Та в першу чергу я вирішила застерегтися від наглої зустрічі з іншими хижаками — трибутами. Впевнена, багато з них продовжать полювати вночі. Ті, хто залишився біля Рогу достатку, мають доволі їжі, вдосталь води з озера, ліхтарики й факели, а ще зброю, якій вони так прагнуть знайти застосування. Я ж можу сподіватися тільки на те, що втекла від них достатньо далеко.

Перш ніж умоститися на ніч, я зробила з дроту два сильця-петлі й заховала їх у кущах. Я знала, що ризикую, розставляючи пастки, але мені потрібна їжа. Не розставляти ж пастки на ходу! Однак я все-таки відійшла на безпечну відстань, перш ніж отаборитися.

Я довго підшукувала годяще дерево. І вибрала вербу, не дуже високу, але добре сховану між інших дерев. Її довгі коси, забезпечать мені надійний захист. Я подерлася вгору, тримаючись за стовбур і обережно ступаючи та товстіші рілки, і зрештою знайшла хороше місце для лігвиська. Довго вовтузилася зі спальним мішком, намагаючись обрати якомога зручнішу позицію. Зрештою я запхала наплічник у ноги спального мішка й сама ковзнула всередину. Останнім штрихом став мій шкіряний пояс, яким я пристебнула до гілки спальний мішок і себе разом із ним. Що ж, якщо я крутитимусь уві сні, то принаймні^ не впаду з дерева. Мішок був достатньо великий, тож я склала його верхню частину в кілька шарів і використовувала її як подушку. Щойно стемніло, повітря одразу охолонуло. Хоча я вельми ризикувала біля Рогу, щоб дістати спальний мішок, але тепер перекопалася, що вчинила правильно. Цей спальний мішок, який відбиває тепло мого тіла, — безцінний. Я знала, що просто зараз принаймні кілька трибутів наразили ся на серйозну проблему — як зігрітися. А в мене з’явилося кілька годин для сну. Якби тільки не спрага…

Щойно я вмостилася, як заграв гімн, який передує оголошенню загиблих. У небі поплив офіційний герб Ка-пітолія. Власне, те, що я бачу поміж гілля, це величезний екран, який тримає один із безшумних вертольотів. Коли пролунали останні ноти гімну, небо на мить стемніло. В округах по телебаченню показують детальний повтор кожної смерті, але нам на арені не можна цього бачити: вважається, що це може дати несправедливу перевагу живим трибутам. Наприклад, якби я роздобула лук і пристрелила когось з учасників, мою таємницю було б розкрито. Ні, на арені нам показують звичайні світлини — ті самі, що й під час оголошення балів за показовий виступ. Обличчя. А замість оцінок — номер округу. Коли почали показувати фотографії, я затримала подих і заходилася загинати пальці, рахуючи мертвих.

Першою з’явилася дівчина з Округу 3. Це означало, що всі трибути-кар’єристи з Округів 1 і 2 вижили. Нічого дивного. Тоді показали фотографію хлопця з Округу 4. А це була несподіванка. Як правило, кар’єристи не вмирають у перший день. Далі хлопець з Округу 5… Гадаю, його вбила дівчина з лисячою мордою. Потім обоє трибутів з Округів 6 і 7. Хлопець з Округу 8. Обоє з Округу 9. Так, саме з хлопцем з Округу 9 я змагалася за наплічник. Я швидко порахувала загнуті пальці;

залишився ще один трибут. Невже Піта? Ні, це дівчина з Округу 10. На сьогодні все. На небі знову з’явився герб Капітолія і заграла велична музика. Тоді небо стемніло й стало знову тихо.

Я заспокоїлася, дізнавшись, що Піта живий. Я не раз говорила собі: «Якщо мене вб’ють, то нехай виграє він. Так буде краще для Прим і мами». Саме так я намагалася пояснити ті змішані почуття, що переповнювали мене, коли я думала про Піту. Вдячність за те, що він дав мені перевагу над іншими трибутами, коли під час інтерв’ю освідчився в коханні. Злість на його красиві слова на даху. Страх через те, що незабаром ми можемо зіткнутися око в око на арені…

Одинадцять мертвих, але жодного з Округу 12. Я намагалася згадати, хто залишився. П’ять трибутів-кар’єристів. Лисяча Морда. Трач і Рута. Рута… отже, в перший день вона вижила. Я не могла приховати своєї радості. Разом десять. Таким чином, залишилося ще три. Я згадаю їх завтра вранці. Тепер, коли на землю опустилася ніч, коли я на безпечній відстані від інших і зручно вмостилася на дереві, саме час відпочити.

Я майже не спала два дні, а тоді була ще довга виснажлива подорож до арени. Повільно мої м’язи розслабилися, а повіки поповзли вниз. Останнє, про що я подумала, — добре, що я не хроплю…

Хрусь! Мене розбудив тріск гілки. Скільки часу я проспала? Чотири години? П’ять? Кінчик носа холодний як лід… Хрусь! Хрусь! Що відбувається? Коли ступити на гілку, вона тріщить зовсім не так… її радше ламають. Хрусь! Хрусь! Судячи зі звуку, це відбувається десь за кількасот кроків праворуч од мене. Повільно, не видавши жодного звуку, я обернулася туди. Але не побачила нічого, крім темряви, і не почула нічого, крім легенького човгання. Проте згодом угледіла іскру: спалахнув маленький вогник, до якого потягнулася пара рук.

Я прикусила язика, щоб не скрикнути. І що за дур-новерхість? Розпалити вогонь увечері — це одне. Тоді трибути ще тільки оговтувалися після різанини біля Рогу достатку, відновлювали сили і навряд чи звернули б увагу на маленький димок. Але тепер вони остаточно отямилися й, мабуть, прочісують ліс, шукаючи жертв. Розгнітити багаття зараз — те саме, що махати білим прапором і кричати: «Агов, ходіть сюди, вбийте мене!»

Я була за кілька кроків від найбільшого ідіота в Іграх. Прив’язана до дерева. Я боялася поворухнутися, а про те, щоб утікати, не могло бути й мови. Скоро на полум’я збіжаться трибути, а до мене їм рукою кинути. Я чудово усвідомлювала, що надворі холодно і не в кожного є спальний мішок. Але в такому разі треба зціпити зуби й чекати до ранку!

Наступні кілька годин я пролежала в своєму мішку, міркуючи над тим, що можу легко злізти з дерева й без проблем знищити супротивника. Але мої інстинкти підказувати мені тікати, а не нападати. Цей трибут міг виявитися небезпечним. Усі дурні небезпечні. Хоча в цього, здається, немає зброї, а в мене є гострий ніж…

Небо досі було темне, але я відчувала наближення світанку. Я почала думати, що нас — я мала на увазі трибута, над чиєю смертю щойно міркувала, і себе — нас можуть не помітити. А тоді до мене долинув тупіт кількох пар ніг, що бігли лісом. Трибут біля вогню, мабуть, задрімав. Нападники наскочили, не давши жертві шансу втекти. Тепер я зрозуміла, що це була дівчина: вона благала, а тоді голосно зойкнула. Потім почувся грубий сміх, і кілька трибутів привітали одне одного. Хтось крикнув:

— Дванадцять готові, одинадцять на черзі!

У відповідь пролунали схвальні вигуки.

Отже, вони об’єдналися у зграю. Я зовсім не здивувалася. Часто на ранніх стадіях Ігор утворюють такі собі співдружності. Сильніші об’єднуються, щоб винищити слабших, а тоді напруга зростає, і вони повстають одне проти одного. Зовсім не важко здогадатися, хто входив у цю зграю. Понад усякий сумнів, це трибути-кар’єристи з Округів 1, 2 і 4. Два хлопці й три дівчини. Ті, що в спортзалі завжди обідали за одним столом.

Кілька секунд вони обшукували дівчину, сподіваючись знайти щось цінне. Але судячи з їхніх коментарів, не знайшли нічого. Не здивуюся, якщо жертвою стала Рута. Хоча ні, вона занадто кмітлива, щоб розпалювати вогонь у такому місці й у такий час.

— Краще зразу забратися звідси, щоб тіло прибрали ще до того, як воно засмердиться, — я була майже впевнена, що це сказав брутальний хлопець з Округу 2.

Всі інші, здається, погодилися з ним, і зграя рушила у моєму напрямку. Та вони ж не знають, що я тут. Звідки їм знати? Я добре заховалася між гілля. Принаймні поки не встане сонце.іБо тоді мій чорний спальний мішок із засобу маскування перетвориться на приманку. Якщо кар’єристи не зупиняться, то за кілька секунд проминуть мене.

Але вони стіали на галявині за десять кроків од мене. У них були ліхтарі й факели. Крізь прогалини в листі я де-не-де бачила чиюсь руку, чиюсь ногу. Я закам’яніла, не сміючи навіть дихнути. Невже мене помітили? Ні, ще ні. Судячи з розмови, їхні думки далеко звідси.

— Чому досі не пролунав постріл?

— Справді, час уже. Ніщо не заважає забирати тіло.