Грейт занурив голову в холодну воду, чмихав і відпльовувався, вмиваючись. Змивши дорожній пил, обтерся хусточкою, запитав:

— Фрау Вессель не залишила десь пакунка з бутербродами? Зараз я з'їв би слона…

Тепер усі згадали, що фактично навіть не снідали. Але в пікапі не було ані крихти їстівного — заспішили, аби скоріше знайти де-небудь притулок. Їхали повільно, розглядаючись навколо.

Люди селилися тут рідко — невеличкі хутірці острівцями розкидані в зеленому морі. А путівець в'юнився між схилами, забираючи ще вище, здавалось, уже нічого не буде, крім неба і кам'яних брил, але й там жили люди — за поворотом близько від дороги стояв акуратний цегляний котедж із мансардою, і з комина підіймався в небо дим.

Хетель зупинив машину.

— Я піду на розвідку. Ви — диваки-туристи, я вожу вас, вам набридли мотелі й кемпінги, хочете екзотики и самотності…

— Ідіть, Вольфганг, — пожартував Грейт, — і не забудьте одразу домовитися про печеню. Більше картоплі й м'яса, можна, правда, і яєчню. Зрештою, все, що завгодно, крім трави…

Хетель, не дослухавши полковника, рушив до садиби. Грейт, вийшовши з кабіни, сперся на крило, запитав Ангеля:

— Вам не розтрусило кишок? Дорога така, що я головою мало не пробив стелю цієї лайби.

Ангель не відповів. Розглядав котедж. Нарешті виніс присуд:

— Тут нам було б непогано. Місце пустинне і всього десяток кілометрів до Унтеркрімля.

Полковник витяг із бумажника карту.

— І лише чотири кілометри до штольні…

— Щось Хетеля не видно, — захвилювався Ангель. — Може, нікого нема і він розшукує хазяїв?

— А дим?

— Ваша правда. Мабуть, Вольфганг домовляється.

Хетель вийшов з котеджу через кілька хвилин.

Грейт намагався з його вигляду догадатися, чи п спіймав він облизня, та Вольфганг нічим не виказував ані розчарування, ані задоволення: йшов, втупившись у стежку, буцімто вона пролягала над урвищем. Перестрибнув кювет, блиснув окулярами.

— Домовився, — сказав коротко.

У полковника одлягло від серця. І все ж перемогла обережність:

— Хто там живе?

Хетель, сідаючи за кермо, пояснив:

— Самотня жінка зі старим батьком. Недавно в неї помер чоловік. Мак сина, який вчиться десь там, — кивнув на долину, — і зрідка навідує їх. Я зняв дві кімнаті: мансарди. Нічого, чистенькі…

Хазяйка чекала на них біля відчинених воріт. Огрядна, повновида жінка років під п'ятдесят, дивиться привітно і осміхається.

Грейтові вона сподобалася. Подумав, що хазяйка котеджу має лагідну вдачу — з нею буде легко домовитися. Вистрибнув із машини, допоміг їй причинити ворота. Поцікавився:

— Як з обідом, фрау?..

— Шварцвеллер, — відрекомендувалася жінка. — Але ж я не розраховувала на гостей…

— Якщо у вас знайдеться півтора десятка яєць і шматок грудинки, — заявив Грейт з ентузіазмом, — то ми будемо врятовані!

— Звичайно, знайдеться. Маю ще сир, ковбасу й молоко.

— А шнапс?

— О-о!.. — розвела руками хазяйка. — Ми не п'ємо. Є лише почата пляшка спирту.

— Згодиться, — милостиво схвалив Грейт. Озирнувся на товаришів — Фрау Шварцвеллер почастує нас чудовим обідом. Забирайте валізи, Франц, і підемо влаштовуватись.

Та Ангель не зрушив з місця. Стояв, спершись на машину. Поплескав по накритих брезентом контейнерах:

— Спочатку…

— Плюньте, — заявив полковник категорично, — нічого не станеться.

Ангель затявся.

— У нас тут невеличкий вантаж, — пояснив хазяйці, — і мені хотілося б…

— Закотіть машину в сарай, — здогадалася та. — Треба лише розчистити місце. Я зараз.

— Ми самі, — зупинив її Грейт. — А ви краще подбайте про обід.

Фрау Шварцвеллер пішла до покоїв. Хетель відчинив сарай.

— Це просто здорово, — потер руки, — я хвилювався, що хтось може побачити пікап…

— Бог нам допоміг! — солодко мовив Ангель.

— Коли б не три мільйони шилінгів, — зареготав Грейт, — дідька лисого вам допомогли б усі боги світу!

