— Це квартира Семена Васильовича? Будь ласка, покличте Арсена. Арсенчику?.. Добре, що ти ночував у дядька і залишив телефон. Невже не впізнав, це Софія Гнатівна. Як співала “Думка”?.. Арочка також вражена, вона дзвонила мені вчора пізно й розповідала про пригоду в Піонерському парку. Не звертай уваги, Арсенчику, то звичайний бандюга, і ми знайдемо на нього управу. Ні, любчику, це не лише твоє діло, я також маю опікуватись своєю дочкою і розберуся з цим Монею. Тепер слухай мене уважно. Ваня щойно пішов на роботу, добре, що ти також збираєшся, я дуже розраховую на тебе. Поспішай, Арсенчику, візьми таксі, я б хотіла, щоб ти поговорив з Синицею перед зборами. Вчора я телефонувала Ларисі, вона у розпачі й обіцяла скрутити Пилипові голову, якщо насмілиться сказати хоч слово проти Івана. Хіба це по-товариськи? От і побалакай з цим недотепою. У порядному товаристві так не роблять, якби ще мав хоч якісь підстави, а то пішов за Салієм та його підспівувачами. І ще — пам’ятаєш моє прохання, любчику? Дізнався, коли дні народження в Рапака та Павлюка? У Павлюка післязавтра? Чудово, Арсенчику! Я про це потім розповім, прекрасно, що післязавтра… Тільки, любчику, про це ні гу-гу нікому, зовсім нікому, нехай це буде наша з тобою таємниця, гаразд? Як звуть Павлюка? Ярославом Вікторовичем, а де мешкає? У новому будинку за Суворовським училищем? Ні, в гості до нього не збираюся, але дуже прошу, ні гу-гу, це для мене дуже важливо. Не смійся, Арсенчику, жінки іноді розумніші не тільки за докторів наук, а й за академіків. І все, що робиться в світі, закручено нами, починаючи з Єви. Недарма французи кажуть: шерше ля фам, шукайте жінку… Французи народ розумний і дотепний, вони знають, що до чого. Бувай, любчику, хапай таксі й лети в інститут, я покладаюсь на тебе, та й Ваня сьогодні потребує підтримки.

Софія Гнатівна поклала трубку, почистила щіточкою нігті, наморщила чоло, збираючись з думками, й знову закрутила диск.

— Аріадна, — сказала владно, навіть суворо, — слухай мене уважно. Розумію: у вчорашньому інциденті з цим Монею твоєї вини нема. Але треба бути обережнішою. Покажеш мені цього Моню. Ні, не відкладатимемо на колись. Я хочу бачити його сьогодні. Певно, цей Моня зараз подзвонить тобі й сам заявиться: вчинив негарно й прийде каятися. Домовся з ним на сьому годину, я прийду до тебе. У крайньому разі, сама знайди його, ти в мене розумниця, і я завжди вірю в тебе. Чао, розумнице, я цілий день удома, дзвони, чекаю…

Софія Гнатівна простягнулася на кушетці, підклавши долоню під голову. Лежала й загадково посміхалася. Хоч би що казали, а розум у жінок гнучкіший за чоловічий — на крутих поворотах вони значно рішучіші. І першою це довела Єва. Той недолугий Адам і досі швендяв би по раю, вилежувався у пахучих райських хащах, не знаючи всіх справжніх житейських зваб, якби не Єва з її допитливістю й рішучістю. То казки, що її піддурив підступний і мудрий змій, Єва й сама б зірвала заборонене яблуко. Якщо ж змій і спокусив її, не біда. Недоумкуватий Адам і не балакав би з гадом, у нього не стачило б на це розуму й лексикону, певно, лише пишався своїм м’язистим тілом, здоров’ям і силою, не бачив далі свого носа й не хотів бачити, й тільки Єва започаткувала цей складний і густонаселений людський мурашник — розумна, хитра, ініціативна жінка, молода, вродлива й пристрасна.

Софія Гнатівна уявила себе на місці Єви й вирішила: вона вчинила б так само. Подумала: вона таки схожа на Єву. Допитлива, гнучка й трохи підступна, як і найперша жінка в світі. І така ж гарна — ніжна й струнка, мабуть, у її роки Єва була вже підтоптана, та й хто міг навчити її доглядати себе, стежити за шкірою рук і обличчя, масажувати зморшки, втирати креми, ніжитися в теплій ванні?

Софія Гнатівна щасливо засміялась: усе має бути, як вона задумала і як вона схоче.

Шерше ля фам, шукайте жінку — ніколи не помилитеся!

