Я дала Катону трохи часу, щоб він заліз на дерево, і тільки тоді видряпалася ще вище. Гейл завжди казав, що я нагадую йому білку: так прудко я здатна видертися на вершечок дерева по найтонших гілочках. Частково я завдячую своїй вазі, а частково — багаторічній практиці. Треба знати, куди ставити руки й ноги. Я здолала ще тридцять футів, коли почула хрускіт і побачила, як Катон гепнувся на землю. Він заліз уже достатньо високо, тож я сподівалася, що він скрутить собі в’язи… Але ні. Він звівся на ноги й брудно вилаявся.

Дівчина зі стрілами (я чула, як хтось назвав її Глорія — кумедно, які пишні імена дають дітям в Окрузі 1) також почала дертися на дерево, але їй вистачило здорового глузду зупинитися, коли гілки затріщали і під нею. Я була на висоті щонайменше вісімдесятьох футів. Вона спробувала підстрелити мене з лука, й одразу стало зрозуміло, що тримає його в руках вона вперше. Одна зі стріл уп’ялася в сусіднє дерево, і я зуміла до неї дотягнутися. Я помахала стрілою, мов діставала її тільки для того, щоб подражнити дівчину, хоча насправді я збиралася скористатися стрілою, якщо у мене випаде така нагода. Я б могла повбивати їх усіх до ноги, якби срібний лук був у моїх руках.

Кар’єристи перегрупувалися, і до мене долинули їхні приглушені голоси. Я їх не просто розізлила — я виставила їх на посміховисько перед усім Капітолієм. Але на землю спускалися сутінки, і вони були змушені відкласти атаку. Зрештою Піта сказав:

— Нехай сидить нагорі. Нікуди вона не втече. А вранці ми щось придумаємо.

Що ж, в одному він був абсолютно правий. Я нікуди не втечу. І тут немає холодної води, тож я на повну силу відчула біль від опіків. Я знайшла годящу гілку і почала вмощуватися на ніч. Одягнула куртку. Розгорнула спальний мішок. Пристебнулася паском і намагалася не стогнати. Хворій нозі було занадто парко в мішку. Тому я зробила розріз і вистромила ногу назовні. Тоді скропила водою рану і пухирі на руках.

Від бравади не лишилось і сліду. Біль і голод ослабили мене, але я не могла їсти. Навіть якщо я протримаюся цю ніч, що принесе з собою ранок? Я дивилася на зелене листя і намагалася розслабитися, але опіки стали на заваді. Пташки також вкладалися на ніч, співаючи колискові своїм пташенятам. Повилазили нічні хижаки. Десь ухнула сова. Крізь дим прорізався невиразний сморід скунса. З сусіднього дерева на мене дивилися очі якоїсь тварини — можливо, опосума — і поблискували у світлі факелів, які запалили кар’єристи. Раптом я сперлася на лікоть. Здається, очі належали не тварині. В останніх тьмяних променях світла я таки розгледіла її, мовчазну і непорушну, вона також втупилася в мене.

Рута.

Скільки часу вона провела тут? Мабуть, стільки, скільки і я. Ніким не помічена, вона сиділа на своєму дереві. Напевно, зачувши наближення зграї, вона вилізла на нього ще до моєї появи.

Якийсь час ми дивилися одна на одну. А тоді, не зачепивши й листочка, вона простягнула свою маленьку руку вгору і вказала на щось у мене над головою.

РОЗДІЛ 5

Очима я простежила за Рутиним пальцем — наді мною тріпотіло листя. Спочатку я нічого не могла розрізнити, але згодом у тьмяному світлі роздивилася якусь невиразну пляму приблизно за п’ятнадцять футів у мене над головою. Але що… що це таке? Якась тварина завбільшки з єнота? Це щось звисало з самого краєчка гілки й повільно розхитувалося. Ні, це не єнот. І раптом поміж добре знайомих звуків нічного лісу мої вуха вловили ледь чутне дзижчання. Нарешті я втямила: там осине гніздо.

Мене паралізував страх, але мені вистачило здорового глузду не зойкнути й не вертітися. Зрештою, звідки мені знати, що то за оси. Там могли бути звичайнісінькі безневинні комахи, на зразок залиште-нас-у-спокої-і-ми-вас-не-чіпатимемо. Але ж це Голодні ігри, і тут нічого не буває просто так. Швидше за все, це ще одні мутанти, вирощені Капітолієм, — мисливці-вбивці. їх вивели в лабораторії і під час війни з округами використовували осині гнізда як міни. Мисливці-вбивці більші, ніж звичайні оси, менш вразливі, а від їхнього укусу з’являються набряки завбільшки зі сливу. Як правило, після кількох таких укусів людина помирає. Дехто помирає одразу. Ті, кому поталанило менше, з’їжджають із глузду від галюцинацій, викликаних отрутою. І ще одне: ці оси до останнього полюють на того, хто зачепив їхнє гніздо і порушив спокій. Ось чому їх назвали мисливцями-вбивцями.

По війні Капітолій знищив усі гнізда неподалік столиці, але навмисне залишив ті, що розміщувалися навколо округів, — як іще одне нагадування про свою силу і нашу слабкість. Гадаю, Голодні ігри були придумані з цією-таки метою. Ще одна причина, з якої не варто потикатися за межі Округу 12. Коли ми з Гейлом натрапляли на гніздо мисливців-убивць, одразу ж розверталися й тікали геть.

То що зараз висіло наді мною? Гніздо мисливців-убивць? Я подивилася на Руту, шукаючи в її очах допомоги й підтримки, але вона зникла в густому листі.

А хіба, беручи до уваги обставини, в яких я опинилася, не байдуже, які це оси? Я поранена й загнана в пастку. Темрява дала мені незначну перевагу, але заки настане світанок, у кар’єристів з’явиться план, як мене вбити. Вони просто не можуть учинити інакше, потому як я пошила їх у дурні перед цілою країною. Можливо, осине гніздо — моя єдина надія. Якщо б мені вдалося кинути його на моїх переслідувачів, то у мене б з’явився шанс на втечу. Звісно, без ризику тут не обійдеться.

Певна річ, мені нізащо не наблизитися до гнізда впритул. Щоб скинути його, доведеться пиляти цілу гілку біля самого стовбура. Гадаю, що зубчастому лезу мого ножа це до снаги. А чи до снаги це моїм рукам? Чи може вібрація сполошити мисливців-убивць і змусити їх атакувати? А що як кар’єристи розгадають мій план і отаборяться в інщому місці? Тоді все пропало.

Поміркувавши, я вирішила, що пиляти найкраще

тоді, коли лунатиме гімн. А він може початися будь-якої

миті. Тож я повільно вилізла зі свого спального мішка,

І. переконалася, що ніж надійно закріплений за поясом,

і подерлася вгору. Це саме по собі було небезпечно, бо що далі, то гілки ставали тонші, але ж я терпляча і витривала… Коли я наблизилася до потрібної гілки, дзижчання стало виразнішим. Проте все-таки недостатньо гучним, як на мисливців-убивць.

«Це все дим, — подумала я. — Він їх ошелешив».

Дим — це єдиний спосіб, за допомогою якого повстанці боролися з осами.

Раптом на небі з’явився герб Капітолія, і пролунали перші ноти гімну.

«Зараз або ніколи», — подумала я і заходилася пиляти.

Пухирі на правій долоні почали лускати, тільки-но я взялася до справи. Щойно на гілці утворилася неглибока западинка, стало набагато легше, але все одно заледве мені під силу. Я міцно зціпила зуби й продовжила пиляти, не випустивши з уваги, що на небі не з’явилося жодної світлини. Отже, сьогодні ніхто не помер, і публіці доведеться задовольнитися сценою моєї втечі від вогняних куль і поранення й тим, як мене загнала на дерево розлючена зграя кар’єристів. Гімн уже майже закінчився, а я виконала тільки три чверті роботи. Музика стихла, небо почорніло, і я була змушена зупинитися.

І що тепер? Мені б, схоже, таки вистачило сил, щоб допиляти ту кляту гілку, але тепер цей план здавався далеко не найкмітливішим. А що як оси задурманені, що як гніздо застряне десь між гілками — або я в темряві не зможу втекти? Тоді це марна трата часу. Ліпше я підкрадуся сюди на світанку й скину осине гніздо на своїх ворогів.

У тьмяному світлі факелів я повернулася назад до свого мішка, де на мене чекав найкращий у світі сюрприз.

На спальному мішку стояла маленька пластикова баночка, прикріплена до срібного парашута. Мій перший подарунок від спонсорів! Мабуть, Геймітч прислав його під час гімну. Баночка була така маленька, що легко вмістилася на долоні. Що це? Не харчі, це точно. Я зняла кришечку і по запаху зрозуміла, що це ліки. Я обережно торкнулася пальцем однорідної маси — і свербіння в пучці одразу ж минулося.