— Не забудь за гроші, — збентежено пробелькотів маестро. — Я дам, скільки вона попросить. Не бійся видатись надто щедрим.

Якось уранці Реновалес гукнув Котонера і, не тямлячи себе від радості, сказав йому:

— Вона прийде! Пополудні буде тут!

Старий пейзажист запитально підняв брови:

— Хто прийде?

— «Чарівна Фреголіна»… Пепіта. Зять попередив мене, що домовився з нею, і сьогодні ж, о третій годині, сам її приведе.

Митець у розпачі окинув поглядом свою творчу майстерню. Ось уже відколи вона була геть занедбана. І слуга та двоє художників квапливо заходилися давати лад у просторому нефі.

Тремтячими руками маестро позносив Хосефінині портрети та полотно, на якому малював її голову, в куток і поставив їх лицем до стіни. Навіщо ці примари, коли з’явиться сама дійсність?.. Натомість він приладнав посеред студії велике чисте полотно, дивлячись на його незайману поверхню очима, сповненими надії. О, що він сьогодні створить! Яку снагу відчував в собі, яке бажання малювати!..

Незабаром двоє художників залишилися самі, але Реновалес ніяк не міг заспокоїтись, йому не подобалося то се, то те, а то раптом починало здаватися, ніби чогось бракує для цього візиту, про який він думав, здригаючись від тривоги. Квітів! Треба негайно принести квітів. Заповнити ними всі античні вази, щоб по студії розтеклися духмяні пахощі.

І Котонер, покликавши на поміч слугу, побіг у сад. Нещадно пограбувавши la serre[33], він повернувся з оберемком квітів. Старий богемник був слухняний і покірний, як справжній друг, але очі його іронічно поблискували. Стільки приготувань заради «Чарівної Фреголіни»! Маестро хвилювався страшенно, здавалося, він раптово впав в дитинство. Чекав, не міг дочекатися цього візиту, сподіваючись нарешті задовольнити своє нестямне, майже безумне бажання.

Квіти було поставлено у вази, але й на цьому Реновалес не заспокоївся. Треба щоб на якомусь столику в студії лежали цукерки і стояло шампанське, найкраще, яке трапиться Котонерові. Той сказав, що нехай усе це купує слуга, а з нього, мовляв, досить; він і так набігався, готуючись до візиту отієї дівчини, що цнотливо притискує лікті до стану, невинно всміхається і виспівує жахливі непристойності.

— Ні, Пепе, — заперечив маестро з благанням у голосі. — Сходи сам. Я не хочу, щоб слуга про це знав. Ану ж проговориться… Моя дочка завжди доймає його розпитуваннями.

Котонер не став сперечатися далі й пішов. Повернувшися за годину, він побачив, що Реновалес перекидає в натурницькій якийсь одяг.

Старий друг поклав на столик пакунки. Висипав солодощі на античні тарелі, розмотав загорнені пляшки.

— Сеньйорові все подано, — повідомив він з іронічною шанобливістю. — Може, сеньйор бажає чогось іще?.. Уся родина на ногах, готуючись до візиту цієї високої дами: твій зять її привозить, я виконую обов’язки служниці… Залишилося покликати твою дочку, щоб вона допомогла їй роздягнутись.

— Дякую, Пепе, дуже дякую! — вигукнув маестро з щирим почуттям, анітрохи не образившись.

До другого сніданку маестро вийшов акуратно зачесаний, ошатно вбраний, з підкрученими вусами. У петельці його найкращого костюма червоніла троянда. Богемник голосно зареготав. Що далі — то краще!.. Маріано таки збожеволів, виставляв себе на посміховисько.

Реновалес ледь чи й торкнувся їжі. Підвівшися з-за столу, пішов до студії і став насамоті схвильовано міряти її кроками. Як повільно тягнеться час!.. Дійшовши до стіни й рушаючи назад, він щоразу окидав поглядом усі три студії та дивився на стрілки старовинного годинника в оправі з саксонської порцеляни, що стояв на столику з кольорового мармуру, відбиваючись у глибокому венеціанському дзеркалі.

Ось і третя година. Маестро з тривогою подумав, що дівчина може і не прийти. Чверть на четверту… пів на четверту. Ні, таки не прийде — час уже минув. Ох ці жінки, завжди вони зв’язані якимись обіцянками та домовленостями, жодна хвилина їхнього життя не належить їм!

Раптом почулися кроки, і зайшов Котонер.

— Вона вже приїхала, ти її маєш… Вітаю, маестро!.. Розважайтеся! Ти вже досить мене поганяв і, сподіваюсь, не вимагатимеш, щоб я ще й лишився вам за компанію.

Він іронічно махнув на прощання рукою, і незабаром Реновадес почув голос Лопеса де Соси, що лунав ближче і ближче, — зять щось розповідав Пепіті про картини та меблі.

Вони зайшли в студію. В очах «Чарівної Фреголіни» світився подив; мабуть, її трохи лякала велична тиша, що панувала в цьому будинку, такому просторому, пишному і несхожому на всі ті, в яких їй досі — доводилося бувати!.. Усе тут старовинне, показне, історичне, а меблі такі дивовижні — аж острах бере!.. Співачка подивилася на Реновалеса з пошаною. Він здався їй шляхетнішим, ніж сеньйор, якого вона мигцем бачила в залі свого театрика. «О, це велика людина, — подумала Пепіта. — Він зовсім не схожий на тих чоловіків, з якими я досі мала справу!» До її тривоги домішувалось захоплення. Скільки, мабуть, грошей у цього пана, що живе в таких розкошах!..

Реновалес і собі дивився на співачку, схвильований, що бачить її так близько.

У першу мить його охопив, сумнів. Чи справді вона схожа на Хосефіну?.. Його збентежило її наквацьоване обличчя, що виднілося крізь вуаль, схоже на машкару із блідих рум’ян, на якій чорніли довгасті плями очей. Бо небіжчиця не малювалася. Але, заглянувши в очі Пепіти, митець знов страшенно схвилювався; схожість здалася йому разючою, і під товстим шаром рум’ян він помалу розгледів кожну рисочку Хосефіниного обличчя.

Divette роздивлялася картини, що висіли на стінах. Які гарні! Невже їх намалював цей сеньйор? Пепіті закортіло побачити й себе на картині — гордовитою і вродливою, Як оті дами. То він її малюватиме? І вона аж випросталася від гордощів, пишаючись, що її вважають красунею, тішачись не знаною досі радістю побачити себе на портреті, зробленому славетним художником.

Лопес де Coca попросив у тестя пробачення. Вони спізнилися через неї, бо з такими жінками хіба кудись устигнеш вчасно. Лягла спати аж на світанні, і він застав її ще в ліжку…

Зять відразу й попрощався, розуміючи, що він тут зайвий. Пепіта дівчина добра; зараз вона геть приголомшена його розповіддю та розкішним виглядом будинку. Тесть може робити з нею все, що захоче.

— Ну, дитино, я тебе залишаю… Цей сеньйор — мій тато, я тобі вже казав. Дивися ж, будь слухняною дівчинкою!

І він пішов, а Пепіта й Реновалес силувано засміялися. Хоч які обоє були збентежені, їх розвеселило це батьківське напучування.

Запала довга, ніякова мовчанка. Від страху та хвилювання маестро геть розгубився, не знав, що сказати. Дівчина здавалася не менш схвильованою. Цей занурений у глибоку тишу величний неф, що так вражав своїми розмірами та витонченою розкішшю, лякав Пепіту — адже досі вона не бачила нічого подібного. Дівчина відчувала той невиразний страх, який охоплює людину перед небезпечною операцією. Крім того, її непокоїв жагучий погляд цього чоловіка, що невідривно дивився на неї; щоки його тремтіли, а губи, здавалося, пересохли від нестерпної жаги…

Пепіта швидко заспокоїлась. Вона була звична до цієї сором’язливої мовчанки, коли вперше зустрічаються насамоті двоє незнайомих людей. Знала, що такі побачення завжди так: починаються, а кінчаються бурхливими пестощами.

Вона розглянулася довкола і професійно всміхнулася, бажаючи якомога скоріше покінчити з ніяковим становищем.

— То що, почнімо? Де мені роздягтися?

Почувши її голос, Реновалес здригнувся, ніби не чекав, що цей образ здатен говорити. Його вразила також прямота дівчини, здивувало, що вона нічого не розпитує.

Зять заздалегідь про все потурбувався: розтлумачив їй, що й до чого, підготував до всяких несподіванок.

Художник провів Пепіту в натурницьку і делікатно залишився за дверима, відвертаючись, сам не розуміючи чому, щоб не бачити її крізь прочинені двері. Настала тиша, потім зашаруділа, падаючи на підлогу, одежа, почулося клацання кнопок та застібок. Раптом маестро почув голос Пепіти — приглушений, далекий, трохи боязкий: