близько ста п'ятдесяти тисяч робітників. Фірма «Ружицькі і К°» ще не мала в себе страйку в прямому розумінні цього слова. Звичайно, були непорозуміння між робітниками і дирекцією, але завжди вони кінчались полюбовно: раз поступалася дирекція, іншим разом робітничих представників вдавалося намовити на уступки, і так воно якось латалися взаємовідносини.

Пан Ружицький, сивий чоловік з смолястими бровами і вусами, завжди акуратно одягнений, був майже певний, що і цим разом хвиля страйків обійде його фабрику, як град нивку побожного християнина (як типовий вихрест, він любив посилатися на приклади з біблії), але, проте, волів додержуватись принципу, мовляв, береженого бог береже. Одним словом, він вирішив в цьому році зробити на своїй фабриці спільне свячене на Великдень з роздачею подарунків дітворі робітників.

Рита, як вияснилося з розмов, була викликана головне для того, щоб допомогти недосвідченій в таких справах братовій зайнятись цим.

їй сподобалася сама ідея. З запалом взялася вона допомагати братовій у підготовці до безпрецедентного в історії фабрики свята. Треба було шістсот три особи посадити за стіл. Шістсот три тарілки. Шістсот три вилки і ножі. Шістсот три несподіванки перед кожною тарілкою.

Звечора ходили вони вдвох з Лілі по цехах переписувати дітей робітників (вік, ім'я, стать), а вранці на всіх текстильних фабриках Лодзі вибухнув організований, давно підготовлений страйк.

Першою жертвою була як навмисне красильниця з фабрики Ружицького. Мати трьох дітей, яка ще сночі попереджувала Лілі (потім братова довго бідкалася: «Як я не вичитала з її очей, що вона завтра виступить проти мене!») і Риту, що на фабриці вже три родини носять прізвище Ковальські і щоб шановні пані цього не забули.

Риті було суджено бачити мертвою цю Ковальську. Страшна картина: жінка з пробитою штиком шиєю.

Рита негайно виїхала до Варшави.

Додому повернулася морально розбитою. Батько брався заспокоїти її, доводячи, що коли перед урядом стала дилема: пожертвувати життям кількох бунтівників чи допустити до заколотів у всій державі, — то державний розум (зненавиділа тоді фразу — «державні інтереси») волів-таки вибрати перше.

Ще цього року восени, вже не випадково, зустрілася вона з Борисом Каминецьким. Одного жовтневого дня, коли навіть у місті заносить перегнилим листям і городовим димом, чекав під брамою св. Мартіна, 3.

З перших його слів Рита відчула, що Борис не той самий, що водив її по околицях Львова. Був тепер похмурий і маломовний. Зате пильно придивлявся до неї, начеб перевіряв, чи вона та сама, що залишилася в його спогадах.

Поява Бориса воскресила в її пам'яті приємні львівські спогади, і Рита, всупереч тому, що бачила, пробувала розрухати в Борисові тамтого зі Львова. Призналася йому, що хотіла з Парижа вислати йому листівку з поздоровленням, але не змогла, бо… не знала його адреси (про прізвище мовчала). Проте з того часу не розлучалася з листівкою, щоб при нагоді вручити йому.

— Ось вона, — витягла з ручної торбинки фото Ейфелевої вежі з скупим написом на зворотному боці.

Ця увага з її боку ще не поправила його настрою. Взяв карточку до рук, розглянув її, прочитав надпис, зиркнув на Риту і віддав їй подарунок назад.

— Не раджу вам заводити кореспонденцію з усякими Каминецькими.

Рушили у місто, інстинктивно вишукуючи вузькі малолюдні вулички. Рита відчувала, що він хоче їй щось важливе сказати. Чомусь думала, що почне з неї. Вийшло навпаки. Почав з себе.

З його слів вийшло, що він ніби пробачається перед нею за того шибайголову у Львові. Він просить її не дивуватися тому всьому, що плів в нестямі той вітрогон. Пішло воно від того, що він, Борис Каминецький, за довгий час дав собі відпустку від свого «я». Тепер у нього знову все лімітоване: час, сон, життя.

— А котрий з вас той, правдивий? — спитала.

— Цей, що перед вами, — відповів з усією серйозністю. — Таким, до вашого відома, буду завжди.

І знову той проникливий погляд в її бік, в якому Рита вичитала найсвятішу брехню, але не мала відваги признатись йому у своїй підозрі.

Борис говорив з нею, як з давньою знайомою. Час зблизив їх поза їх участю. Не питана, заохочена одною його готовністю слухати, почала розповідати про лодзинські події.

Ніколи, ніколи не забуде рани в шиї тієї мертвої жінки. Боїться, що цей образ переслідуватиме її до самої смерті.

Сказав тоді:

— Все, що є кращого в Польщі, включається в боротьбу проти полковників… — і по паузі докінчив з безапеляційною певністю: — Ви теж будете з нами!

Ніколи б не призналася йому, як імпонував їй цим своїм наказовим тоном.

Довго не могла зрозуміти, як це він так відразу довірився їй. Адже просто могла видумати йому ту лодзинську історію на основі газетних матеріалів. Коли по роках повернулися до цієї розмови і Рита спитала його, чим пояснити собі його довір'я до неї, можна сказати, незнайомої, то признався, що довголітнє перебування у підпіллі виробило в нього восьме відчуття, що з його допомогою мав нюх, яким навчився відрізняти чесних людей від падлюк.

Залишаючись на давніх, платонічних позиціях, коли йшлося про революційний рух серед студентської молоді, Рита увійшла у підпілля через двері робітничих хат.

Розкрилося перед нею життя, якого не знала ні література, ні екран, ні шпальти газет.

Знала тепер, що багато дечого, що досі в її понятті було неможливим, в житті було дійсним. Згадала тоді слова Налковської: «Все дійсне стає природним».

У деяких кварталах Варшави вважалося нормальним, щоб сестра-повія приводила «гостя» до спальної кімнати, в якій ще були і малолітні діти. Нормальним явищем вважалося, коли молодші брати виїдали недоїдки з миски туберкульозного брата.

Дійсним, отже, за Налковською, нормальним було, що люди жили в кімнаті, переробленій з убиральні.

Не таким вже рідким випадком було, що мати биттям змушувала малолітню дочку іти заробляти на вулицю або що жінка у змові з чоловіком жила з власником будинку, аби не платити за квартиру.

І все це мало місце не в літературі минулих днів, а у вільній, відродженій Польщі.

Збентежена очною явкою з життям, Рита старалася рідше зустрічатись з батьком і двоюрідним братом, сином вуйка Пйотра, щоб не вислухувати наївні чи цинічні, — їй-бо, сама не знала, як визначити, — коментарі з їх боку до того, що діялося тепер у самій Варшаві.

— Уряд береться за ліквідацію решток демократії? — питав пан Валевський. — А що він має робити, моя дорога? Чекати, щоб та демократія його зліквідувала? Уряд збирається підвести страйкову боротьбу під параграф державного злочину? А що має в кінцевій меті всякий організований масовий заколот, як не повалення уряду?

Ідуть у Варшаві арешти за антивоєнні демонстрації? І правильно, дитино. В нашій політичній ситуації антивоєнні виступи мусять розцінюватись як антидержавні заворушення, бо Польща, в силу свого географічного і політичного положення, скоріше чи пізніше буде тим марсовим полем, на якому розіграється останній, розтрощувальний бій проти комунізму.

Безробіття, голодовка, хвороби, депопуляція населення? Можливо, дещо з цього і є насправді, але, дорога моя, все це зникне, коли ми розіб'ємо більшовиків і поширимо свої впливи на Схід. Ти дівчина, Рито, і тому не в силі зрозуміти далекоглядних планів маршала, а плани, коли хочеш знати, грандіозні.

Пацифікація на східних кресах? Дозволь, чому вважається етичним пускати з димом панські маєтки, а такі уланські витівки, як розпорювання штиками подушок чи у крамниці хлюпнути нафти, має кваліфікуватись як компрометація століття чи зганьблення священного імені Польщі? Де тут пропорція, де мірило злочину як такого? На добавок, не улани перші починали. Пацифікація — це лише реакція на злочинні випади тих, кого начебто так жорстоко скривдили.

Коли Рита показала батькові фотографію знівеченого нагаями тіла спацифікованої української вчительки, батько обурився, що його дочка може вірити таким вигадкам: