— Такого я не пам’ятаю, — мовила я, сподіваючись на те, що в печері темно й жодна камера не зафіксувала палахкотіння рум’янцю на моїх щоках.
— Звісно. Бо це ж я так подумав, — сказав Піта. — Посунься, я змерз.
Я звільнила трохи місця у спальному мішку. Ми зіперлися на скелю, моя голова спочивала на Пітиному плечі, а його руки ніжно мене пригортали. Я майже відчувала, як Геймітч підштовхує мене ліктем під ребра.
— Отже, відтоді як нам виповнилося по п’ять років, ти зовсім не звертав уваги на інших дівчат? — запитала я.
— Ні, я помічав усіх дівчат, але жодна з них не справила на мене такого враження, як ти, — відповів він.
— Гадаю, твої батьки шоковані — ти покохав дівчину зі Скиби, — мовила я.
— Навряд чи. Але мені байдуже. До того ж, якщо ми повернемося додому, ти вже не будеш дівчиною зі Скиби, ти будеш дівчиною з Поселення Переможців, — сказав Піта.
І то правда. Якщо ми виграємо, то кожен із нас отримає дім у престижному районі нашого округу, призначеному для переможців Голодних ігор. Давним-давно, коли Ігри ще тільки починалися, Капітолій збудував у кожному окрузі з дюжину таких будинків. Звісно, у нашому був зайнятий тільки один. В інших ніхто ніколи не мешкав.
Раптом мене уразила одна думка.
— Але тоді нашим єдиним сусідою буде Геймітч!
— О, чудово, — вигукнув Піта, ще дужче притиснувши мене до себе. — Ти, я і Геймітч. Як затишно! Уяви тільки: пікніки, дні народження, довгі зимові вечори біля вогню і спогади про Голодні ігри…
— Я кажу тобі, що він ненавидить мене! — мовила я, але таки не втрималася і розсміялася — Геймітч геть не пасував на роль мого сусіди-приятеля.
— Час від часу. Коли він тверезий, то ніколи не говорить про тебе нічого поганого, — мовив Піта.
— А коли він буває тверезим? — запротестувала я.
— Правда. Про що я тільки думав? О, я знаю. Цинна — ось хто тебе любить, але, мабуть, тільки за те, що ти не втекла, коли він намагався тебе спалити живцем, — мовив Піта. — З другого боку, Геймітч… ну, на твоєму місці, я б уникав його. Адже він тебе ненавидить.
— А хіба ти не казав, що я — його улюблениця?! — вигукнула я.
— Мене він ненавидить ще дужче, — мовив Піта. — Взагалі сумніваюся, що людський рід його цікавить.
Я знала, що публіка оцінить наші кепкування з Геймітча. Він так багато часу проводить серед капітолійців, що дехто з них вважає його мало не старим другом. А після Жнив, коли кожен житель Панему став свідком мертвої петлі у його виконанні, Геймітча знали всі. Його, мабуть, неодноразово витягували зі Штабу, щоб узяти інтерв’ю. Але мені було байдуже, що він там городив про нас. Я навіть трохи співчувала йому, адже більшість менторів мали партнерів, інших переможців зі свого округу, тоді як у Геймітча не було нікого. Так, як донедавна у мене. Цікаво, як він тримається? Усе проти нього: і випивка, і надмірна увага публіки, і відповідальність за наші життя…
Смішно. Ми з Геймітчем не ладнали, але, можливо, Піта мав рацію, і ми справді схожі. Адже Геймітч чудово порозумівся зі мною через спонсорські подарунки! Наприклад, я легко розкумекала, що вода поруч, коли Геймітч не давався чути. І здогадалася, що сироп — не ліки, а снодійне. А останнє послання Геймітча, з якого стало зрозуміло, що ми повинні робити, щоб отримати їжу!
Він навіть не намагався спілкуватися з Пітою. Для Піти казанок бульйону — це просто казанок бульйону, тоді як для мене — задача на логіку.
Ця здогадка просто вразила мене: дивина, як це мене не осяяло раніше. Мабуть, тому, що тільки віднедавна я почала звертати на Геймітча увагу.
— Як гадаєш, як йому це вдалося?
— Кому? Вдалося що?
— Геймітчу. Як йому вдалося перемогти в Голодних іграх?
Піта довший час міркував, перш ніж відповісти. Геймітч кремезний, але й близько не такий дужий, як Катон або Трач. Не такий уже й вродливий. Принаймні не настільки, щоб спонсори засипали його подарунками. І він такий похмурий, що важко уявити його в команді. Геймітч міг перемогти тільки в один спосіб — і Піта озвучив його водночас із тим, як я сама дійшла цього висновку:
— Він усіх перехитрив.
