Альберт Ґіон мав рацію. Хіба носити вапно — це професія? Якщо ти роками носиш вапно або шлакоблоки, розвантажуєш вугілля або видряпуєш руками з землі картоплю, прибираєш у підвалі, ти можеш навчитися робити це добре, але це ніяка не професія. Найважча з можливих робіт, але не професія. Від нас вимагалася тільки робота, а не професія. Ми завжди були чорноробами, а це ніяка не професія.

Ми вже не були такими страшенно голодними, а лобода все ще була сріблясто-зеленою, а потім стала колючою і вогняно-червоною. Тільки тому, що ми пережили голод, ми не зривали лободи, а купували собі масну їжу на базарі і їли бездумно багато. І ось стара туга за домом була підмощена новою, похапцем вирощеною плоттю. І всій своїй новонабутій плоті я змушений був повторювати все те саме: колись і я пройдуся повз елегантні вітрини. Навіть я.

Після того як закінчився час, коли всі ми складалися тільки зі шкіри і кісток, коли я вже пережив рятівні обмінні оборудки, балетки, готівкові гроші за роботу, додаткову їжу, нову плоть під шкірою і новий одяг у валізі, прийшло несподіване звільнення. Про всі п'ять років табору я можу сказати п'ять речень:

1 кидок лопатою = 1 грам хліба.

Нульова зона — це щось несказанне.

Рятівний обмін — це гість із будинку навпроти.

Табірне «ми» — це насправді однина.

Обсяг сягає у глибину,

Але всіх цих п'яти речей стосується одне і те ж:

Вони ретельні, як тиша між ними, але тільки не на людях.

На початку січня 1950-го я приїхав із табору додому. І ось я знову сидів у вітальні, у глибокому чотирикутному приміщенні під білою ліпниною стелі, ніби під снігом. Батько малював Карпати, кожні кілька днів продукував нову акварель із зображенням сірих зубців гір і розмитих снігом ялин, майже на всіх картинах дерева і гори були розташовані так само. У підніжжі гір — поодинокі ялинки, на полонинах — групки дерев, на хребті — ялинки парами або поодинці, поміж ними то тут, то там — берези, ніби білі оленячі роги. Мабуть, найважче малювати хмари, на всіх картинах вони нагадують радше диванні подушки. На кожній із цих акварелей Карпати були сонними.

Дідусь помер. Бабуся сиділа у його плюшевому кріслі і розв'язувала кросворди. Час від часу вона питала про якесь слово: диван на сході, частина взуття на «п», порода коней, дах із парусини.

Мама плела одні шкарпетки за іншими для свого ерзац-сина Роберта. Перша пара була зеленою, друга білою. Потім пішли брунатні, біло-червоні, сині, сірі. Після білої пари почалося непорозуміння — моя мама виплітала клубки вошей. Відтоді у кожній парі шкарпеток я бачив наші плетені сади поміж бараками, шматки светрів на світанку. Я лежав на дивані, клубок вовни лежав у бляшаній мисці біля стільця матері, і він був жвавіший за мене. Нитка спиналася вгору, провисала і падала. Два клубки завбільшки з кулак робили з себе готову шкарпетку, неможливо було вирахувати повну довжину вовняної нитки. Якщо скласти докупи всю вовну, використану мамою на шкарпетки, її довжина, мабуть, відповідала би відстані від дивана до вокзалу. Я уникав околиць вокзалу. Тепер у мене були теплі ноги, і тільки відморожені колись ділянки шкіри свербіли біля кісточки, там онуча найшвидше примерзала до тіла. Зимові дні починали сіріти вже з четвертої години дня. Бабуся вмикала світло. Лампа була світло-синьою лійкою із темно-синіми китицями довкола обруча. На стелю потрапляло мало світла, і ліпнина залишалася сірою і починала розпливатися. Наступного ранку стеля знову ставала білою. Я вигадав собі, що за ніч, поки всі ми спимо по різних кімнатах, стеля замерзає, як снігові візерунки на степовому ґрунті за цеппеліном. Біля шафи цокав годинник. Його маятник літав туди-сюди і розкидав наш час поміж меблями від шафи до вікна, від столу до дивана, від пічки до плюшевого крісла, із дня до вечора. На стіні це цокання стало гойдалкою мого дихання, у мене в грудях воно перетворювалося на лопату-серце. Мені тепер дуже її бракувало.

У кінці січня дядько Едвін зайшов за мною рано-вранці, щоб представити мене своєму майстрові на фабриці, що виготовляла ящики. Надворі, у провулку біля школи, на один будинок далі від брами пана Карпа, стояло обличчя. Нижче шиї воно було відрізане візерунком зі снігових квітів. Довкола чола була коса зі снігового волосся, а біля кістки носа — око з відсутнім зеленим поглядом — я побачив Беа Цакель у ранковому халаті з білими квітами і сірою важкою косою. У вікні, як і щодня, сиділа кішка пана Карпа, але мені було шкода Беа, яка так швидко постаріла. Я знав, що кішка може бути тільки кішкою, телеграфний стовп не може бути вартовим постом, біле вогнище снігу — це не табірна центральна алея, а провулок неподалік школи. Що тут, удома, все не може помінятися, бо тут усе залишилося по-старому. Все, крім мене. Посеред ситих батьківщиною людей мені паморочилося в голові від свободи. Мій настрій навчився робити різкі рухи, був вимуштруваний і готовий до раптових падінь і тваринного страху, мій мозок узалежнився від принижень. Мені ввижалася Беа Цакель у вікні, ніби вона сидить і чекає на мене, але думаю, що і їй ввижалося, як я проходжу повз. Я мав би привітатися з нею, як мінімум кивнути головою чи помахати рукою. Але це занадто пізно спало мені на думку, ми вже були на два будинки далі. Коли ми у самому кінці провулку біля школи повернули за ріг, мій дядько взяв мене попід руку. Напевно, він відчув, що хоча я і йду поряд із ним, але подумки перебуваю в зовсім іншому місці. А можливо, він узяв під руку не мене, а своє старе пальто, яке я носив. Його легені свистіли. Мені здалося, що він зовсім не збирався казати того, що промовив після тривалого мовчання. Що це легені примусили його, тому він сказав відразу двома голосами:

— Сподіваюся, тебе візьмуть працювати на фабрику. Мені здається, що у вас вдома зовсім туго. — Він мав на увазі цілковитий безрух.

На тому місці, де хутряна шапка торкалася його лівого вуха, складки шкіри довкола цього вуха розходилися гладенько, як у мене. Я повинен був побачити ще і його праве вухо. Тому обійшов його і став із правого боку. Праве вухо дядька ще більше було схоже на моє, ніж ліве. Гладенький край вуха починався у самому низу, він був довгим і гладеньким, ніби випрасуваним.

Мене взяли працювати на фабрику. Я щодня виходив із цілковитого безруху свого дому, а після завершення зміни знову повертався туди. Щоразу, коли я приходив додому, бабуся питала:

— Ти прийшов?

І я відповідав:

— Так, я прийшов.

Щоразу, коли я йшов із дому, вона питала:

— Ти йдеш геть?

І я відповідав:

— Так, я йду геть.

У момент, коли вона ставила це питання, вона завжди робила крок мені назустріч і недовірливо хапалася за своє чоло. Її руки були прозорими, на них залишилася сама лише шкіра з прожилками і кістки, це були два шовкові віяла. Мені хотілося кинутися їй на шию, коли вона питала мене. Але цілковитий безрух не давав мені зробити цього.

Маленький Роберт чув ці щоденні питання. Коли він пригадував собі їх, то намагався наслідувати бабцю, робив крок мені назустріч, хапав себе за чоло і питав одним реченням:

— Ти прийшов, ти ідеш геть.

Щоразу, коли він хапав себе за чоло, я бачив складки жиру на його зап'ястях. Щоразу, коли мій ерзац-брат питав мене про це, мені хотілося задушити його. Але цілковитий безрух не давав мені зробити цього.

Одного дня, коли я повернувся з роботи, то побачив край білого мережива з-під зачиненої накривки швейної машини. Іншого дня на ручці кухонних дверей висіла парасоля, а на столі стояла розбита тарілка, два однакові уламки, ніби розрізані рівно навпіл. А мама зав'язала собі палець носовичком. Ще одного дня батькові підтяжки лежали на радіо, а бабусині окуляри у моєму черевику. Ще іншого дня плюшевий ведмедик Роберта Мопі був прив'язаний моїми шнурівками до ручки чайника. А у моїй шапці лежав окраєць хліба. Можливо, вони відставляли вбік цілковитий безрух, коли мене не було вдома. Можливо, вони оживали. У нас вдома все виглядало, як у таборі з янголом голоду. Так ніколи і не з'ясувалося, чи цілковитий безрух був нашим спільним, чи кожен із нас мав свого власного.