— В’язниця… — пролепетав хлопчисько. — Грінго, той самий, котрого ви мали вчора повісити, підірвав стіну в’язниці. Святі угодники! Діра така велика, як дзвіниця на нашому соборі! і друг грінго, той, котрий схожий на нього і якого мали б повісити завтра, утік разом з ним через цю діру. Той грінго витяг його. Це я бачив на власні очі, і зараз же побіг до вас, сюди, я без упину біг, і віт не забудьте, сеньйоре…

Але начальник поліції вже повернувся до Тореса і нищівним поглядом втупився в нього.

— Так, на вашу думку, цей сеньйор Ріган виявить королівську щедрість, коли заплатить нам з вами ту велику суму, що обіцяв? Та він мусить дати нам уп’ятеро, удесятеро більше: ці грінго ламають наші закони і порядки, і навіть трощать міцні стіни нашої в’язниці…

— Ну, це лише помилкова тривога, пір’їнка, що показує, куди віє вітер і які наміри Френка Моргана, — промурмотав Торес з кислою посмішкою. — Не забувайте, що пораду штурмувати в’язницю давав я.

— У такому разі, це ви і сеньйор Ріган оплатите нам витрати на відновлення в’язниці, — сказав начальник поліції і, помовчавши, додав: — А проте я не вірю, що він це зробив. Це неможливо. Навіть недоумкуватий грінго не зважився б на таке.

Тут у дверях з’явився жандарм Рафаель, з рани на чолі в нього сочилася кров; розштовхуючи рушницею цікавих, котрі вже почали збиратися навколо Тореса і начальника поліції, він став перед своїм шефом.

— Нас розбили, — почав вій. — В’язниця майже вся зруйнована. Динаміт! Сто фунтів динаміту! Тисяча! Ми хоробро кинулися рятувати в’язницю. Проте вона злетіла в повітря. Тисяча фунтів динаміту — це вам не жарт! Я упав без тями, але не випустив рушниці з рук. Коли опритомнів — біля мене були самі мерці! Хоробрий Педро, відважний Ігнасіо, сміливий Августіно — усі, усі лежали мертві! — Рафаелю слід було б сказати: “п’яні як піч”, але натура в нього, як у будь-якого латиноамериканця, була складна, і тому він у трагічних топах змалював катастрофу так, що і вій, і всі інші жандарми поставали героями, як це щиро уявлялося йому. — Вони лежали мертві. Але, може, і не мертві, а тільки контужені. Я поповз. Пробрався до камери цього грінго Моргана. Порожньо. У стіні — величезна діра. Я виповз через неї на вулицю. Бачу: зібралася велика юрба. Але грінго Моргана вже і сліду нема. Я поговорив з одним обшарпанцем, котрий бачив, як це сталося. На них чекали коні. Вони помчали до берега. Там уже стояла під вітрилами шхуна. У Френка Моргана до сідла був прив’язаний мішок із золотом — обшарпанець бачив його на власні очі. Величезний лантух!..

— А діра велика? — запитав начальник поліції. — Діра в стіні?

— Та більша, ніж лантух буде, значно більша, — відповідав Рафаель. — Хоча лантух у грінго величезний — так мені цей обшарпанець сказав. І лантух був прив’язаний у Моргана до сідла.

— Моя в’язниця! — вигукнув начальник поліції; він вихопив кинджал і підніс угору, тримаючи за лезо так, що руків’я, на якому майстерно було вирізано розп’ятого Ісуса, здавалася справжнім хрестом. — Клянуся усіма святими, я буду мстити! О наша в’язниця! Наше правосуддя! Наш закон!.. Коней! Хутко коней! Жандарми, коней, хутко! — Він накинувся на Тореса, хоча той не вимовив ні слова: — До біса сеньйора Рігана! Мені хоча б своє повернути! Мене образили! Зруйнували мою в’язницю! Поглумилися над моїм законом — нашим законом, дорогі друзі! Коней! Коней! Відібрати їх у проїжджих! Та хутчіше ж! Хутчіше!

Капітан Трефезен, власник “Анжеліки”, син індіанки з племені майя^[16] і негра з Ямайки, походжав по вузькій палубі своєї шхуни, поглядаючи у бік Сан-Антоніо, звідки уже відчалила переповнена людьми шлюпка, і роздумував: чи не втекти йому від цього шаленого американця, що зафрахтував його судно? Або, можливо, розірвати контракт і укласти повий, на суму втричі більшу? Трефезена бентежили суперечливі веління його змішаної крові: як негр, він був схильний до обережності і дотримання панамських законів, а як індіанець — прагнув беззаконня і конфліктів.

