Я зжувала кілька листочків м’яти, більше мій шлунок не приймав. Яке щастя, що я одягнула куртку Піти поверх своєї! Якби я цього не зробила, довелося б стрибати й бігати, щоб зігрітися. Надворі потроху прояснювалося, але досі не було жодного знаку інших трибутів. Нічого дивного. Кожен із них відзначається або силою, або витривалістю, або хитрістю. Цікаво, вони думають, що Піта зі мною? Сумніваюся, що Трач і Лисяча Морда здогадуються про те, що він важко поранений. Нехай гадають, що він мене прикриватиме, коли я побіжу по мішок із номером «12».

До речі, де мішок? На арені вже досить світла, тож я зняла окуляри. Співали пташки, сповіщаючи про ранок. Хіба не пора? Я запанікувала. Може, я прийшла не туди, куди слід? Але ні, я пам’ятала, як Клавдій Темпл-сміт оголошував бенкет біля Рогу достатку. Ось він. Ріг достатку. І я тут. Де ж бенкет?

Щойно перший промінь сонця освітив Ріг достатку, як на галявині почувся рух. Земля біля Рогу розділилася навпіл, і на арені з’явився круглий стіл, вкритий білосніжною скатертиною. На столі лежало чотири пакунки: два великі чорні з цифрами «2» й «11», середніх розмірів зелений із цифрою «5» і зовсім крихітний оранжевий, — я б легко змогла його нести, прив’язавши до зап’ястя, — гіа якому має бути цифра «12».

Тільки-но стіл опинився в потрібному місці, з-за Рогу достатку висковзнула якась постать, ухопила зелений мішечок і втекла. Лисяча Морда! Треба віддати їй належне за таку розумну й ризиковану ідею! Всі інші причаїлися навколо галявини, чекаючи на слушний момент, готуючись до нападу, оцінюючи ситуацію, а вона взяла своє — і зникла. Ми потрапили в її пастку, ніхто не хотів переслідувати Лисячу Морду, поки його власний мішок так беззахисно лежить на столі. Лисяча Морда навмисне залишила всі інші мішки, знаючи, що візьми вона чужий — її одразу ж почнуть переслідувати. Такою повинна була бути моя стратегія! Поки я приводила до ладу розбурхані почуття: здивування, захоплення, лють, заздрість, розчарування, — рудоволоса вже добігала до лісу, й у неї годі було поцілити. Що ж. Я завжди боялася інших, але, можливо, саме Лисяча Морда — мій справжній суперник.

Вона вкрала в мене час, тому що тепер стало цілком очевидно, що наступною до столу повинна підійти я. Якщо це буде якийсь інший трибут, він може просто вхопити мій мішечок і втекти. Ні секунди не вагаючись, я кинулася до столу. Небезпеку я відчула ще до того, як побачила. На щастя, перший ніж просвистів праворуч від мене, тож я почула, виставила руку і відбила його луком. Я розвернулася, натягнула тятиву й пустила стрілу просто в серце Клівії. Вона вчасно ухилилася й уникла фатальної рани, але стріла все-таки зачепила її ліве передпліччя. На жаль, вона метає ножі правою рукою, але принаймні це трохи її сповільнить. Поки вона витягала стрілу й оглядала рану, я помчала далі, автоматично підготувавши наступну стрілу, як справжній професіонал.

Я підбігла до столу, пальці потягнулися до маленького оранжевого мішечка. Рука пірнула під зав’язку, й мішечок повис на моєму зап’ясті — він був зовсім маленький, куди ще мені його подіти. Я розвернулася та приготувалася стріляти, коли в повітрі просвистів другий ніж. Його гостре лезо розітнуло мені праву брову, лишивши глибоку рану, з якої хлинула кров. Вона збігала мені по обличчю, заливала очі, затікала в рот, я відчувала різкий металевий присмак власної крові. Я хитнулася, але все-таки спромоглася послати стрілу в напрямку ворога. Та ще до того, як опустити руку, я знала, що змажу. А тоді Клівія кинулася на мене, повалила на землю й притиснула до землі колінами.

«Ось і все», — подумала я, мріючи тільки про те, щоб смерть була швидкою — заради Прим. Але Клівія хотіла насолодитися моментом. Вона знала, що в неї є час. Понад усякий сумнів, Катон десь поблизу, прикриває її спину, чекає на Трача і, можливо, на Піту.

— Де твій Ромео, ти, Округ 12? Ви ще не розбіглися, закохані? — запитала вона.

Що ж, поки ми балакаємо, я жива.

— Зараз він ондечки там. Підкрадається до Катона, — рикнула я. А тоді щосили загукала: — Піто!

Клівія натиснула мені на трахею кулаком, заткнувши цим самим рота. Вона завертіла головою, і я зрозуміла, що бодай ненадовго, але вона повірила моїм словам. Та оскільки Піта так і не прийшов на допомогу, Клівія знову обернулася до мене.

— Брехуха, — оскалилася вона. — Він однією ногою в могилі. Ка^он знає, де різати. Мабуть, ти заховала його десь високо на дереві, а сама прийшла сюди, бо це його останній шанс. Що в цьому маленькому симпатичному мішечку? Ліки для коханого? Погано, що він так ніколи їх і не отримає.

Клівія розстебнула куртку. Мене вразила неймовірна кількість ножів, прикріплених до неї. Вона обрала витончений у своїй смертоносності кривий ніж.

— Я пообіцяла Катону, що як ти потрапиш мені до рук, я подарую публіці незабутнє шоу.

Я напружилася всім тілом, спробувавши скинути її з себе, але де там. Вона важка, і хватка в неї міцна.

— Навіть не мрій, Округ 12. Ми тебе вб’ємо. Точно як твою малу союзницю… як там її звали? Ту, що скакала по деревах? Рута? Що ж, спочатку Рута, потім ти, а тоді природа сама потурбується про твого коханого. Як тобі таке? — запитала Клівія. — Гаразд, із чого почнемо?

Вона рукавом витерла кров із моєї рани і якийсь час уважно роздивлялася моє обличчя, повертаючи його з боку на бік, ніби це колода, і вирішуючи, що вирізьбити. Я спробувала вкусити її за руку, але вона вхопила мене за волосся й притиснула голову до землі.

— Думаю… — майже промуркотіла вона. — Думаю, ми почнемо з рота.

Я міцно зціпила зуби, поки вона кінчиком ножа, дражнячись, обводила мої губи.

Я не заплющуватиму очей. Те, що вона сказала про Руту, неабияк мене розізлило. Гадаю, цієї люті вистачить, щоб померти з гідністю. Таким чином я продемонструю свою непокору, я дивитимуся на Клівію доти, доки зможу, мабуть, це триватиме зовсім не довго, але я дивитимуся, я не кричатиму, не плакатиму, а просто помру, по-своєму героїчно, непідкореною.

— Думаю, губи тобі більше не знадобляться. Хочеш послати своєму коханому останній повітряний поцілунок? — запитала вона.

У мене в роті набралося чимало крові та слини, і я виплюнула все це їй в обличчя. Вона спалахнула.

— Що ж, тоді до справи.

Я приготувалася до нестерпного болю. Та щойно на губі з’явився перший поріз, якась невідома сила схопила Клівію, і я почула її зойк. Спочатку я розгубилася, не могла зрозуміти, що сталося. Невже Піта якимось чином прийшов мені на допомогу? А може, продюсери випустили хижака, щоб підлити олії у вогонь? Чи вертоліт підняв її у повітря?

Та коли я зрештою спромоглася підвести голову, то виявила, що жодна з моїх здогадок не справдилася. Ноги Клівії бовталися над землею, а сама вона опинилася в руках Трача. Побачивши таку картину, — наді мною нависала могутня постать Трача, який тримав у руках Клівію і трусив її, немов ганчір’яну ляльку, — я аж рота роззявила. Я пам’ятала, який він великий, але ще ніколи він не здавався таким здоровезним і дужим. Невже на арені він примудрився набрати ваги? Він ударив Клівію та жбурнув її об землю.

Коли він заволав, я аж підскочила. Я ще ніколи не чула, щоб він підвищував голос.

— Що ти зробила з маленькою дівчинкою? Це ти її вбила?

Клівія насилу підвелася навколішки, немов оглушена комаха. Вона була занадто ошелешена, щоб кликати на допомогу.

— Ні! Ні, це була не я!

— Ти назвала її на ім’я. Я чув. Це ти її вбила? — нова хвиля злості захлиснула його. — Ти порізала її так само, як хотіла порізати ось її? — і він тицьнув у мене. ^

— Ні! Ні, я… — Клівія побачила в руці Трача камінь, невеличкий, завбільшки з буханець хліба, і щосили загорлала: — Катоне! Катоне!

— Клівіє! — закричав Катон у відповідь.

Але він задалеко, їй він не допоможе. Цікаво, що він там робить? Намагається зловити Лисячу Морду чи підстерігає Піту? Чи, може, вистежує Трача, тільки неправильно обрав позицію?

Трач просто підняв камінь високо в повітря й опустив його прямо на скроню Клівії. Не було й краплі крові, але я побачила западину в її черепі й умить зрозуміла, що їй кінець. Вона була досі жива, її груди повільно то піднімалися, то опускалися, а з уст зірвався легенький стогін.