Ангель поморщився. В глибині душі він не вірив у бога, але завжди зберігав зовнішню лояльність до нього. Хоча іноді відчував тривогу і починав молитися. Молився щиро і був переконаний, що бог чує його молитви; тривога відпускала, і він мало не одразу забував про бога.

Але зараз знайшов за потрібне зауважити Грейту:

— Ваш цинізм не до місця, Кларенс. Не гнівіть бога, і він вас ніколи не забуде.

Полковник подивився на Ангеля з подивом, та сперечатися не став: у цього Франца завжди якісь вибрики, та, зрештою, це не так уже й страшно…

Вони швидко звільнили місце в сараї і загнали в нього пікап. Ангель власноручно зачинив важкі двері.

— Треба попросити в хазяйки замок, — мовив задоволено. — Тепер я спокійний.

Бонне ще раз прочитав телеграму з Берна, адресовану Петеру Шульцу. Петер Шульц — слуга Хетеля. Отже, в них щось призначено на четверте вересня. Сьогодні — друге, залишається два дні…

Покликав сержанта Грейзля.

— Давайте автомобіль, поїдемо.

— Якщо не помиляюсь, до Блю-Альм? — насмілився запитати сержант. Це він привіз уранці копію телеграми і був дуже задоволений, що догодив комісарові.

Не встигли вони поставити свій «мерседес» на центральній площі Блю-Альм, як замиготів сигнал і Грейзль увімкнув рацію.

— Доповідає сьомий… Доповідає сьомий… Петер виїхав з Альт-Аусзее. Червоний «фольксваген» сто три — вісімдесят… Іду за ним…

Бонне глянув на годинник.

— Я ще встигну випити каву…

Пив каву й машинально жував булочку. Попросив ранкові газети. На першій сторінці «Фольксштімме» одразу побачив портрети трьох «красунчиків».

Ангель зосереджений і навіть злий, у Грейта діловий вираз, дивиться кудись убік, наче йому соромно глянути співбесідникові у вічі, Хетеля ж не можна зрозуміти: заховався за скельця окулярів — типовий провінціальний вчитель, який мне вуха своїм учням, наставляючи їх на шлях праведний. Унизу замітка, в якій розповідається про злочинців. Бонне швидко пробіг її очима. Так і є, головний удар спрямований проти Ангеля — кат, комендант концтабору, — ну що ж, політичні акценти не зашкодять, а решта — все вірно: звертання до населення з проханням пізнати злочинців і негайно повідомити поліцію.

Молодець Дубровський, попрацював оперативно! Він приїхав в Альт-Аусзее вчора вранці і підняв комісара з ліжка: Поки Бонне вмивався, сидів біля ванної і говорив:

— Ну, комісаре, чим ви можете пояснити чергову втечу злочинців? Скажете, знову фатальний збіг обставин? Так завжди можна виправдатися, а Ангель сміється з ваших поліцейських хитромудрощів. Якби ви послухали мене і одразу звернулися до лівих сил, якщо хочете, до народу, то під ногами в злочинців горіла б земля — ви давно б спіймали всю банду.

— Ви спрощуєте, мсьє Серж, — висунув голову з ванної комісар. — Вони були в пастці і, коли б не цей мерзотник Кноль…

Дубровський безнадійно махнув рукою.

— Сьогодні Кноль, завтра який-небудь Браун. Але ж злочинці десь в Австрії, а ви не знаєте — де. Хочете, ми звернемось до населення.

Бонне трохи подумав.

— Тепер це доречно, — признався. — Можливо, вони засіли десь у горах і шукають засобів переходу через кордон. Так, тепер це доречно.

Дубровський швидко поїхав — і ось наслідок. Навіть праві газети «Нойє пресе» і «Зальцбургер нахріхтен» не змогли обійти цієї справи, вони, правда, змальовували її зовсім з інших позицій, роблячи наголос на вбивстві бібліотекаря, але портрети також дали?

Комісар відклав газети і пішов до «мерседеса».

— Зараз вони будуть тут, — повідомив сержант, наче Бонне і сам не знав цього. Комісар хотів зробити йому зауваження, та роздумав, ще зовсім хлопчина, і все видається йому важливим, мало не першовідкриттям — стриманість прийде тільки з досвідом.

Червоний «фольксваген» зупинився у провулку за поштою. Петер Шульц не одразу вийшов із машини. Посидів трохи, але нікого не помітивши, пішов на пошту. Поблукав малолюдними кварталами і, лише зробивши великий гак, шмигонув у двері поруч із великим поштовим ящиком. Одержав телеграму, прочитав і порвав на дрібні шматочки, які непомітно кинув у кошик на папери. Вийшов з пошти, постояв на розі, озираючись, нарешті сів у «фольксваген» і почав петляти по місту, перевіряючи, чи не вчепився йому хтось у хвіст.