Перемогла індіанська кров: капітан наказав підтяти клівер і направив шхуну до берега, щоб швидше підібрати шлюпку, що наближалася. Роздивившись, що всі Солано і Моргани озброєні рушницями, він ледве не пустився навтьоки, кинувши людей напризволяще. Проте коли він побачив на кормі жінку, романтика й жадібність збагачення спонукали його дочекатися і взяти шлюпку на борт, бо він знав, що там, де в справах чоловіків замішана жінка, пахне небезпекою і грішми.

Отже, на борті з’явилася жінка, а разом з нею небезпека і гроші: Леонсія, рушниці і мішок із золотом.

Усе, що знаходилося в шлюпці, не без зусиль потрапило на шхуну — оскільки вітер був слабким, капітан не потурбувався навіть припинити судно.

— Радий вітати вас на борті “Анжеліки”, сер, — широко посміхнувся капітан Трефезен, вітаючись із Френком. — А це хто? — запитав він, киваючи на Генрі.

— Мій друг, капітане, мій гість і навіть родич.

— Насмілюся запитати вас, сер, а що то за джентльмени з такою поспішністю скачуть там берегом?

Френк глянув на групу вершників, котрі мчали піщаним пляжем, безцеремонно вихопив з рук капітана бінокль і спрямував його на берег.

— На чолі їде сам шеф, — повідомив він, звертаючись до Леонсії та її родичів, — а слідом за ним жандарми. — Раптом він скрикнув, потім довго дивився в бінокль і нарешті похитав головою: — Мені здалося, що я побачив з ними нашого друга Тореса.

— З ким, з нашими ворогами?! — не вірячи власним вухам, закричала Леонсія.

Вона згадала, як Торес тільки сьогодні вранці на веранді гасієнди пропонував їй руку і серце та інші послуги.

— Я, певне, помилився, — зізнався Френк. — Вони якось усі збилися в купу. Але шефа я добре розгледів: він скаче попереду.

— А що за суб’єкт цей Торес? — різко запитав Генрі. — Він від самого початку мені не сподобався, а у вас удома, Леонсіє, його завжди радо приймають.

— Прошу пробачення, сер, — вкрадливо перервав їх капітан Трефезен, — і дозвольте ще раз вас запитати, сер: хто ці вершники, що так стрімко скачуть там уздовж берега? Хто вони такі, сер?

— Вони ледве не повісили мене вчора, — розреготався Френк. — А завтра збиралися повісити цього мого родича. Тільки ми їх обдурили. І, як бачите, ми ось тут. А тепер, містере шкіпер; прошу звернути увагу на те, що вітрила наші обвисли. Ми не рухаємося. Чи довго ви збираєтеся стояти тут?

— Містере Морган, сер, — була відповідь, — я з найглибшою пошаною служу вам, як клієнту, що найняв моє судно. Проте мушу довести до відома, що я британський підданий. Король Георг^[17] — мій король, сер, і йому я, насамперед, зобов’язаний коритися, а також установленим ним законам про плавання в іноземних водах, сер. Мені зрозуміло, сер, що ви порушили закони цієї країни, до берегів якої я доставив вас, — інакше ті охоронці порядку не переслідували б вашу милість із такою наполегливістю. А крім того, мені зрозуміло, що ви хочете, аби я порушив закони мореплавання і допоміг вам утекти. Проте честь зобов’язує мене, сер, залишатися тут доти, доки це маленьке непорозуміння, що, цілком імовірно, сталося на березі, не буде улагоджено на задоволення всіх зацікавлених сторін, сер, а також на задоволення мого законного монарха.

— Піднімай вітрила і виходь у море, шкіпере! — гнівно перервав його Генрі.

— Сподіваюся, ви вибачите мені, сер, але, на жаль, я мушу вам сказати дві речі. По-перше, не ви зафрахтували моє судію; а по-друге, не ви король Георг, якому я присягав служити вірою і правдою.

— Але ж я зафрахтував твоє судно, шкіпере, — добродушно втрутився Френк, що навчився вже ладнати з метисом. — Так будь ласкавий узятися за штурвал і вивести нас із лагуни Чирикви, та, ради Бога, скоріше, а то вітер стихає.

— Але в контракті не зазначено, сер, що “Анжеліка” має порушувати закони Панами і короля Гсорга.

— Я добре заплачу тобі, — пообіцяв Френк, починаючи втрачати терпіння. — Берися за роботу.