Я кивнула, але теми не продовжила. Проте в душі міркувала далі: може, Геймітч тимчасово покинув пиячити, бо вважає нас досить кмітливими, щоб перемогти? А може, він і не завжди був пияком. І попервах намагався допомагати трибутам. Але не зміг більше витримувати. Як це має бути нестерпно для ментора: вчити дітей — а тоді спостерігати, як вони вмирають! Рік у рік. Тут я усвідомила: якщо мені вдасться вижити, мені теж доведеться братись До роботи. Стати ментором для дівчат з Округу 12. Думка настільки приголомшила мене, що я миттю викинула її з голови.
Приблизно за півгодини я вирішила, що досить чекати. Піта був* також занадто голодний, тож зовсім не сперечався зі мною. Поки я накладала на тарілки дві невеличкі порції тушкованого м’яса з рисом, заграв гімн. Піта притиснувся до стіни, щоб через щілину в камінні розгледіти небо.
— Сьогодні не сталося нічого цікавого, — мовила я. Бо ягнятина цікавила мене куди більше, ніж небо. — Нічого не трапилося, в іншому разі ми б почули постріл.
— Катніс, — сказав Піта тихо.
— Що? Як гадаєш, чи варто нам з’їсти ще одну булочку?
— Катніс, — повторив Піта, але я знову проігнорувала його.
— Напевно, я розділю одну навпіл. А сир залишимо на завтра, — сказала я. А тоді розвернулася й побачила, що Піта дивиться на мене.
— Що?
— Трач мертвий, — мовив Піта.
— Не може бути, — вигукнула я.
— Мабуть, постріл пролунав одночасно з громом, і ми його проґавили, — припустив Піта.
— Ти впевнений? Там же ллє як із відра. Не знаю, як ти взагалі щось розгледів, — мовила я.
Відтягнула Піту від стіни і сама припала до щілини, намагаючись роздивитися темне дощове небо. Приблизно десять секунд я розгублено витріщалася на розпливчасте зображення Трача, яке поволі зникло. Просто зникло.
Я сповзла вниз по стіні, миттю забувши про все на світі. Трач мертвий. Я ж повинна радіти, хіба ні? На одного трибута менше. Та ще й такого могутнього. Але мені було зовсім не весело. Я все думала про те, як
Трач відпустив мене, дозволив утекти — через Руту, яка загинула зі списом у животі…
— З тобою все гаразд? — запитав Піта.
Я ухильно знизала плечима й стиснула долоні в кулаки. Я повинна приховати біль, котрий накотив на мене, бо хто ж ставитиме на трибута, який так важко переживає смерть своїх суперників! Рута — це одне. Ми були союзниками. І вона була такою юною! Але ніхто не зрозуміє мого смутку з приводу вбивства Трача… Я вкусила себе за язик. Вбивства! На щастя, я не вимовила цього вголос. Це зовсім не зіграло б мені на руку. Натомість я мовила:
— Просто… якщо виграємо не ми… я хотіла, щоб це був Трач. Тому що він відпустив мене. А ще через Руту.
— Так, я знаю, — мовив Піта. — Але це означає, що ми ще на крок ближче до Округу 12,— він простягнув мені тарілку з їжею. — Іж. М’ясо ще тепле.
Я з’їла кілька ложок, вдаючи, ніби мені байдуже, але я немов запихалася клеєм, який було важко жувати, а ще важче ковтати.
— А ще це означає, що Катон прийде по нас.
— І тепер у нього знову є харчі,— мовив Піта.
— Б’юсь об заклад, він поранений, — сказала я.
— Чому ти так гадаєш? — запитав Піта.
— Тому що Трач ніколи б не здався без бою. Він такий дужий!.. Я маю на увазі, він був такий дужий! І билися вони на його території,— закінчила я.
— Добре, — і- мовив Піта. — Що сильніше поранений Катон, то краще. Цікаво, як там справи у Лисячої Морди?
— О, з нею все гаразд, — мовила я буркітливо. Я була досі зла на неї через те, що вона додумалася заховатися за
Рогом достатку, а я ні.— Можливо, зловити Катона буде набагато легше, ніж її.
— А може, вони просто піймають одне одного, а ми поїдемо додому, — мовив Піта. — Все одно нам треба бути обачнішими. Зізнаюся, під час свого вартування я кілька разів задрімав.
— Я також, — визнала я. — Але сьогодні цього не повториться.