Звістка про те, що чекісти вийшли на Павловського, стривожила Яковлєва: він двічі був у Богдана Юліановича, і його могли там помітити. Проте Варвара Володимирівна заспокоїла: інші київські конспіративні квартири чисті, а це свідчить про те, що Павловський потрапив до поля зору ДПУ випадково, можливо, хтось упізнав його й доніс чекістам. Принаймні зараз підстав для хвилювань нема — навпаки, треба посилити роботу з молоддю, прилучити до Центру дії студенство й почати створення військових загонів. Бо не за горами той час, коли Совдепія захитається, і їхній святий обов’язок — спочатку підштовхнути її в тартарари, а потім не прогавити момент і перебрати в більшовиків владу.

“О-о, влада, — подумав Яковлєв, — який солодкий смак вона має! І як з малої, посередньої людини за один день робить визначну, мудру й навіть геніальну! Цікаво, що навіть люди, які точно знають істинну вартість такого вознесення, згодом і самі починають вірити у ту примарну геніальність. Не кажучи вже про саму вознесену особу… Чуючи щоденні панегірики, вона швидко, навіть дуже швидко вже відчуває свою вагу й неповторність, переконана, що без неї неможливий прогрес і навіть саме існування суспільства, прихильно приймає все нові й нові лестощі й дифірамби, ордени й чини. Що ж, — подумав також, — і я б не відмовився від орденів та чинів, і подбаю, аби дочекатися їх”.

Яковлєв зиркнув на годинник і занетерпеливився: Ляля через десять хвилин чекатиме біля театру на Фундуклеївській. Щоправда, навряд чи буде точною, але він ніколи не запізнюється і пишається цим. Недарма ж кажуть: точність — це ввічливість королів. Ну, королем йому, певно, ніколи не стати, але ж ніхто не знає, на яку височінь піднесе його житейська хвиля.

Від Пирогівської до театру якраз десять хвилин, і Олекса не запізнився. Ляля затрималася лише хвилин на п’ять — вислизнула із службового ходу, і Яковлєв розцвів од задоволення: висока, трохи схожа на циганку, очі, як зірки, золоті висюльки у вухах і яскраво підмальовані чуттєві губи. Точена шия, високі, але не дуже повні груди, стрункі довгі ніжки в чорних лакованих черевичках — і де тільки Ляля бере гроші на все це?

Яковлєв догадувався, що не тільки в нього, та що міг учинити? Таку жінку, як Ляля Підвойська, за нинішніх умов лише одному чоловікові утримати неможливо, вона хіба що по кишені товстому непманові, однак від непмана не залежить розподіл ролей у театрі…

Подумавши таке, Олекса зрозумів, що й тут він помилився. Зрештою, опасистий непман може підгодовувати того ж режисера Гриншпуна й ставити йому умови — воістину незбагненний людський мурашник і людські взаємини на цьому світі.

Біля “Континенталю” тупцював Швайковський. Довгий, худий, з довгим носом і довгими, мало не до колін руками, він був увесь якийсь виголоджений і нагадав Яковлєву худого й довгоногого хорта, тим паче, що Швайковський час од часу шморгав носом, немов принюхувався.

Жора, побачивши їх, посміхнувся й навіть спробував шаркнути перед Лялею ногою, але вилощений дженджур з нього явно не вийшов. Жора засоромився, заховав довгі ноги за спину й попрямував за Яковлєвим до чисто вимитих дзеркальних дверей, біля яких стовбичив бородатий швейцар із золотими галунами.

Боже мій, подумав скрушно Яковлєв, відшуміли революція та громадянська війна з їхніми жорстокостями, ось тут, зовсім поруч, у скверику, розстрілювали комісарів у шкірянках, потім комісари — золотопогонників, а навіщо? Все повернулося на круги своя, і настане час, коли він з Лялею під’їжджатиме до “Континенталю” на шикарному автомобілі, й швейцар вибігатиме на бруківку, аби відчинити їм дверцята.

Швейцар і зараз відчинив їм двері шанобливо, й зал зустрів їх електричним світлом, музикою і принадним запахом підсмаженого м’яса.