Іван Михайлович допивав каву, коли побачив, що до “Акваріума” прямує Майструк. Дочекавшись, поки Майструк зайшов до кав’ярні, Некрич помахав йому рукою, напрошуючи до свого столика.

Майструк узяв каву і влаштувався навпроти. Тепер вони хаймали найвигідніше в кав’ярні місце, у самому кутку, наче відокремилися від загалу, принаймні могли непоспішливо побалакати. Іван Михайлович щиро зрадів Майструкові. Той, хоч і був старший на десять років, вважався якщо й не приятелем, то гарним товаришем — взагалі Федір Гаврилович, а по-інститутськи просто Федюня, був душею товариства, його обирали у всі без винятку склади місцевкому, він організовував ювілеї, колись з коньяком і винами, тепер з чаюванням, проголошував тости, намагаючись сказати щось приємне кожному присутньому, вибивав путівки до санаторіїв та будинків відпочинку, хвалив мало не всі докторські та кандидатські дисертації й здобув собі загальну симпатію та прихильність. Майструк перший привітав Івана Михайловича з обранням у членкори, а потім і з призначенням директором, надсилав поздоровчі листівки до свят і телеграми в день народження, виступаючи на вчених радах, завжди підтримував Некрича й м’яко, проте водночас рішуче, відкидай критику на його адресу.

Іван Михайлович ставився до Федюні відповідно. Добився, щоб його ввели до вченої ради, хоч були й заперечення, сприяв виданню наукових робіт, навіть улаштував так, що збірка Майструкових статей одержала якусь академічну премію. Головне ж — допоміг Федюні влаштувати дочку в університет. Конкурс був великий, а мала Майстручка (це Іван Михайлович знав достеменно) не відзначалася талантами, та Федюня півмісяця ходив за ним, дивлячись по-собачому прохально, й Іван Михайлович зустрівся із знайомим деканом, і той записав малу Майстручку до якогось потаємного списку, котрий гарантував прихильність екзаменаторів і прохідний бал.

Потім, коли дочку вже зарахували, Федюня стояв у кабінеті мало не на колінах, клявся у вічній відданості, називав Івана Михайловича людиною благородного серця й великої душі — той тільки сміявся, але погодився піти до того ж “Акваріума”: тоді у кав’ярні ще подавали коньяк, і вони випили по добрій чарчині за світлий шлях підростаючого покоління.

Іван Михайлович подумав, що й зараз він би не відмовився від маленької чарчини до кави, лише один ковток, який розширює судини й створює гарний настрій, примушує мозок працювати енергійніше. Тим паче з приємною й розумною людиною, з якою можна відверто балакати на всі теми.

Він узяв собі ще чашечку кави, сперся ліктями на столик, перегнувшись до Майструка, зазирнув йому зблизька у вічі й запитав жартівливо:

— Ну, як в інституті? Вже проспівали мені відхідну?

Майструк відвів очі і якось нервово відсьорбнув кави. Поставив чашку, провів вказівним пальцем по окрайцю, для чогось облизнув пучку й запитав, дивлячись повз Івана Михайловича кудись на Хрещатик:

— А ви вважали директорську посаду навічно заброньованою для вас?

Чого-чого, а такого Іван Михайлович від Майструка не чекав. По-перше, вони з Федюнею, незважаючи на різницю у віці, давно перейшли на “ти”. Іванові Михайловичу попервах було незручно “тикати” Майструкові, та на якомусь черговому бенкеті той, хильнувши, похоробрішав і запропонував випити на брудершафт. Але й після цього Іван Михайлович не відразу перейшов на “ти”, проте Федюня кілька разів нагадував про брудершафт, потім усе непомітно владналося, Федюня, щоправда, привселюдно не називав директора Іваном, а напівпоштиво Михайловичем, та, лишаючись на самоті, іноді дозволяв собі й “Ваню”.

Іван Михайлович аж сіпнувся од здивування.

— Федюню, й ти відступився від мене?

Але Федюня знайшов у собі сили посміхнутися Некричеві мало не приязно й сказав:

— Ну що ти, Михайловичу, як можна!

— А мені здалося…

— Невже ти вважаєш мене останнім покидьком?

У Івана Михайловича відлягло від серця. Певно, вся ця історія з Салієм усе ж подіяла на нього, й нерви почали здавати, якщо вже й про Федюню подумав негарно. Чужа душа, звичайно, темний ліс, а Майструк ніколи не відзначався твердими принципами, проте так швидко й підступно зрадити не міг. Некрич перехилився до Майструка через стіл, якщо б зміг, поклав би йому довірчо голову на плече, поплакався б і висповідався у своїх прикрощах, однак Федюня відсахнувся і очі в нього чомусь зробилися колючими.