Вони розташувалися за зручним столиком у кутку, замовлення приймав офіціант у чорному сурдуті з метеликом на крохмальній сорочці, але меню було виписане каліграфічним почерком лише на двох аркушах не зовсім білого паперу, шампанського не було, і Ляля презирливо наморщила свого точеного носика. Проте Олекса не звернув на її вибрики уваги: дякуй богові, що є більш-менш пристойна кримська мадера й червоне вино типу бургундського, а вони із Швайковським не заперечують проти звичайної горілки, якщо під неї знайдуться оселедчик та мариновані грибочки. Грибочки знайшлися, крім того, офіціант приніс тонко нарізану шинку й справжні шпроти, шпротів Яковлєв не бачив уже біс його зна скільки, та й коштують, мабуть, біс його зна скільки — згадка про ресторанну дорожнечу штрикнула Олексу в серце, та лише на мить: останні роки навчили жити одним днем і цінувати саме цей день, бо завтрашнього могло й не бути. Щоправда, саме тепер відкрилися якісь перспективи, з’явився якийсь твердий грунт під ногами — за це можна й випити…

Й вони випили по першій — навіть Ляля не відмовилася від чарки горілки. Олекса здогадувався, що саме так і станеться, знав він також, що до кінця вечора Ляля набереться вщент і доведеться брати візника до Пирогівської — що ж, кохання завжди вимагає жертв…

Оркестр заграв фокстрот, який тільки входив у моду, і Яковлєв з Лялею пішли до естради. Олекса бачив, як чоловіки озиралися на його партнершу, це якось підвищувало його самого — мужчина, який володіє такою жінкою, не може бути ординарним.

Танцювати фокстрот Яковлєв навчився в театрі, взагалі, вважав театр мало не академією інтелектуалів, і справді, гарний актор має знати все; музику, сучасну й класичну літературу, повинен танцювати, хоч трохи співати, не кажучи вже про вміння зазирнути в душу людини й розібратися в усіх її відтінках. Либонь, вони танцювали фокстрот чудово, бо навіть музиканти поплескали їм, і Олекса повернувся до столика як на крилах, ковзаючи недбалим поглядом по обличчях ресторанних завсідників. Скільки їх тут — найрізноманітніших… А головне — жодного пролетаря в запраній косоворотці. Білі сорочки й краватки на чоловіках, жінки при парадних зачісках і вечірніх туалетах, але нема вродливішої за Лялю — боже мій, аби ж вона тільки не коштувала так дорого!..

Раптом Яковлєв зачепився за чийсь уважний погляд. Автоматично відвів очі, ще не збагнувши, що це за чоловік, та відразу знову глипнув на нього й подивувався, що не впізнав першої ж миті. Точно, отой колишній царський полковник, здається, його прізвище Яновський, і поруч нього за столиком впівоберта до них з Лялею — Наталя.

Але ж тепер отой полковник став гаражним слюсарем, а хіба слюсарі ходять до “Континенталю”?

Яковлєв відчув, що настрій у нього зіпсувався. Він написав анонімного листа на цього слюсаря, гадав, що знищив його, а той — у “Континенталі”…

Треба ж, один погляд, зустріч очима, і все одразу потьмарилося. Чому? Біс з ними, усіма полковниками світу, плювати навіть на колишніх царських генералів, уже забув і Наталю, і її дурепу-матір, здається, її звуть Серафимою Володимирівною, й він мав нещастя вислуховувати її нескінченні базікання… Однак усе це вже відійшло, все у далекому минулому, невже він справді кохав і навіть опустився до того, що почав з’ясовувати взаємини з оцим полковником?

Яковлєв посміхнувся Лялі, стиснувши її лікоть. Дівчина підвела на нього променисті й вологі від збудження очі, знала: вона тут королева, й всі чоловіки біля її довгих, струнких, узутих у модні “лодочки” ніжок…

Яковлєв налив собі повну чарку горілки й, не дочекавшись Швайковського та Лялі, вихилив по робітничо-селянському, одним ковтком і не закушуючи. Горілка обпекла його, він подивився на Лялю просвітлено, та дівчина маніжно закопилила губу.

— Як візник… — процідила.

— Певно, у кожного слов’янина буває стан, коли хочеться вижлуктити півсклянки просто так…

Швайковський глипнув на нього розуміюче:

— Залити душевний вогонь чи скруху?

— Яка скруха?.. — похитав головою Олекса. — Коли поруч друг і кохана жінка!

— Щось стривожило тебе! — не запитав, а ствердив Жора.

— Ні, — збрехав Яковлєв якомога щиріше, — все гаразд, і давайте вип’ємо ще.

— Оце мова справжнього чоловіка, — задоволено примружився Швайковський, і Яковлєв випив, дивлячись Лялі просто у вирласті циганські очі, й наче побачив своє відображення в них: воно то гасло, то спалахувало.